«Не міг інакше — більшість моїх уже були на фронті»
О четвертій ранку Артем повернувся з нічної зміни в Одесі, ліг спати й не підозрював, що за кілька годин його життя кардинально зміниться. Бармен і бар-менеджер у різних закладах Одеси жив активним міським життям, багато працював, грав у футбол, займався легкою атлетикою і бігав біля моря. Не будував далеких планів і звик жити “тут і зараз”.
24 лютого 2022 року Артем пішов до військкомату, але тоді у військо не взяли – черги охочих служити, тож сказали чекати. Пробував через знайомих потрапити до Одеської ТРО – нема місць. Чекав пів року, працюючи бар-менеджером ресторану: “Ми почали годувати військових: готували обіди, лимонади, чаї й возили хлопцям, зокрема на позиції ТРО”.
Більшість знайомих уже служили. За пів року Артема дорогою на роботу зупинив військовий ТЦК. Запитав, чи стоїть на обліку. Почув відповідь і сказав, що може організувати службу. Артем хотів. Замість навчального центру їх повезли на Донеччину – тоді там був пункт базування 56-ї Маріупольської бригади.
Там зібрали людей із різних підрозділів і почали розподіл: когось брали, когось — ні: “Там служив рідний брат мого найкращого друга, діловод у батальйоні. Сказав: «Давай до нас у батальйон. Але ти завтра будеш на Донбасі». Я відповів: «Круто, поїхали».
І поїхав. Тиждень адаптації – і перший вихід у піхоті: “Два тижні ми провели в Первомайському — села там фактично вже не існувало. Це район поблизу Донецького аеропорту. Під час першого виїзду на позицію сталася «панічка». Край села. З будівель – лише один двоповерховий гараж. І — перший мінометний обстріл. Близько. Мене накрило. Сів, закурив. Будівля була настільки крихка, що я усвідомлював: один прямий приліт — і нас не стане. Поруч був чоловік, який на початку служби замінив мені батька. Позивний “Куба”. Пройшов полон, АТО. Заспокоюва чорним гумором: «Твоя міна тебе знайде». Ми кілька годин спілкувалися під обстрілами, і я зрозумів: якщо щось має статися — станеться. І заспокоївся”.
«Кілька днів літав “всліпу”»
Після двох тижнів на позиціях Артема повернули на пункт постійної дислокації на відновлення. Тоді в підрозділі з’явився перший «Мавік» — батьки одного з побратимів зібрали кошти й передали дрон. Хлопців запитали, хто мав справу з квадрокоптерами. Артем підняв руку – мав знайомих, які знімали весілля та події, і кілька разів пробував літати.
«Ось “Мавік”. Йди вчись», – сказали Артему. Він майже не розумів, як з ним давати раду, тому перші дні літав «всліпу», намагався розібратися самостійно. Та вже за п’ять днів опинився на позиціях з «Мавіком» під Водяним: “Хлопці, яких я міняв, запитали: «А він анонімізований?». Я не знав, що це. Пояснили, що неанонімізований дрон бачать ворожі системи. Перевірили мій — такий. І дали мені свій. 21 день працював уже на ньому”.
Паралельно з’явилися онлайн-курси для дронарів на Prometheus. Тож вдень Артем “літав”, а ввечері – вчився. Пізніше почав збирати пілотів зі своєї бригади: створювали ком’юніті, обмінювалися досвідом.
«Втратити дрон означало осліпнути»
“Найбільший страх — втратити дрон, бо «очей» більше не буде”, – згадує той період Артем. Паралельно й інші виклики – нерозуміння, куди цим дроном летиш, як робити і споряджати скиди, як правильно встановити гранату. Рятувало, що в YouTube з’являлися навчальні відео. Тож хлопці вчилися на ходу: “Це був приблизно місяць від початку активного використання «Мавіків» — десь жовтень–листопад”.
На найбільшою проблемою Артем називає керівництво, яке тоді не розумілося на тактиці застосування дронів: “Тобі могли наказати летіти в туман, сніг, дощ. А ти розумієш – якщо втратиш дрон, нового можуть не дати, і відправити в піхоту як покарання. Особливо важко стало після початку нічних польотів: “Літаєш на малій висоті, на якій далеко не відлетиш: радіогоризонт, рельєф, пагорби. Часто доводилося підійматися на другий поверх будинку й працювати звідти. Ти сидиш на нагорі, коли всі — у підвалі, бо летять снаряди. Пізніше з’явилися виносні антени — стало трохи легше”.
Артем пригадує, як по їхньому контрольно-спостережному пункті працював танк. Він бачив його через камеру дрона. Перший приліт – за метрів 20 від Артема. Пощастило — снаряд влучив у пеньок. До мене долетіли тільки уламки. Потім – ще кілька. Артем продовжував повертати дрон “додому”: “Стояв на драбині між підвалом і будинком — і снаряд прилетів зовсім поруч. Мене сильно оглушило — перша контузія. Але дрон я посадив”.
«FPV — зовсім інший рівень керування»
Коли Артема з побратимами перекидали з Авдіївського напрямку на Запорізький, у них був короткий проміжок перепочинку. Артем використав його, аби писати в різні фонди з проханням про дрони — до Стерненка, “Повернись живим” і так далі. Каже, найпростіше тоді спрацювали з Фондом Притули. І від них отримали «Мавіки».
А згодом з ними ж почали працювати і по FPV-дронах. Фонд зателефонував, що запускає співпрацю зі школою «Буревітер» у Києві, перший набір на FPV-курси: “Оскільки в мене був невеликий взвод пілотів, які добре працювали на «Мавіках», запропонували взяти ще двох хлопців із собою на навчання”.
Артем пригадує, що було важко, бо “FPV — зовсім інший рівень керування”: “Якщо «Мавік» має стабілізацію і може зависнути в повітрі, то FPV вимагає постійної моторики рук і безперервного контролю. Це фізично й психологічно виснажує”.
Повчились – повернулись на Донбас. На уже Бахмутський напрямок — Соледар, Бахмут, ще, як каже Артем, “до повного пекла”. Згадує, що їм привезли перші FPV-дрони, але “це були сирі, кустарні апарати, усе трималося «на соплях»”.
Почалися конфлікти з керівництвом: “Для них усе виглядало просто: «Ось FPV, ось боєприпас — лети й знищуй». А воно не летіло. З перших 50 FPV-дронів успішними були лише два. Ще 18 втратили через РЕБ. Тоді якраз РЕБ почав активно розвиватися — майже в кожній ворожій посадці перед нами сиділа піхота з РЕБом. Летиш — ідеально, і в один момент дрон падає. Це страшно деморалізувало. Починалися сварки, взаємні звинувачення. Коли я перейшов на FPV, мої хлопці літали на «Мавіках», їм наказували підніматися в повітря за поганої видимості. Якщо немає руху піхоти — навіщо ризикувати дроном? Ми виробили власну тактику: один дрон у повітрі, в нього сідає батарея — другий одразу підлітає й змінює його. Але керівництво часто обходило мене: напряму моїм хлопцям по рації давали команду летіти. Хлопці летіли, втрачали дрони, а потім їх називали «безрукими». Пілоти варилися в цій системі: спілкувалися з іншими підрозділами, фондами, між собою. Були свої чати, групи, обмін досвідом. Я зазвичай їздив до друзів з інших підрозділів. Ми зустрічалися, обговорювали нові фішки в дронах, ділилися досвідом. Коли з’явилися FPV, нашою «розвагою» було поїхати на полігон і тестувати нову пташку. Ми знали, як воюють інші, але достукатися до керівництва й вибудувати систему всередині підрозділу було майже неможливо”.
«У стані шоку не болить»
Якось Артам з побратимами виїхали працювати з FPV і дронами-камікадзе. Десь півтора кілометра до переднього краю. Окоп, бліндажів не було. Розклали обладнання, Артем виставляв FPV на зліт — і по них прилетів снаряд. Упав поряд, зачепив дрон. Артемова «пташка» здетонувала. Удар пішов йому у правий бік. Свідомість не втратив.
Побратив одразу надав першу допомогу і дзвонив усім, кому міг. Змогли найшвидше приїзати зенітники: “Тоді я чітко зрозумів: вмирати не боляче. У стані шоку не болить. Біль прийшов уже від турнікетів, коли їх затягнули. Я був у свідомості весь шлях. Навіть жартував: «Не трусіть так, бо починає боліти». Абсурд армії в тому, що замість одразу везти на трасу Бахмут–Слов’янськ, де була швидка, мене повезли у батальйонну медслужбу. Бо «треба зафіксувати поранення». Знеболювального не дали. Спочатку заповнили папери, тільки потім — швидка. У машині лікар сказав: «Готуйте універсальну кров». Подивився на мене: «О, ти ще не спиш». І вже тоді мене «вимкнули».
Прокинувся Артем уже в Дніпрі, в лікарні Мечникова: “З такими пораненнями, як у мене, з першої лінії зазвичай не вивозять. Пощастило, що до позиції могли під’їхати машиною. Через турнікети мені спершу ампутували ногу нижче коліна, потім — вище. Рука була в критичному стані”.
«Хочу найкращий протез, бо веду активне життя»
Після Дніпра Артема скерували в Хмельницьку обласну лікарню. Каже, там тиждень зі ним фактично нічого не робили. Просто інколи заходили: “Потім подзвонили потрібним людям — і мене перевезли в Хмельницький військовий госпіталь. Небо і земля. Сучасний заклад, ставлення — космос. Медсестри кожні три години приходили, давали знеболювальне”.
Там Артему пересаджували шкіру на руці. Кілька операцій були під місцевою анестезією – Артем сам просив його не «вимикати», тож бачив свої сухожилля: “Мені було цікаво спостерігати. Коли спеціальним інструментом зрізають шкіру з руки, а потім пришивають її назад — дуже цікаво”.
Після Хмельницького його скерували в реабілітаційний центр «Галичина» під Львовом — сучасний, із реабілітаційними залами. Після – у Superhumans. Там Артем отримав перший протез: “Але за держкошт у перший рік ставлять тільки механіку — і на ногу, і на руку. Якщо подвійна ампутація або складні випадки, можуть виділяти кошти на сучасні електронні протези. Я ж одразу хотів найкращий протез ноги. Бо веду активне життя: подорожі, робота, постійний рух. Я хотів Genium — а він коштує близько 70 000 євро”.
Пригадує, що в Superhumans сказали: половину готові оплатити, а решту – можна зробити збір. Артем не хотів, каже – соромно. Та про нього написали знайомі журналісти, озвучили, що для протезу потрібно ще 1 250 000 гривень. Артему почали писати знайомі, пішла хвиля, і збір закрили за пять днів: “Я досі не вірю, що таке можливо”.
@timi_blog #відновлення #протез #зсу🇺🇦 #мивсезможемо🇺🇦💪 #незламні #війна #superman
♬ Horizon - ARTBAT
Каже, найважливіше після поранення — підтримка близьких. І головне — щоб не жаліли: “Коли друзі приходили до мене у Львові, ми гуляли містом, я щойно навчився ходити на протезі. Вони жартували: «Давай швидше, що ти плетешся». Чорний гумор — наше все”.
І додає: “Для ветеранів величезна проблема — неінклюзивні міста. Я на протезі ще можу ходити. А людям на кріслах колісних узагалі майже неможливо”.
Як тільки Артем списався з армії й запротезувався, поїхав разом з коханою в першу велику подорож на два тижні: Чехія, Німеччина, Нідерланди: “У мене багато знайомих по всій Європі, тому було де зупинятися”. Потім почали їздити Україною. Артем купив машину. У пари в обох – віддалена робота, тому можна мандрувати: “Життя змінилося тим, що я став менш мобільним і трохи більш інтровертним. Якщо раніше любив клуби, тусовки, то зараз це дискомфортно. Виходиш у центр Одеси, на Дерибасівську, бачиш, як здорові чоловіки гуляють, розважаються — і це трохи тригерить. Не скажу, що бісить, але неприємно”.
Після поранення йому було психологічно складно ходити у звичайний спортзал — серед цивільних почувався некомфортно. Тому купив бігову доріжку додому й займався щодня, щоб підтримувати ногу й спину в тонусі: “Коли виходжу прогулятися містом, майже не бачу ветеранів на протезах. Більшість сидить вдома. Багато хто боїться виходити — через зовнішні зміни, страх осуду, поглядів, думок інших людей. Хоча насправді вони мають ходити з високо піднятою головою — і нехай люди дивляться й думають, що хочуть. Загалом суспільство ще не готове. І ветерани повертаються різні: хтось із контузіями, хтось із важкими психологічними травмами. Є й ті, хто починає пити, поводитися агресивно. Саме негативні історії запам’ятовуються найкраще — і через них формується спотворене уявлення про всіх ветеранів”.
«Протез працює тільки тоді, коли працює тіло»
“Якщо хочу нормально ходити — не перехилятися, не «завалюватися» на бік, — має бути добре закачана спина, культя ноги і м’язи живота”, – розповідає Артем. Цим і займається регулярно. Коли був у відпустці, за день проходив до 28 000 кроків. Це навантаження на ногу й на протез: “Спорт для мене — не про форму, а про можливість нормально жити. Бо якщо ти два-три дні не походиш у протезі, тонус зникає, стає важче ходити, пропадає компресія в нозі — і організму знову треба адаптуватися”.
@timi_blog #суперлюди #відновлення #протез #зсу🇺🇦 #мивсезможемо🇺🇦💪 #незламні #superman #мивільні🕊️💛💙 #мивсезможемо🇺🇦💪
♬ -
Також регулярно навантажується ліва рука, бо на неї Артем спирається, коли користується палицею: “Ліва сторона — грудні м’язи, плече — закачані, постійно працюють. А права почала «висіти», бо немає такого навантаження на культю. Тому спеціально її треную, щоб вирівнювати баланс тіла”.
У ветерана є біоміонічний електронний протез руки, але ним майже не користується: “Вдома можу вдягнути щось приготувати чи зробити. Але на вулиці рука пітніє, через 30–40 хвилин протез починає сповзати, натирати, датчики гірше працюють — починає дратувати”. Машину він звик уже водити однією лівою. Навіть TikTok-канал так назвав.
Перше місце на «Іграх Героїв»
Каже, за останні місяці життя сильно змінилося на краще. Бо в Одесі відкрився Veteran Club. Відкрили перший в Україні інклюзивний пляж для ветеранів. Безкоштовний вхід, пандуси, навіть супровід у воду.
Якось Артем побачив в Instagram, що ветеранський хаб організовує відпочинок під Одесою, на лимані, у комплексі «Лавандія». Подав заявку — пройшов. Там було близько 25 родин ветеранів з Одеси. Там Артему розповіли, що можна безкоштовно ходити в басейн, тренажерний зал, брати участь у різних активностях. І коли він прийшов у зал уже не сам, а з іншими ветеранами – зовсім по-іншому почувався. І так почав тренуватися тричі на тиждень.
Долучився до Одеської обласної федерації адаптивного спорту. Їм оплачують спортзали тричі на тиждень. Там же відкрили інклюзивну баню — для всіх військових, безкоштовно: “Ми їздимо разом по містах, на змагання, заходи. Коли ти в такому середовищі, з «своїми», соціалізуватися набагато легше. Бо коли ти сам — дуже важко”.
Артему запропонували поїхати на змагання з кросфіту для людей з різними видами ампутацій. Він сумнівався, але погодився. За вісім хвилин потрібно було зробити три кола:
- 2 хвилини веслування на тренажері,
- 10 підйомів гирі 8 кг,
- 20 вправ на прес,
- 5 підтягувань з резинкою.
“Було надзвичайно важко. Я думав, що знепритомнію. Але дух змагання, азарт так заводять. Після фінішу впав тиск, був білий як стіна. Але було неймовірно круто. Зайняв перше місце”, – розповідає.
Зараз готується до наступних змагань у Дніпрі: “Займаємося в залі з тренерами, приходимо в години, коли там майже немає людей. У неділю зал офіційно не працює, але власник відкриває зал спеціально для нас і тренується з нами. До нас немає жалю — тільки повага. Вправи адаптують під наші можливості. Коли я був у Superhumans, запам’ятав багато реабілітаційних вправ і зараз ділюся ними з тренерами. А після того, як я взяв перше місце на «Іграх Героїв», мене запросили знятися в соціальному ролику. Ми записали 48 вправ для ветеранів з ампутаціями — їх можна виконувати вдома. На сайті «Ігор Героїв» є безкоштовні відеоуроки: можна зареєструватися й займатися онлайн або з тренером”.
Також з ветеранами працювала професійна тренерка з міжнародною сертифікацією з адаптивного спорту. Вона навчає інших тренерів: “Ми зараз домовляємося, щоб тренери з наших залів пройшли ці курси. Бо ветеранів стає більше, ампутації різні, фізичний стан у всіх різний — і з цим потрібно вміти правильно працювати”.
“Я максимально занурений у двіжуху”
Зараз Артем працює у фонді Серія Притули. Формально — менеджер по роботі з екіпажами. По суті — аналітик: спілкується з пілотами, збирає аналітику по ураженнях, по ефективності засобів, які фонд видає: “Я на своєму місці. Кайфую від роботи, від команди, від того, що постійно в русі. Прокидаюся зранку, п’ю каву і бачу, як дохне росіянин. Що може бути краще? Я максимально занурений у движуху. Коли у хлопців виходить щось круте — радію. Ми постійно на зв’язку. Бачив багато хлопців, які поверталися і казали: «Я нічого не вмію. Вмію тільки воювати». Ми сиділи з ними в колі, говорили. Завжди кажу: всі проблеми — в голові. Можливо все. Бачив, як люди ображаються, коли говориш: «Вставай. Іди в зал. Перестань лежати». Можуть злитися, а потім – «дякую». Бо іноді потрібен не жаль, а чесна розмова. Тому я хочу навчатися на психолога — бо цивільні психологи часто не розуміють, що таке війна. Ветеран для ветерана — завжди більший авторитет. У березні я їду на триденний курс у Київ з ментального здоров’я, буду отримувати перший сертифікат”.
І додає: “Я просто хочу жити життя. Кайфувати, насолоджуватися ним. Зараз можу це робити зі спокійним серцем — віддав державі все, що міг. І тепер не маю відчуття провини, якщо дозволяю собі відпочинок, поїздку чи просто нормальне життя”.
Дочитали до кінця? Підтримайте збір на навчання бійців такмеду та закупівлю засобів зупинки масивних кровотеч HELPSI. Ціль – 2 мільйони гривень. За ці кошти Благодійний фонд Сергія Притули забезпечує військових навчанням з тактичної медицини та передає Силам Оборони комплекти медичного обладнання, яке здатне зупиняти кровотечі на важкодоступних ділянках тіла в складних умовах.