Відкриття перше - це документальний фільм Остапа Костюка "Жива ватра". Знаючи Остапа за його роботою в львівському театрі ім. Леся Курбаса як актора, як музиканта гурту "Гич-оркестр" та гуцульського фолькльорного колективу "Бай", я вперше відкрила для себе Остапа як режисера. І це було приємне відкриття. Жива й рухлива, як цілюще гуцульське повітря, атмосфера фільму, проста й невимушена манера розповіді, дивовижні портрети вівчарів, роблять цей фільм справжньою перлиною нашого кіна. Цей фільм вражає простою філософією горян, іхнім важким, просто героїчним побутом. Але й навіює смуток, бо з 86 карпатських полонин, вівчарством займаються лише на одній. Відходять потихеньку в позасвіти старі гуцули й гуцулки. І я не могла стримати сліз, слухаючи тужливу музику гір, бо згадала чудову й неповторну пані Софію Сусяк, неперевершену співанкарку з Верховини, маму моєї подруги, яка, до речі, допомагала у створенні "Живої ватри".
Подібний рівень режисури, операторської роботи, драматичної складової говорить про те, що є величезний потенціал серед української творчої спільноти. На жаль, не можна теж саме сказати про програму національного конкурсу короткометражок. Можна, звичайно, виділити декілька робіт, але вони тільки підтвердять загальне правило. Я переглянула всю національну програму, за виключенням двох фільмів. Більшості з представлених режисерів можна було б сміливо поставити діагноз "профнепридатність". Якби не студентський міжнародний конкурс, в якому був заявлений фільм "Обличчя", ніхто з національного конкурсу короткометражок приз б не отримав.
А от студентське кіно якраз відкрило нам нового режисера, який стовідсотково оволодів своєю професією, знявши прекрасну професійну роботу "Обличчя". Можу сказати, що я повністю погоджуюся з думкою журі щодо нагороди цього фільму. Думаю, що на Нікона Романченка чекає велике майбутнє в розвитку українського кіна, адже його фільм - це міцна, професійна робота, в якій гарно розказана історія, без пафосу, яка зачіпає тебе за живе. Це кіно, яке хочеться переглянути ще не один раз.
Друге відкритття - це фільм Георгія Овашвілі "Кукурудзяний острів". Пам'ятаючи Георгія ще студентом, який привозив до Києва свою студентську роботу "Вагонетка", а потім отримав приз в повному метрі за "Інший берег", можу сказати, що народився абсолютно новий, ні на кого не схожий режисер. Його нову роботу можна назвати біблійною притчею. Цей фільм справив на мене таке саме враження, як колись "Туринський кінь" Белли Тара. Тут треба відмітити чудові акторські роботи Ільяса Салмана та молодої чарівної Маріам Бутурішвілі, які змогли мінімальними засобами створити дуже глибокі й переконливі образи дідуся та онуки.
"Кукурудзяний острів" звучить як попередження, як пересторога для всього людства, яке все більше й більше занурююється в конфлікти різного штибу - чи то етнічні, чи то релігійні, чи то політичні. Невимовним трагізмом наповнений фінал картини, коли злива зносить все, що так ретельно вибудовувалося старим селянином заради спасіння своїх невеличкої родини. Але бурхлива Інгурі не знає жалю, стихія просто робить свою справу і загибель стає неминучою. Врешті решт залишиться від діда тільки маленький острівець посеред русла ріки, і занесена мулом та камінням онуччина тряпчана лялька...
І третє відкриття цьогорічного фестивалю, це, безумовно, - Мадіна Мустафіна, учениця Маріни Розбєжкіної, яка привезла до Києва свою другу роботу.Перша документальна стрічка "Мілана" була знята Мадіною в 2011 році. Хочу декілька слів сказати про попередній фільм Мадіни - "Мілана", який справив на мене неабияке враження. В цьому фільмі ведеться про дівчинку, яка живе з сім'єю просто неба. Її батьки - п'яниці. Мустафіна з таким теплом показує їхнє нужденне життя, в якому знаходиться місце і доброті, й співчуттю й простим дитячим радощам в спілкуванні з братами меншими. Особливо мене вразила сцена з годуванням малесенького безпомічного їжачка. Навіть мати, яка здається досить байдужою, а іноді й жорстокою, розкривається в цьому епізоді зовсім з іншої сторони. Треба додати, що після зйомок фільму режисерка весь час опікується долею своїх героїв, допомагає їм, як може.
Милана 2011 from madina on Vimeo.
ЦЬого року режисерка зняла фільм "Ще трохи, мерзотники" про транссексуала Женю.
Мені дуже подобається таке кіно. Головне, що в роботах Мадіни "не стирчать вуха режисера", вона не роздає рецептів , вона показує життя, як воно є, навіть якщо головні герої викинуті на маргінес. В неї виходить дуже людяне кіно, з відкритим серцем, коли людина здатна побачити в брудній калюжі "відображення зірок" за словами Довженка, а не лише каламутну воду.
Цікаво, що протягом всього фільму головний герой (чи героїня?, адже Женя відчуває себе дівчиною) говорить абсолютно "жіночим" голосом, і лише в спілкуванні з рідною бабусею по скайпу, не встидається говорити нормально, тобто, як чоловік. Не дивлячись на те, що Женя живе абсолютно нормальним життям, має друзів, навіть стосунки з хлопцями, вибір вона робить на користь операції по зміні статі. Отже, яке б на перший погляд не було легке й необтяжене особливими обов'язками Женіне життя, головне - зміна статі, мрія стати тим, ким насправді вона себе відчуває. Ми знаємо купу стрічок на цю тему, художніх, звісно. Комедійних і трагічних.
Мадіна Мустафіна пропонує нам доторкнутися до цієї проблеми впритул, з відкритими широко очима, а не робити вигляд, що ці люди, їхній спосіб життя, іхні маленькі радощі й біди аж ніяк нас не стосуються. Тим більше, що після подій в "Кінопанорамі", коли радикально налаштовані традиціоналісти намагалися зірвати показ кіна на ЛГБТ-тематику, можна сказати одне - такі люди як Женя, народжувалися, народжуються і будуть народжуватися, які б заборони не приймалися на рівні законів, указів і т.д. І треба навчитися елементарно співчувати їхній проблемі, а не намагатися загнати її в глухий кут.