«До війни Світлана жила звичайним життям. Пройшла через різні життєві випробування, працювала на кількох посадах, любила свій дім, вкладала в нього тепло і турботу, дбала про родину, багато часу присвячувала вихованню дітей, приділяла увагу батькам. Була чесною й порядною людиною», — розповідає Юлія.
Після початку повномасштабного вторгнення пенсіонерка Світлана Крамчаніна залишилася у своєму домі в окупованому Токмаку. Елізабет пояснює: «У Світлани та її чоловіка були проблеми зі здоров'ям, а її мама була прикута до ліжка. Вони не могли виїхати». За словами Юлії, Світлана мала хворе серце, а її чоловік — і хворе серце, і цукровий діабет. Евакуюватись у такому стані було б надзвичайно складно.
У кінці серпня 2025 року до будинку прийшли представники російських спецслужб. Вони обшукали дім, забрали документи й електронні носії. Потім Світлану не раз возили до поліції на допит, змушували підписувати різні документи.
«12 січня 2026 року маму затримали й вивезли до слідчого ізолятора в селищі Якимівка. Пізніше перевезли в Донецьк, де утримували в СІЗО до 29 вересня. Згодом стало відомо, що за сфальсифікованою кримінальною справою суд у Мелітополі засудив маму», — відтворює хронологію подій Юлія. Коли Світлану забрали, її чоловік залишився вдома; не міг дістатися до лікарні й купити ліки, тож його стан погіршав.
Зараз Світлана знову в донецькому СІЗО — чекає на апеляцію. Надійного зв’язку з нею немає, тож близькі отримують лише уривчасті повідомлення й інформацію з відкритих джерел, здебільшого окупаційних. З відкритих джерел вони знають, що так званий Запорізький обласний суд засудив Світлану до 16 років позбавлення волі з відбуванням покарання в колонії загального режиму, плюс ще один рік обмеження волі. За повідомленням окупантів, жінку звинуватили в державній зраді за статтею 275 кримінального кодексу Росії. Із січня до квітня 2024 року вона начебто зробила 15 грошових переказів загалом на 1250 гривень на рахунки, які, за версією окупантів, використовують для фінансової підтримки української армії. Як повідомляє Медійна ініціатива з прав людини, в суді оголосили, що Світлана прийняла російське громадянство у квітні 2023 року, однак зберегла проукраїнські погляди.
Юлія вважає кримінальну справу проти матері сфабрикованою.
За словами Елізабет, рідні довго не наважувалися розповідати про арешт Світлани. «Ми не розголошували інформацію, бо не знали, що робити; чи треба про це говорити, чи не зашкодить це їй. Згодом її офіційно внесли до списків цивільних заручників і політв’язнів, і ми почали говорити про це», — розповідає Елізабет. Зараз родичі за підтримки міжнародних організацій шукають правові механізми, що допоможуть визволити Світлану.
Елізабет каже, що особливо сильне враження на неї справили фото й відео із засідання, які оприлюднив окупаційний суд: «Вона якось так спокійно, з такою гідністю дивиться. Я побачила її за ґратами. І вона так схожа на мою маму… Важко усвідомлювати, що рідна людина, яка жила своїм життям у власному будинку, тепер перебуває в російській тюрмі».
Рідні не мають повної інформації про умови утримання Світлани та її стан здоров’я. «Раніше вдавалось отримувати листи, — каже Елізабет. — Вона писала російською, де її там тримають. Для нас це була можливість хоч щось дізнатися про неї. Коли немає зв’язку, навіть такий короткий лист стає дуже важливим».
Родині важливо показати, що про Світлану пам’ятають і вона не сама. «Розголос потрібен, щоб її внесли до списків на обмін. Щоб її ім’я звучало. І щоб привернути увагу до незаконно ув’язнених внаслідок російської агресії українців. Для них там дуже важливо знати, що є люди, яким вони небайдужі, які про них дбають. Щоб не було так, що з людиною можна зробити що завгодно й ніхто про це не дізнається», — каже Елізабет.
Таких історій на окупованих територіях чимало. Ось кілька прикладів із Запорізької області:
6 березня сімдесятирічного жителя села Азовське засудили до позбавлення волі. За версією окупаційного слідства, у березні 2025 року чоловік переказав 3015 гривень на потреби української армії. Окупаційний суд призначив 10 років колонії суворого режиму;
18 червня 70-річного жителя Токмака засудили до 13 років колонії суворого режиму. За версією російського слідства, чоловік зробив 27 грошових переказів на підтримку української армії з листопада 2023 до травня 2025 року;
25 червня 54-річну жительку Бердянська засудили до 11 років колонії загального режиму. За версією окупаційного слідства, із січня до травня 2025 року вона зробила п'ять переказів на суму понад 2000 рублів. Окупанти стверджують, що гроші призначалися для придбання спорядження, засобів зв'язку та безпілотників для української армії;
16 липня 56-річну жительку Бердянська звинуватили в державній зраді через перекази на ЗСУ. За версією окупаційного слідства, з листопада 2023 до лютого 2024 року жінка зробила вісім переказів на загальну суму понад 57 тисяч рублів. Її затримали ще в листопаді 2025 року, на момент публікації вона перебувала під вартою, а справу передали до окупаційного суду;
26 серпня 74-річну мешканку Бердянська засудили до 14 років колонії загального режиму й одного року обмеження волі після відбуття основного покарання. За версією окупаційної влади, у червні 2024 року жінка переказала 1500 гривень на підтримку української армії;
16 вересня справу 69-річної жительки Токмака передали до суду. За версією окупаційного слідства, із серпня 2023 до травня 2025 року жінка зробила 39 грошових переказів на загальну суму понад 60 тисяч рублів. Як і інших, її звинувачують у «державній зраді». На момент публікації жінка перебувала під вартою;
12 жовтня російська ФСБ затримала 55-річну мешканку Бердянська, звинувативши її в переказах на підтримку українських військових. Окупаційні медіа поширили відео з її «зізнанням». Також затримали 31-річну жительку міста Пологи Запорізької області. Обох жінок утримують у СІЗО. За даними окупантів, українкам може загрожувати довічне ув’язнення.
Чимало таких справ порушують саме проти літніх людей, для яких ув’язнення — загроза здоров’ю, якщо не життю. Чи справді ці люди постраждали за те, що допомагали українським Силам оборони, чи окупанти вигадують такі історії, щоб лякати мешканців окупованих територій, точно з’ясувати неможливо. Але факт, що люди, які залишаються в окупації, дуже ризикують, переказуючи гроші на будь-які українські рахунки.
Керівник Центру вивчення окупації Петро Андрющенко зазначав, що є випадки нетипові: затримання, яким не передували раптові перевірки телефонів, під час яких окупанти могли виявити перекази. Затримання відбулися безпосередньо через банківські перекази.
«Перевірка телефонів? Донос? Матеріали інших кримінальних справ? Поки все це лише робочі гіпотези. Доказів доступу ФСБ до внутрішніх баз українських банків немає. І лякати цим людей без підстав не варто. Але питання залишається. Особливо для тисяч українців, які продовжують жити в окупації та користуватися українськими банківськими послугами», — написав він. Андрющенко наголошує, що зараз немає процедури включення українців на обмін після таких вироків.
Тож ще одна причина, чому Юлія та Елізабет говорять про історію Світлани — наразі навіть приблизно невідомо, скільки таких українців і українок залишаються за ґратами в окупантів і скільки з них звідти вже не вийдуть.