Українські біженці натрапляють на серйозні труднощі під час інтеграції у португальський ринок праці, який посідає четверте місце в Європі за рівнем нестабільності для іноземних працівників.
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року світ зіткнувся з найбільшою кризою переміщення населення з часів Другої світової війни. За даними Агентства ООН у справах біженців (УВКБ ООН), серед мільйонів людей, змушених залишити свої домівки, у Європі були зареєстровані понад шість мільйонів українців.
Португалія прийняла близько 60 тисяч українців. Попри відносно невелику кількість, саме вони стали найбільшою спільнотою біженців у країні. Через три роки після початку війни багато з них усе ще намагаються відбудувати своє життя на новому місці та — наскільки це можливо — повернути відчуття нормальності. Між спогадами про втрачене минуле й невизначеністю майбутнього робота стала ключовим елементом їхнього життя — не лише як джерело доходу, а й як спосіб відчути приналежність.
І можливість знову мріяти.
Переосмислення життєвих шляхів
Початок нового життя супроводжується численними викликами. Одним із перших стає мовний бар’єр, який у Португалії посилюється складною бюрократичною системою визнання дипломів і професійних кваліфікацій. У результаті багато біженців не мають доступу до роботи з гідною оплатою або до посад, що відповідають їхній освіті та досвіду.
Історія Вікторії Стовбун є показовою. В Україні вона працювала адміністраторкою в готелі. Після переїзду до Португалії Вікторія залишилася в тій самій сфері, але змушена була перейти на роботу прибиральницею — далеко від рецепції. Рівень володіння португальською мовою не дозволяв їй спілкуватися з клієнтами.
Те, що спочатку здавалося можливістю, згодом перетворилося, за її словами, на експлуатацію.
«Одна людина мала прибирати неймовірну кількість кімнат, і більшість не могла з цим впоратися. У мене не було вибору. Я провела так роки — щодня борючись із виснаженням, болем у тілі та сльозами», — згадує вона.
Фізично й морально виснажена, Вікторія вирішила працювати самостійно та пропонувати послуги з прибирання приватним клієнтам. Цей крок дав їй більше свободи: вона отримала посвідку на проживання, придбала автомобіль і завершила курс лайф-коучингу. За її словами, навчання завжди залишатиметься частиною її планів. Сьогодні Вікторія насолоджується сонцем, теплом і краєвидами, які свого часу привабили її у Португалії, і не планує повертатися в Україну.
Від хобі до професії
Досвід Вікторії — не поодинокий. Ганна Гаврюшина також була змушена переосмислити свою кар’єру після переїзду до Португалії три роки тому. Вона приїхала разом з сином, маючи ступінь магістра з термічної обробки металів і досвід роботи інженеркою в газовій компанії.
«Знайти роботу за фахом було складно через мовний бар’єр і невизнання документів», — каже вона, озвучуючи проблему, знайому тисячам мігрантів.
Зрештою Ганна звернулася до свого давнього хобі — масажної терапії. Те, що колись було захопленням, стало її основним джерелом доходу. Після отримання легального статусу та завершення професійних курсів вона почала працювати як самозайнята спеціалістка. Сьогодні Ганна приймає клієнтів удома, працює на себе та поступово відновлює відчуття стабільності й упевненості.
Підтримка для нового початку
Після початку війни в Україні Португалія швидко стала одним із напрямків для українських біженців, що змусило державні інституції оперативно реагувати. Країна надала українцям статус тимчасового захисту в межах гуманітарних заходів ЄС, забезпечивши доступ до житла, соціальних виплат, документів і національної системи охорони здоров’я (SNS).
Однією з ключових інтеграційних ініціатив стала програма «Португалія для України», до якої входить державна служба зайнятості IEFP. Платформа пропонує перелік вакансій, реєстрацію в центрах зайнятості, курси португальської мови та інформацію для роботодавців, зацікавлених у працевлаштуванні біженців.
За попередніми даними Агентства з питань інтеграції, міграції та притулку (AIMA), у 2024 році 61 648 українців в’їхали до Португалії за програмою тимчасового захисту. На початку 2023 року, за інформацією колишньої Служби імміграції та кордонів (SEF), їхня кількість становила близько 57 тисяч, зокрема 33 386 жінок і 23 733 чоловіків. Більшість оселилася в Лісабоні (12 341), Кашкайші (3562), Порту (2906), Сінтрі (1927) та Албуфейрі (1414). Понад чверть — більш як 14 тисяч осіб — були віком до 18 років.
Бюрократія та очікування
За словами Павла Сандокана, президента Асоціації українців у Португалії, його співвітчизники загалом добре адаптувалися до місцевої культури, зберігаючи власні традиції через заходи та святкування — як спосіб передати свою спадщину молодшому поколінню.
Водночас професійна інтеграція залишається серйозним викликом.
Сандокан зазначає, що однією з головних перешкод є «бюрократія, пов’язана з професійною ліцензією», зокрема для лікарів та інших регульованих професій. Тривалі терміни очікування та складні процедури підтвердження кваліфікації часто змушують висококваліфікованих українців або залишатися без роботи, або працювати нижче свого рівня — навіть у секторах із гострим дефіцитом кадрів.
«Цю перешкоду дуже важко подолати», — наголошує він.
Статистичні дані підтверджують ці спостереження. Дослідження Pordata за 2023 рік, проведене Фондом Франсіско Мануеля душ Сантуша, показало, що понад кожен третій іноземний працівник у Португалії має тимчасовий контракт — порівняно з 16 % серед громадян країни.
Серед 21 європейської держави, охопленої аналізом, Португалія посіла четверте місце за рівнем нестабільності зайнятості іноземців, поступившись лише Хорватії, Нідерландам і Польщі. Дослідження також засвідчило, що 31 % іноземців у Португалії живуть у бідності або соціальній ізоляції — на 11 % більше, ніж середній показник по країні.
Наполегливість у повсякденному житті
Українці мають тривалу історію міграції до Португалії. Ще до початку війни вони були другою за чисельністю іноземною громадою в країні. У 2012 році в Португалії було зареєстровано 44 074 українських іммігрантів, а у 2002 році їхня кількість сягнула 62 448 — на той час це була найбільша спільнота іммігрантів в країні. Такий сплеск був пов’язаний із неформальними міграційними потоками наприкінці 1990-х років після розпаду Радянського Союзу та економічної кризи в Україні. Більшість українців тоді працювали у сферах обслуговування та будівництва. Після фінансової кризи 2008 року громада почала скорочуватися.
Ірина Гречанюк із Хмельницького — одна з тих, хто приїхав до Португалії задовго до війни. Вона переїхала сюди 25 років тому нелегально. За освітою - хімік-технолог і колишня мікробіологиня на винному заводі, після переїзду вона не змогла працювати за фахом. Ірина влаштувалася покоївкою, а її чоловік працював на будівництві, часто отримуючи занижену зарплату через мовний бар’єр.
Згодом подружжя вивчило мову, здобуло необхідні навички та відкрило невелике кафе неподалік лікарні Санта-Марія в Лісабоні.
«Я навіть не знала різниці між хорошою і поганою кавою, — сміється Ірина. — У нас в Україні ми п’ємо чай».
Їхня наполегливість дала результат. Бізнес розширився, і родина інвестувала в більший простір. Сьогодні вони керують Pastelaria Colmeia — популярною лісабонською кондитерською, заснованою в 1954 році, де працюють кілька співробітників, а також їхні діти та зять.
«Потрібно мати мужність і не боятися починати все з нуля. Навіть якщо не вийде, це буде безцінний досвід. Без ризику нічого не досягнеш», — каже вона.
Ірина стежить за війною здалеку, переживаючи за тих, хто залишився в Україні. Її батьки випадково перебували в Португалії, коли почалося вторгнення, і вирішили не повертатися.
«Це був шок. Ніхто не був готовий. Я тижнями не могла спати. Там залишилися друзі й родичі — брат, дядьки, племінники. Це жахливо», — зізнається вона.
Сьогодні, з кожним тортом, що виходить із духовки, і кожною чашкою кави, яку вона подає, Ірина здійснює тихий акт опору — відновлює своє життя день за днем у країні, яка дала їй прихисток і новий початок.
*Фінансується Європейським Союзом. Висловлені погляди та думки належать виключно автору(ам) і не обов'язково відображають погляди Європейського Союзу чи Європейського виконавчого агентства з питань освіти та культури (EACEA). Ні Європейський Союз, ні EACEA не несуть за них відповідальності.
