Понад століття українці виборюють своє канонічне право мати власну автокефальну і визнану православну Церкву. Що цікаво, за ці сто років основні зовнішні та внутрішні чинники протидії становленню Помісної православної Церкви практично не змінилися, за винятком не колоніального, а нинішнього постколоніального статусу України.
Зовнішній фактор
Серед зовнішніх факторів, що протидіють українській православній автокефалії, домінує московський чинник. Він складається із релігійної та світської складової, поділ на які, правда, в умовах нинішньої Росії є умовним. Проте формально Московська патріархія є самостійною інституцією, а, відтак, може мати і власні амбіції.
Для Російської (а з 1943 р. – Руської) Православної Церкви втрата України – це не просте відмінусування кількох тисяч православних громад. Це – втрата витокової історії, втрата підґрунтя амбіцій, які у Московській патріархії (керівний орган Московського патріархату) сягають планетарного масштабу. Втративши Україну, Московська патріархія вимушена буде повністю переглянути концепцію своєї місії у світі. Не випадково московський патріарх Кирило на святкуванні свого 70-річчя у 2016 р. заявив, що Російська ПЦ ніколи не погодиться «на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ – це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії».
Окрім того, визнання автокефалії православ'я в Україні призведе до того, що:
- Російська ПЦ вимушена буде розпочинати свою історію не з хрещення Київської Руси-України (988 р.), а з 1448 р., коли під тиском московських князів вона проголосила свою автокефалію.
- Московська патріархія отримує загрозу виникнення ланцюгової реакції відпаду від неї інших периферійних національних Церков, які, згідно православних канонів, також мають право на автокефалію (Молдова, Білорусія, Казахстан тощо). І хоча нині ця можливість виглядає дещо фантастичною, проте успіх України може кардинально змінити ситуацію уже у найближчі роки.
- Російська ПЦ за короткий час може втратити статус кількісно найбільшої православної Церкви. Нині третина парафій цієї Церкви знаходиться на теренах України. Слід врахувати, що це кількісно і якісно найкращі громади.
- Закриється канал кадрового наповнення кліру Московського патріархату. У радянські часи біля 70% студентів Московської та Ленінградської духовних семінарій/академій становили вихідці з України.
- Закриється ринок збуту предметів культового вжитку, що значно зменшить доходи Московської патріархії, а, отже, обмежить її можливості.
Такі іміджеві втрати Московської патріархії не вигідні і російській світській владі, яка всі роки незалежності України мала в особі УПЦ МП надійний канал духовно-політичного впливу на українців. Тому до відстоювання інтересів Російської ПЦ вже підключені політичні й економічні можливості Російської Федерації. Йдеться про важелі впливу на тих політиків та церковних діячів, від яких може залежати рішення Константинопольського патріарха.
У своїй протидії українській автокефалії московський патріархат вдався до відвертих погроз та провокацій. Йдеться про заяви керівництва Московської патріархії про неминучість розколу Вселенського православ’я у разі підписання Томосу для України (щось на кшталт розколу християнства 1054 р.) чи провокування вищих ієрархів Помісних православних Церков для заяв про «гоніння» на УПЦ МП чи невизнання новопроголошеної автокефалії для православ'я в Україні, якщо це станеться.
Не слід ігнорувати також турецьким фактором у питанні української автокефалії. Свого часу великий візир Османської імперії мав владу і повноваження суттєво впливати на ліквідацію чи відновлення/створення автокефалій Церков на Балканах.
І хоча часи суттєво змінилися, цей фактор, як стверджують деякі аналітики, і став вирішальним у церковних подіях 2008 р., коли патріарх Варфоломій приїхав з візитом в Україну. У той час Путіну вдалося застосувати свої політично-економічні важелі і переконати турецьку владу у тому, що українська автокефалія стане каталізатором неспокою у Стамбулі і Туреччині загалом.
У 2018 р., напевно, сценарій протидії буде більш прагматичним. У тиску на турецьку владу у хід можуть піти, наприклад, унікальні знижки на енергоносії (як варіант – застосовані до років, які вже пройшли, чим створюються умови для отримання вишуканого хабара) чи закриття курортів Туреччини для російських туристів або ринку Росії для турецьких товарів тощо. Не виключається також, що російські агенти впливу намагаються працювати індивідуально із кожним членом Константинопольського Синоду, від якого залежатиме рішення.
До помітних чинників зовнішньої протидії українській автокефалії можна віднести й активність лобістів московських інтересів, серед котрих, на жаль, є як ієрархи окремих Помісних православних Церков (Сербія, Болгарія, Антиохія), так і представники визнаних православних духовних центрів на кшталт Афону. Фактично йдеться про цинічний шантаж Константинопольського патріарха – погрози не визнати новостворену автокефалію, ігнорувати заходи ініційовані Константинопольським патріархатом чи взагалі розірвати із ним відносини тощо.
Внутрішні фактори
Колоніальне минуле України не могло не відобразитися на місцевій православній Церкві. За три століття перебування в юрисдикції Московської патріархії в Україні були штучно культивовані абсурдні церковні міфи, які нині стоять на сторожі інтересів Росії. Тому до внутрішніх перешкод отримання і визнання Константинопольського Томосу слід віднести т.зв. постколоніальний (Стокгольмський) синдром, накладений на синдром «руского міра» – наявність значної частини українців, які «звикли» ходити саме до цієї Церкви, які переконані, що Церквою-Матр’ю для православ'я в Україні є Московська патріархія, що українська мова не благодатна і Господь нею їх «не почує», що автокефалія суперечить православним канонам тощо.
І йдеться не лише про пересічних православних віруючих, але, передусім, про кліриків (єпископат, священиків, дияконів, ченців та черниць). Багато із останніх мають московське виховання та духовну освіту, а відтак – викривлене уявлення про православні канони та їх застосування в історичній ретроспективі, а також не критичне ставлення до подвійних стандартів Московської патріархії у вирішення одних й тих же проблем тощо.
Іншим чинником протидії автокефалії є власне велика кількість етнічних росіян, які вражені імперським синдромом. Саме вони є активними провідниками «руского міра» в Україні. Ці люди принципово не вчать і не розмовляють українською мовою (оскільки вона штучно створена австрійським/німецьким Генштабом чи, як варіант – є зіпсованим діалектом російської), не сприймають української культури, державності. І хоча вони самі є парафіянами автокефальної православної Церкви (Російської, яка 141 рік домагалася цього статусу), проте українську автокефалію вони, у більшості своїй, ніколи не визнають як «благодатну», а, отже, як таку, що дає спасіння.
Тому їх вибір – пряме підпорядкування Московському патріархові чи входження у структури Російської ПЦ на теренах України. Інше питання – ці інституції в Україні повинні бути чітко означені саме як московські (наразі вони маскуються під українські із невизначеним статусом).Важливим фактором православного церковного життя в Україні є радянська номенклатура, яка на зорі незалежності пережила етап неофітства та, маючи спільні із московською патріархією проросійські симпатії, тісно переплелася особистісними зв’язками із кліриками цієї Церкви.
Поштовхом до цього стала ідея колишніх президентів України розбудувати українську Помісну православну Церкву на базі саме УПЦ МП.
Відтак й донині відбувається штучне гальмування розвитку УАПЦ та УПЦ КП і надання значних преференцій для УПЦ МП (пріоритетна передача культових приміщень, виділення державних коштів на побудову та ремонти храмів, програми благодійної допомоги тощо), що призвело до нинішнього фактичного домінування УПЦ МП у більшості регіонів України. Тому у протидію інституційного становлення української Помісної ПЦ нині включені значні сили й всередині України.
У підсумку зазначу, що всі зазначені чинники протидії конституюванню Помісної православної Церкви змогли лише пригальмувати, проте не спинити її появу. Українська православна автокефалія є «канонічно виправданою та історично неминучою». Тому ці фактори протидії мають тимчасовий характер, а їх нейтралізація чи локалізація будуть значною мірою залежати від здатності центральної української влади домогтися чіткого дотримання чинного українського законодавства у всіх сферах країни.
Томос, як стверджує о. Кирило Говорун, уже написаний. Відтак ми очікуємо, що історична й церковна справедливість щодо православ'я в Україні буде відновлена уже найближчим часом. А православ'я в Україні отримає, нарешті, свою духовну самоврядність, що завершить становлення політичної незалежності України.