Але для України це важливий прецедент. Чи не вперше після Майдану українська дипломатія зайняла жорстку позицію не лише по відношенню до РФ, а й до представників Європи. Для нас це позитивний факт. Таку тенденцію слід підтримати, відзначити і розвивати. Річ не в тім, що нам варто ставати ворожими до європейських країн. Проте ми не можемо ставати дурнем з прислів’я про Божу росу. Ми не повинні сприймати всі дії Європи виключно позитивно, тому що у нас на порядку денному якщо не євроінтеграція, то безвізовий режим. Україна – це самостійний гравець на міжнародній арені, точніше, має до цього прагнути як незалежна держава.
Зусиль самої лише української дипломатії або державної влади замало для захисту національних інтересів на міжнародній арені. Потрібна підтримка всього українського суспільства в Україні та за її межами, всього «українського світу». Ми повинні впливати інформаційними активностями, публічними акціями не лише на російські представництва, але і на європейські, і на американські. Насправді, ті самі акції за тегом #FreeSavchenko – це не лише тиск на Путіна. Це тиск на Захід, аби він не ігнорував проблему політв’язнів в Росії. Коли українці в черговий раз виходять на акції протесту по всьому світу, вони не стільки тиснуть на лідера ворожої держави, скільки на західних лідерів, які чутливі до таких речей.
Українцям слід напружитись, аби нагадати західним партнерам про Будапештський меморандум, Мінський процес. Жоден Клімкін чи Порошенко наодинці не зможе бути таким же переконливим, як українське суспільство, у протистоянні з Путіним. Це ми маємо впливати на виконання міжнародних угод. Європа має пам’ятати про те, що «Мінськ», нормандські перемовини абощо – це не просто умиротворення агресора, а захист міжнародного права. Тут і виконання Будапештського меморандуму, і покарання міжнародних злочинів путінського режиму.
Це є не наша особиста думка і зацікавленість, це те, що стосується міжнародної безпеки в цілому, особливо, зважаючи на те, що у не всі країни-члени ЄС мають однакове розуміння Мінських угод. Як розповів міністр закордонних справ Литви Лінас Лінкявічюс в інтерв’ю Euractiv, деякі представники Євросоюзу читають їх буквально – тобто, спочатку має відбутися децентралізація, а потім – деескалація конфлікту, що в реальному житті практично неможливо. На щастя, литовський дипломат на боці України. І логіки. «Ми повинні бути дуже жорсткими у вимозі реалізації Мінська – але не тільки його букви, а й духу і здорового глузду", - каже Лінкявічюс. Важливо, щоб він не був самотнім у цих намірах.
Звісно, є думки про те, що «ми маємо самі вирішувати, ми не повинні розраховувати на захист Європи» і таке інше. Проте – у перемовинах, у підписанні Будапештського меморандуму брала участь не лише Україна. Це міжнародні договори, які накладають зобов’язання на всіх учасників процесу. І якщо виглядає так, що Європейський союз просто не хоче втручатися у внутрішні справи, у «розборки» між двома державами (одна з яких, до речі, володіє найпотужнішим ядерним арсеналом, а Україна, між тим, відмовилась від ядерної зброї в обмін на захист), хоче технічно з’їхати, то слід нагадати: ми всі живемо в системі міжнародного права, і поки ми всі не будемо дотримуватись його вимог, хтось продовжуватиме свавільну політику, опираючись на свою силу. А вищої сили, до якої можна було б апелювати, нема.
Саме тому ми повинні усвідомлювати, що коли мер Гейдельберга збирається їхати в Крим, то не лише МЗС має висловлювати ноту протесту. Це українське суспільство має виходити, проводити акції, створювати інформаційний відгук, який впливатиме на Захід. Ми маємо виходити на протести не лише під російським посольством, а й під посольства європейських держав. До речі, референдум стосовно Угоди про асоціацію України з ЄС, який пройде за три тижні, 6 квітня у Нідерландах, - чудова нагода для українців висловити свою громадянську позицію. Зараз, окрім досить млявої інформаційної кампанії нідерландського уряду, у медіапросторі держави велику роль відіграє російська пропаганда, мета якої - запевнити голландців у тому, що референдум стосується чи не вступу України до ЄС. Українського ж інформаційного впливу практично нема. Нам слід виправляти цю ситуацію, при чому робити це виважено, аби ще додатково не зіграти проти себе – на руку Росії.
Авторитет українського громадянського суспільства на Заході на сьогодні більш значний, ніж авторитет української влади. І там де не послухають Порошенка, Клімкіна, або не наважаться називати речі своїми іменами, там український Майдан, який заплатив дуже велику ціну у боротьбі з авторитарним режимом і впливом Путіна, має сказати своє слово. Що важливо – нам слід розуміти, що тут ми не стоїмо як жебрак на паперті з простягнутою рукою. Україна є повноцінним суб’єктом міжнародного права. І навіть якщо влада компрометує себе своєю діяльністю, то суспільство не повинно мовчати, адже частина виконання цих умов лягає саме на плечі українського народу. Саме тому український Майдан, українське громадянське суспільство має стати справжньою совістю Європи у сфері захисту міжнародного права. А совість не повинна мовчати.