«У мене дві обручки: моя і чоловіка. Обійму його, як приїду, і віддам»
До точки збору дістаємося рано-вранці, адже ніхто точно не може сказати, коли українська делегація разом із олешківцями й командою омбудсмана прибуде з Білорусі на кордон. Вони зараз долають важкий шлях: уже прилетіли з Росії, де їх, як виявиться потім, везли у військовому літаку з росіянами, які «хотіли якомога швидше їх здихатися».
Пошвидше б приїхали додому. Тут на них чекають українські волонтери, лікарі, психологи, журналісти і рідні. Рідні, які евакуювалися з Олешок переважно на початку повномасштабного вторгнення, й роками чекали від рідної людини з окупації бодай якусь закарлючку в месенджері. Нормального зв’язку з тими, хто лишився, не було з 2023 року, відколи росіяни відрізали місцевих від українських мереж.
Однак, ясно, змучені олешківці знаходили вихід і надсилали звісточку. Жанна Птахова періодично комунікувала з чоловіком, який лишався в Олешках. Вона — асистентка вчителя в інклюзивному класі — виїхала з Олешок після двох років в окупації. Разом із двома доньками вона чекає на свого чоловіка Михайла.
Він тримався в Олешках до останнього, не втрачаючи оптимізму.
«Як тільки була можливість, він вилазив по драбині на дерево, чи просто на підвіконня, і набирав. Ми спілкувалися одне з одним. Кожна наша розмова, перша фраза: "Вітаю вас з України". Це він про Олешки казав. Або ”Слава Україні — Героям слава!”
Потім я згадую, що це окупована територія, кажу: "Може не так явно давай, щоб це не слухали ніде". Хай вони мене бояться! Я на своїй землі, я в своїй хаті, я буду розмовляти так, як я хочу. І от тепер я вірю, що йому вдасться вільно говорити те, що він думає», — зі сльозами на очах каже пані Жанна.
Потім показує руку, на якій дві обручки: одна на підмізинному, інша — на середньому.
«Я його за руки візьму, надягну йому його кільце. В мене дві обручки: моя і чоловіка. Я вивезла з собою. Обійму його, як приїду, і віддам. І все, і ми будемо разом», — запевняє вона.
«У лікарні у нас не працює морг, бо немає електрики. Людей туди зазвичай зносять»
Інша жінка — Дарина Гончарова — чекає на батька й матір. Вони зголосилися виїхати, пересвідчившись, що евакуація надійна. Жінка каже, що зв’язок із батьками був, що їм пощастило, бо їхній дім не затопило після підриву Каховської ГЕС.
Ситуація в Олешках після окупації була важкою завжди, але з часом стала критичною. Люди голодували, не було води. На тих, хто намагався знайти якусь їжу чи піти в сусіднє село Раденськ за 20–25 кілометрів замінованими дорогами, полювали російські дрони. Серед них і батько Дарини. Разом з іншими групою він ходив щось купити двічі на тиждень.
«В окупації завжди нестерпно, але ми якось трималися, намагались допомагати батькам через знайомих. З часом ситуація погіршувалася, а голодомор в Олешках почався близько чотирьох-п’яти місяців тому. Люди буквально виживали. Знайшовся знайомий, який знав, як пройти (замінованими дорогами, — Ред.) І тато ходив за 25 кілометрів за продуктами два рази на тиждень. Під дронами, під мінами. Ну, там він не один такий був. Вони збиралися один за одним і хтось на велосипеді їхав, хтось пішки йшов», — каже Дарина.
На жаль, доходили не всі.
«За тижні три до оголошення евакуації наш сусід через два будинки їхав за продуктами в Раденськ, з ним ще йшла бабуся, яка просто хотіла пішки вийти з Олешок. Так от вона підірвалася на міні. Він хотів їй допомогти, відтягнув із дороги й теж підірвався… Вони обоє загинули. Відвезти їх нікуди. В нас не працює морг, бо немає електрики. Людей туди зазвичай зносять», — розповідає Ліза Палій, яка разом із мамою і сестрою чекає на батька.
Щоб якось допомогти українцям в Олешках, українські військові доставляли людям провізію через річку дронами. Якщо комусь щастило забрати її, ділилися з сусідами. Якщо першими на продукти натрапляли росіяни, забирали собі.
«На радість, ніхто тут, не в окупації, не зрозуміє, як це — виживати там», — підсумовує Ірина Могильна, яка чекає на хрещеного з Олешок. Потім згадує, якими Олешки були до повномасштабного вторгнення. Каже, що об’їздила всю Херсонщину в 2021 році, наче відчувала.
У розмовах з рідними минає година, потім — ще дві, і ще… Аж раптом тишу пронизує плач — везуть евакуйованих тварин із Олешок.
Собаки, великі й маленькі, різних пород, кольорів, коти — перелякані й зморені. Їх дбайливо приймають волонтери, клітка за кліткою. У живому ланцюгу, який витягує й переносить клітки, бачимо людей, які знаходять можливість якось погладити тварин, заспокоїти їх. Це свідчення поваги до живого, до життя.
А ще це поява тварин означає, що вже зовсім скоро приїдуть і їхні власники.
«Вирвалася з пекла. Снаряд прилетів прямо в квартиру»
Автобуси один за одним заїжджають на територію. Працівники з Офісу омбудсмана розгортають привітальні плакати, журналісти стоять посередині дороги й махають автобусам. Наші їдуть.
Через декілька хвилин десяток родичів разом із медійниками побігли ближче, щоб зустріти своїх і тих, про кого за останні п’ять годин дізнались багато цікавого.
Ось пані Жанна з доньками оточила й обіймає Михайла. Сльози радості. Бачимо журналістку Марію Семенченко, яка зустрічає дядька.
Люди виходять з автобуса, зморені довгою дорогою, але щасливі. Лунає «Cлава Україні!»
Поряд з одним з автобусів стоїть пані Наталя. Здається, що вона досі не усвідомлює, що сталося.
«Вирвалася з цього пекла, дуже тяжко жилося. З продуктами було дуже важко, були заблоковані. Портулак їли, топінамбур. Ми страждали… Люди ще там залишилися, але, повірте, в них була поважна на це причина. У кого батьки не мобільні, хто й сам за станом здоров’я ніяк не переніс би цю дорогу. Я й сама після поранення. Мені снаряд прилетів прямо в квартиру, провалив два поверхи панельні. Здорово мене ранило. Це було 5 травня цього року. То добре, що сусід допоміг», — згадує жінка.
Її сумний погляд змінюється, коли запитують, хто її чекає.
«Чоловік мене мій чекає. Він хворів, то я його відправила в 2022 році, бо він після інфаркту не вижив би там. П’ять років його не бачила», — не стримуючи сліз, каже Наталя.
«П’ять років із нас вичавлювали мову, а не вичавили-таки»
Збоку від усіх стоїть Антон. 38-річний чоловік разом із мамою чекав на звільнення пʼять років. Від скиду російського дрону він втратив око.
«Дрони в нас часто літають. Якщо з лісу, то російські… то вони люблять “тренуватися” на нас. Один із таких біля мене бойову частину скинув, тому я втратив око. Наші ж дрони скидали гуманітарну допомогу, але росіяни зазвичай її відбирали. Хто брав із наших — залякували», — розповідає чоловік.
Саркастично скаржиться, що росіяни нічого до діла зробити не можуть: «Продукти жахливі у них. Сіль не солона, цукор не солодкий, навіть вафлі — дуже люблю вафлі! — нормальні не можуть зробити».
Як же добро, що в моїй кишені знайшлася пачка вафель. Не «Артек», звісно, про які мріяв Антон, але йому було приємно.
Він розмовляє українською, потім несвідомо переходить на російську і назад. Зупиняється, бідкається: «Погано мову знаю».
«За пʼять років важко було її памʼятати, але ж вичавлювали з нас мову, а не вичавили-таки», — гордо констатує він.
Ділиться, що проблемно було з українським звʼязком, складно шукати правдиву інформацію. Однак, переконує, читав «АТЕШ» і розумів, як справи. Перемирʼя наче й було, але люди, які в цей час пішли по продукти, вже лежать у Херсоні мертві. В Антона загалом майже всі друзі загинули.
Чоловік багато розповідає про побут, як чекав на звільнення, про службу в територіальній обороні на початку повномасштабного вторгнення. Каже, що дивом не потрапив за це «на підвал».
«100 грамів шампанського — за перемогу»
Ось Дарина обіймає маму й батька, який схуд на 18 кілограмів. Поряд під руку йдуть Марія з хрещеним.
Олешківці Тетяна й Володимир показують усім свою кішку Соню, яка стійко пройшла разом із ними шлях додому. Пан Володимир на колісному кріслі тим часом розповідає секрети, як вижити в окупації: Богу молився, читав молитву! Планує чоловік до перемоги дожити й пригубити з цього приводу 100 грамів шампанського, або 50 — горілки! Житиме.
«Вірю, що ще повернемося в українські Олешки», — твердо каже Людмила.
