На перший погляд, вулиці порожні. Життя вирує довкола центрів роздачі гуманітарки — за хлібом зібралася вже черга. Біля відділення банків — юрба ховається за стінами-укриттям. На базарі або в супермаркеті люди швидко набирають продуктів і зникають у своїх справах. Працюють лікарні й лише деякі кафе.
Сирени лунають по кілька разів на день. Під час тривоги я звертаю в подвірʼя. Там жінки метуть листя. До них з балкона гукає чоловік:
– Там сирена, вам що, не нада ховаться?
– То ховайтесь! Нас нічьо не бірьот! – відповідає жінка.
– Сусіди думають, що нам платять. А ми красу любим і порядок. Наші українські люди – трудоголіки, люблять роботу, – говорить вона.
У її будинок уже двічі влучали снаряди. Тож онуку нарешті відправили за кордон. Сама жінка виїжджати відмовляється, бо доглядає за хворим чоловіком.
Попри постійну небезпеку, в місті є і культурне життя: херсонці збираються на вистави, концерти або читання віршів. Час від часу змінюючи місце зустрічі. Один такий літературний вечір (краще сказати, обід – бо до третьої дня всі поспішають дістатися додому) — «Меридіан Херсон» — проходив 7 листопада. Біля будівлі, де анонсували читання, немає жодної людини. Зрештою знаходжу запасний вхід, який веде до сховища. У невеликій залі розсаджують гостей. Усіх просять зареєструватися. Волонтери, айтівці, журналісти й лише один військовослужбовець — читаю перелік професій гостей.
«А ви по роботі?» — запитує чоловік у жінки, яка щойно прийшла. — «Хочу послухати, для себе».
На сцені зʼявляються чотири поети та письменники: Андрій Любка, Ірина Цілик, Ярина Чорногуз і Сергій Жадан.
Ярина Чорногуз розказує, що частину віршів написала в Херсонській області – вона проходила військово-медичну підготовку на нині окупованому лівому березі.
— Боже, як я хочу туди! — каже поетка.
— Ми всі туди хочемо, — котиться по залу.
Після читань люди довго не розходяться, підписують книги й розмовляють. Херсонка Ольга Чернишова встигає перехопити голову обласної військової адміністрації Олександра Прокудіна, який прийшов привітати поетів. Будинок Ольги – біля Дніпра, вже з місяць у неї та сусідів немає світла. Тож дівчина просить відремонтувати електрику.
Люди поволі виходять зі сховища, останній разом з поетами – Владислав Недоступ. Він тримає 22 книги Жадана, Любки, Чорногуз, Цілик і Артема Чеха.
«Де ще так вигідно купив би стільки книг, ще й з підписами авторів?» — сміється Влад.
Владиславу 29 років, і з перших днів повномасштабного російського вторгнення він приєднався до Херсонської тероборони. 1 березня, коли побратимів розстріляли в Бузковому парку, йому випала черга охороняти військкомат. В інші дні допомагав займати оборону й окопуватись, а коли росіяни захопили місто, отримав наказ «перевдягнутись у цивільне». Усю окупацію провів у Херсоні, переховуючись за різними адресами, передавав інформацію про окупантів українським службам.
Після звільнення Херсона Влад волонтерить. Каже, зараз у Херсоні майже немає молоді, лишаються лише «старці та волонтери». Сам він дуже любить своє місто.
«Місто комфортне, тепле, не таке швидке, як Київ чи Одеса. Херсон більш сонний, але в ньому дуже комфортно було. Навіть зараз класно, з усіма "але"», — каже Влад.
Вербове море. Або що зараз відбувається на місці Каховського водосховища
За півтора року місто сильно змінилось.
«Херсон зараз вільний, і з нього постійно йде кров. Постійно обстріли, останні місяці два не на жарт почали використовувати авіаційні бомби, КАБи (керовані авіаційні бомби). Я думаю, далі ситуація буде тільки погіршуватися, враховуючи, що вони намагаються бити по інфраструктурних об'єктах, стратегічних, шукати місця, де, можливо, перебувають військо, солдати, якась техніка. Але в місті техніки практично немає – її тут не тримають. Це не має сенсу».
Військових у місті справді майже немає. Кілька чоловіків у формі обідають у кафе, жінка із закупами минає їх, зупиняється: «Смачного! Хай вас Бог береже!». Іде далі.
Я набираю номери кількох людей, з якими спілкувалась у попередній приїзд. Волонтер Денис, який рятував тварин, коли росіяни підірвали дамбу в Новій Каховці, виїхав до Одеси. Далі опікується тваринами.
Пару похилого віку – Григорія та Марину – я зустріла влітку в лікарні. У Марини ДЦП, її кинули сестри — втекли в Росію. Тож за жінкою доглядає 65-річний Григорій Леонтьєв. Їхній будинок повністю затопило, і тільки Марина встигла взяти документи. Спочатку жили в Херсонській лікарні. Потім їм дали в тимчасове користування будинок. Простий, літня пара тримає його в чистоті.
«Ось, нам інвалідне крісло дали, — показує мені чоловік. — Але тільки на рік».
Марина ледве ходить, на якісь більші відстані Григорій возить її на візку.
Пара живе на 2 тисячі гривень: пенсію отримує тільки жінка, чоловік не може оформити, бо досі не має паспорта.
Я прошу Леонтьєва показати його дім. Так провулок Чайковського виглядав у червні:
Григорій іде стежкою через очерет до свого глиняно-очеретяного будинку. Поруч лежить деревʼяна веранда. Усередині – голі стіни. Шар коричневої глини вкриває все: розбухлі меблі, вцілілий посуд, зіпсуті ковдри. Такі хати не підлягають відновленню.
На вулиці зустрічаємо сусіда Євгенія. Його будинок цегляний, чоловік приглядає за ним. Жаліється, що навіть на понівечене майно є мародери. Ми чуємо вибухи. «Це на Корабельному острові», — зітхає Євгеній. Його товариш з острова напередодні отримав важке поранення, тепер не має ноги.
Про евакуйованих під час затоплення херсонців і врятованих з лівого берега я розпитую керівника військової адміністрації Олександра Прокудіна. Окрім Марини й Григорія, багатьох літніх людей розмістили в лікарнях. «Дехто досі лишається там», — повідомляє Прокудін. Проте кількості не називає.
Анна Петрайтіс потрапила до лікарні після евакуації з Кардашинки, що на окупованому лівому березі Дніпра. Її та ще з десяток людей підібрали на човен українські рятувальники. Коли російські військові відкрили вогонь з автоматів, троє людей загинули, ще 10 отримали поранення.
З пораненням таза Анна попервах не могла навіть підвестися з ліжка. Коли одужала, її, бездомну, перевели в геріатричний центр. Там вчиться пересуватися на ходунках. Її треба забирати з центру, каже мені медсестра. Проте нікуди.
«Я живу лише сьогоднішнім. Не думаю про те, що далі», — ділиться Анна й показує, як навчилася спускатись сходами.
У центрі Херсона на обласній адміністрації розвішують величезний український прапор.
«А я знаю, що завтра свято! День звільнення Херсона!» — звертається дівчинка до двох подруг і фотографує на телефон. Це перші діти, яких я бачу в місті за чотири дні.
«Ми вільні, усе вже добре, — каже мені пенсіонерка Любов Михайлівна. — Коли син дзвонить, перше моє слово йому: живі. Друге: все нормально».
Святкового дня на площі Свободи збирається одночасно щонайбільше 20 чоловік. Обіймаються, швидко фотографуються, розходяться.
«У Херсоні немає пафосу. Ми виходили на мітинги — показали себе. Коли звільнили Херсон — показали себе. А далі повинні всі займатися своєю справою, — вважає Ольга Чернишова, яку я зустріла на літературних читаннях. — Подяка — це потрібно. Окрім подяки, військовим потрібна допомога. Комусь — психологічна, просто поговорити. У тих, хто живе поруч, я питаю хоча б, як їхні справи».
Мати Ольги вʼяже шкарпетки й готує їжу для військових, а сама дівчина підшуковує житло, побутову техніку чи, скажімо, матраци. Каже, що війна насправді багатьох херсонців обʼєднала.
«Я чотири роки тут жила і навіть не знала сусідів. Тепер знаю кожного», — продовжує Ольга. Показує свої околиці: «Отут усюди «пенсія» живе».
У районі Ольги вже місяць немає світла, із сусідами домагається ремонту електромереж.
Деякі будинки вигоріли після влучань снарядів. Поки ми розмовляємо, над нами в повітрі шурхотить міна.
«Це переліт», — заспокоює Ольга. Пролітають ще дві міни.
Протягом дня російські військові ще кілька разів обстрілюють Херсон — і центр, і тилові райони.
Увечері артилерійські вибухи поступово заміняє сильний грім. Якоїсь миті чи то через негоду, чи то через обстріли в місті зникає світло. Проте вже до півночі його лагодять.
