10 серпня українська борчиня вільного стилю Ірина Коляденко змагалася у фіналі Олімпійських ігор. Їй протистояла майстровита японка Сакура Мотокі. Сутичка за золоту медаль була напруженою й напрочуд довгою — її переривали, щоб усунути проблеми з апаратурою суддів. У підсумку українка без шансів поступилася (1:12) і завоювала срібну медаль. Хоча своєї цілі Коляденко не досягла, вона може й повинна пишатися собою. Бо її шлях — це суцільна боротьба, місцями набагато складніша за фінал Олімпійських ігор.
Вистраждана бронза в Токіо
Три роки тому українка дебютувала на Олімпійських іграх у Токіо. Причому участь спортсменки була під питанням до останнього: на тренуванні напередодні Ігор вона порвала зв’язку — не могла підвестися з килима й ризикувала пропустити змагання. А проте, через два дні після травми вийшла на стартову сутичку.
21-річна борчиня дісталася до півфіналу змагань і поступилася представниці Киргизстану Айсулуу Тинибековій. Тоді зібралася й здобула перемогу в бронзовому фіналі — здолала представницю Литви Анастасію Григор'єву.
За цю перемогу українці подарували квартиру в Ірпені, яку вона віддала своєму тренерові Володимиру Яременку.
«За всіма моїми перемогами стоїть ще одна людина. Це мій тренер, з яким я працюю протягом восьми років, який мене не лише тренує, а й завжди був поряд», — пояснила вона рішення.
Цей вчинок не залишився непоміченим. Незадовго після цього очільник Ірпеня Олександр Маркушин нагородив Ірину ще однією квартирою: українка сама обрала, в якому районі міста хоче отримати житло.
За пів року спортсменка мусила втікати з власної домівки.
Російська окупація Ірпеня: Ірина жила в підвалі та ледве виїхала з міста
24 лютого Росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Ворожа колона рухалася на Київ, зокрема, дорогою через Ірпінь. Коляденко добре пам’ятає, як росіяни заходили в місто.
«Ми жили на четвертому поверсі, тому одного разу з вікна я побачила, як до нас у ліс спускався російський десант. Це все було буквально за півтора кілометра від будинку», — пригадувала борчиня в інтерв’ю.
Ірина вирішила виїхати під Ірпінь, у Дмитрівку. Там жила із сім'єю до 10 березня, хоча, як зазначає, назвати цей період життям складно.
«Десь до 10 березня ми були в Дмитрівці. У нас не було води, газу, світла та їжі. У нас в Ірпені велика сім’я, тому намагалися допомагати одне одному. Ми були в підвалі під постійними обстрілами. На вулицю вийти було складно. Крім того, з нами була бабуся, якій майже 80 років. Постійні прильоти поруч, тому назвати той період життям складно. Кожен рух, звук уночі сприймався вороже, адже ми думали, що до нас прийшли росіяни», — розповідала вона.
Рішення виїхати на Вінниччину ухвалила швидко. Кермувала автівкою, у котрій везла шістьох близьких і кота. Дороги не пам’ятає. Утім рідні розповідали, що бачили розстріляні автівки, убитих цивільних. Унаслідок російської окупації квартира, подарована очільником міста, зазнала пошкоджень. А дім у Дмитрівці повністю зруйнований: у ньому розірвався снаряд.
Після деокупації спортсменка повернулася в Ірпінь, орендувала квартиру та разом з друзями відкрила зал боротьби. За словами борчині, у приміщенні була дірка від російської ракети — її залатали, зробили ремонт. Українка хоче розвивати боротьбу в місті, зокрема, організовуватиме відкриті тренування для охочих.
Реванш у Парижі й нова сходинка в кар’єрі
На Олімпійські ігри в Парижі українка поїхала хоч і неочевидною, але фавориткою. На шляху до фіналу здолала Орхон Пуревдорж з Монголії (8:7) в 1/8 і болгарку Біляну Дудову (7:3) у 1/4.
За крок до фіналу жереб звів українку з Айсулуу Тинибековою, кривдницею українки в Токіо. Коляденко повернула киргизці борг, декласувавши її з рахунком 9:2. На жаль, виграти золото не вдалося, але олімпійський результат вона покращила. Українці всього 25 років, тому вона цілком здатна втілити мрію на Іграх-2028. А боротися вона може — і з травмою, і за життя, і за майбутнє покоління атлетів, яке займатиметься, зокрема, у спортивному залі Коляденко в українському Ірпені.