ГлавнаяОбществоОбразование

"Можна я намалюю тут сонце?" Історії трьох дівчат, які поїхали вчителювати в провінцію

Минулого року 17 молодих сміливців поїхали з великих міст вчителювати у провінцію.

Програма «Навчай для України» вперше шукала професіоналів у різних сферах, яких можна перетворити на вчителів-інноваторів. Тепер разом з учнями вони роблять перфоманси і пленери, влаштовують кіноклуби і планують арт-терапію. Але перш ніж почати – пройшли спеціальну підготовку і навіть вступили до педагогічного університету на заочне.

Зараз триває другий і останній рік їхньої роботи в межах проекту. Про успіхи і невдачі, вчительський інстраграм і страхи, які нав'язує школа, – для LB.ua розповіли три учасниці «Навчай для України».

Ірина Пупко

Фото: надано автором

Закінчила факультет журналістики КНУ ім. Шевченка, відвідала 20 країн. Зараз працює у Кагарлику (Київська область), викладає географію (6-10 класи), природознавство (5 клас) і економіку (11 клас). Класна керівниця 5-го класу.

На останньому курсі у мене з'явилися думки про вчителювання. Я тоді багато думала про вищу освіту: про непрактичність знань, страх помилки і дистанцію студент-викладач. Зрозуміла, що це все трапляється і в школі.

Мені там, до речі, було комфортно, але я була відмінницею і активісткою. По своїх молодших братах і сестрах бачу, що їм це все не підходить. У шкільних умовах добре можуть навчатися 2-3 дитини з класу – не більше. Це при тому, що у мене у Львові школа була класна. А що в інших?

У тих роздумах я зрозуміла, як би хотіла, щоб вчили мене. Але якщо тільки хотіти – нічого не зміниться. Тому я подалась на проект.

Моя ідеальна школа – це місце, в яке діти хотіли б ходити, це не каторга (хоча зараз бачу, що школу так не сприймають). Щоб учні були вмотивовані, прагнули знань і мали стратегію майбутнього.

У своєму вчителюванні я зробила ставку на міжособистісний зв’язок – щоб не було великої дистанції. Бо це породжує зверхність, а ніхто не хоче вчитися у людини, яка тебе не поважає.

Фото: надано автором

Я розуміла, що у мене може бути набагато кращий зв’язок з дітьми: я молода, знаю, що їх цікавить (якщо випадаю з контексту, молодші брати і сестри мені все пояснюють). Учні дивувалися, що я в курсі, що таке спінер і чокер. Або що коли вони вмикають російський реп, вже з початку вгадую, що це, і прошу вимкнути, бо такого не слухаю. Діти кажуть: “О, вона прошарена!”

Чим більше працюю, тим більше розумію, що проблема часто не у вчителях. На мотивацію дітей до навчання впливає багато факторів. Часто вона формується у сім'ї. Якщо батьки розповідають міф про успішних трієчників, які стають бізнесменами, або про депутатів, які нічого не знають, але багато заробляють, то вчитель просто стукає у зачинені двері. Тому співпраця школи та батьків є дуже важливою.

У школах точно треба зменшити кількість дітей у класі, щоб була можливість встановити контакт, зрозуміти прогрес і зацікавлення кожної дитини. Є, наприклад, учень, який не хоче робити реферати, але прекрасно робить презентації. Але він сам не скаже, що він це вміє і хоче.

Так само вчитель приходить до школи і стає якимось відірваним від звичайного життя, а потім виявляється, що у нього є хобі, зацікавлення і взагалі є що розказати.

До роботи у школі підвищити голос на дитину для мене було неприйнятним. Але якщо в деяких ситуаціях цього не зробиш – на тебе просто не звернуть увагу.

Заважає працювати тільки нестача досвіду, бо мені треба вдвічі більше часу на підготовку до уроку – повторити (або й вивчити) матеріал. А ще ж придумати, як цікаво подати. Це забирає весь вільний час. Інколи в горлі сидять всі ці папери, але це просто треба. У мене позиція: якщо критикуєш – пропонуй, а я поки не можу. Якщо придумаю – буду боротися.

Серед моїх досягнень – переможці районних олімпіад. Також я була науковим керівником МАН. Презентація моєї учениці посіла друге місце в області.

Фото: надано автором

Але моє досягнення і в тому, що діти не закривають від мене свої сторіз у інстаграмі. Це рівень довіри. Вони навіть хочуть, щоб я на них подивилася. І розуміють, що не буду їх сварити за те, якими вони є. Хоча якщо там багато нецензурної лексики, то можу сказати: подумай, чи тобі це треба буде років через десять, коли станеш відомим. Інколи це діє. Можна впливати і без моралізаторства. Вони відчувають мене, а я їх, і не сприймають мої слова вороже.

Найважче в роботі вчителя - зблизька побачити зміни. Багато хто зацікавився географію, але можливо, у них і були задатки. Я намагаюсь поєднувати географію з повсякденним життям і з іншими науками. А для дітей шок, що пов’язані, наприклад, географія і фізика.

Думаю, я роблю якісь мікрозміни у світогляд: вчу не казати “негр”, не звертати уваги, що у дівчинки брови не вищипані. Кажу: “Яке тобі діло? Подивись на Фріду Кало”. “Ага, реально”, – чую у відповідь. У мене все ж таки інший досвід і світогляд, ніж вони звикли бачити.

Невдачі, звісно, стаються. Я навчаю більше трьохсот учнів і не можу всім дати те, що хочу. А це впливає і на самооцінку, і на самопочуття. Думаю, чи все правильно роблю? Може, я була б корисніша у чомусь іншому?

На цій роботі виснажуєшся, бо віддаєш багато енергії. Але водночас стільки ж отримуєш взамін. Кілька днів поспіль, коли я приходила не о восьмій, а о 8:05, мій п'ятий клас зустрічав мене на вулиці обіймами. “От чому я тут!”, – казала я собі і ледь не плакала.

А потім приходила в інший клас, який втупився в телефони, і вже думала: “А що я тут роблю?” Щоправда, я люблю таку фразу: “Я ж до вас гарно ставлюся. Можете до мене так само?” І вони тоді відкладають ті телефони.

У мене стиль - вчитель-друг. Намагаюся з дітьми посміятися, пожартувати. Якщо комусь зарізко зроблю зауваження, завжди вибачаюся. Вони відчувають, що я не прагну бути над, а тільки разом з ними. Я просто людина, яка має більше досвіду і знань, і прийшла ними ділитися. Вважаю, що всім усе реально вивчити і немає ніякого поділу на технарів і гуманітаріїв. Саме тому я вчитель. Я вірю в можливості дітей.

Анна Коваль

Фото: надано автором

Закінчила Криворізький педагогічний університет. Зараз працює у селі Козьова (Львівська область), викладає малювання (2-7 класи) і мистецтво (8-9), веде гурток.

Майже п'ять років я пропрацювала дизайнером ювелірних виробів. В один момент відчула, що це не те. Не вистачало нових людей, робота була не така активна, як би хотілося.

Про школу я задумувалася давно – у мене є педагогічна освіта. Але не знаю, як швидко наважилася б, якби не “Навчай для України”.

Часто чую від дорослих: “Я не вмію малювати”. Хтось їм у дитинстві сказав, що вони не талановиті, і вони у цьому замкнулися. Я хочу, щоб у моїх учнів такого не було.

Одне із моїх завдань у школі – показати дітям, що вони все можуть і вміють. Подарувати віру у власні сили. Навчити не боятися помилок, експериментувати. Тому ми пробуємо різні техніки: малюємо і руками, і трубочками, і ватою. Намагаємося як класичне мистецтво розглядати, так і течії ХХ і ХХІ століття, які найяскравіше показують різноманітність мистецтва.

Фото: надано автором

Мене завжди цікавило, як і коли я побачу результати роботи дітей? А якщо їх не буде? Але вони вже зараз показують набагато кращі роботи в академічному і творчому планах. Велике досягнення, що діти змішують кольори. Я дуже щаслива, коли вони використовують всю палітру, а не три баночки. Мені подобається, як діти включаються у різні техніки, навіть придумують власні. Вони вже не бояться експериментувати, знають, що можуть це робити. Вже не питають “А можна?..” Коли я тільки прийшла, то запитував майже кожен: “Можна я намалюю тут сонце”, “...стіл”, “...олівцями”? Минув час і вони зрозуміли, що можна і треба творити своє. Під кінець року виникло питання іншого рівня – “Як це зробити?”

Навесні з ініціативи директорки ми придбали двадцять мольбертів. Для деяких дітей це була новинка, бо раніше вони бачили таке тільки на картинці. Хочеться, щоб всі-всі спробували з ними працювати.

Фото: надано автором

Я сприймаю бюрократію як те, що просто треба зробити. Всілякі заяви, списки, плани, програми. Це не важка робота, навіть цікава, бо я все сама придумую, але це забирає багато часу. Особливо на початку року. Доводиться жертвувати сном чи відпочинком або й кращою підготовкою до уроків. Плани-конспекти цього року я роблю набагато швидше. Займає до півтори години для одного уроку.

Найбільша проблема і те, з чим я зараз борюся, – це телефони. Який би я не придумала цікавий урок – завжди знайдеться учень, якому цікавіше сидіти в телефоні.

Зараз будую плани, як можна використати телефони на користь. Інколи ми в них малюємо, але треба ж пробувати працювати й інакше. Минулого року, якщо телефон використовувався не за призначенням, дитина клала його у відерце-в'язницю. Але це діє на учнів до 6-го класу.

Я ще в пошуку такого формату уроку, щоб було цікаво всім. І щоб всі працювали. Коли на уроці 25 учнів, п'ятьох урок може не зачепити. Я багато значення надаю індивідуальному підходу, і там, де у класі 12 дітей, встигаю все заплановане.

Коли я йшла на програму, то думала, що одразу зміню світ! Що ми будемо ідеально займатися з дітьми. Але насправді це набагато ширша робота. Напрямок співпраці “батьки-діти-школа” зараз ледь не перший у моєму списку. Я тільки три місяці попрацювала і вже було помітно, що співпраці з батьками дуже мало.

Фото: надано автором

Мене цікавить арт-терапія, і я намагаюсь цей інтерес перенести на роботу з батьками і дітьми. Поки що планую суботні заняття. Не обов’язково тільки для учнів нашої школи. І не тільки малювання й образотворче мистецтво. Директорка мені підкинула ідею проводити пленери, поетичні вечори і вправи на взаємодію батьків із дітьми та батьків між собою. Це буде час не з телевізором чи телефоном, а спільний і приємний. Я б не хотіла це робити через “треба”, а тільки через внутрішнє бажання попрацювати разом.

У школі часто думаєш, як допомогти учню, як зробити його життя кращим. Що ти йому можеш дати, а що він тобі (наприклад, переборювати перфекціонізм, зважати на своє життя й інтереси). Часто у нас відбувається обмін знаннями. Головне для вчителя не боятися зізнатися, що чогось не знаєш. Це нормально і стимулює постійно шукати і довідуватися.

Я не знаю, чи буду працювати у школі після проекту, але точно планую робити арт-терапію з дорослими і дітьми. І точно не хочу припиняти роботу з гуртками.

Анастасія Бєляєва

Фото: надано автором

Закінчила університет Шевченка, напрямок “Культурологія”. Зараз працює у Теплодарі (Одеська область), викладає українську літературу (5, 6, 11-ті класи), класна керівниця 5 класу, веде гурток підготовки до ЗНО.

Під час навчання я вела літературний гурток для студентів, працювала медіатором у PinchukArtCentre. У літньому таборі навчала музики дітей з аутизмом. Займалася дитячими екскурсіями у Мистецькому Арсеналі.

Я ніколи не любила школу і не уявляла, що туди повернуся. Якось вирішила провести у рідному місті лекцію про онлайн-навчання для 11 класу. Провела, пройшлася по школі, зрозуміла, що нічого не змінилося. Коли поверталася до Києва, побачила оголошення «Навчай для України». Вирішила, що знаю, чим займусь після закінчення університету.

Це, напевно, юнацький максималізм. Коли бачиш, що щось погано – хочеться це виправити. Мені захотілося побувати в ролі вчителів і глянути, чи дійсно можна працювати інакше.

Я намагаюся зрозуміти, чому не складається у наших шкіл. Можливо, тому, що часто у нас виховується культура підкорення, а не висловлення власної думки. І школа нагадує диктаторський режим: “Ти маєш це записати, бо маєш записати”, “Всі встаньте”, “Всі сядьте”. На своїх уроках я намагаюся цього позбутися, але в умовах класичної школи це важко, бо діти звикли. Хоча мої старшокласники вже знають, що на початку уроку треба зайняти свої місця, і ми працюємо. З молодшими стаємо біля парт, робимо якісь рухи і сідаємо.

Коли ми тільки спробували роботу в групах – був апокаліпсис. Доводилося перериватися, змінювати хід уроку. Ми пробували, аж доки не почало вдаватися. Зараз і я краще пояснюю, і діти краще працюють. Але іноді буває, що до нас забігають інші вчителі і починають заспокоювати клас. Це не завжди приємно. Зрозуміло, що коли діти працюють в групі – буде галас. До речі, якщо в групах працюватимуть дорослі – теж буде шумно. І нічого.

З класом на 1 вересня
Фото: надано автором
З класом на 1 вересня

Планую запрошувати вчителів до себе на уроки і ходити до них, але в школах ця практика розглядається не як намір допомогти. До цього ставляться радше як до показухи. А було б класно, якби ми могли обмінюватися думками. Тому я хочу зробити гурток про щасливе вчительство. З вчителями, які викладають у моїх класах, у малих групах і неформальній атмосфері обговорювати успіхи і невдачі. Але не знаю, наскільки це спрацює.

Намагаюся транслювати те, що я роблю, й на інші предмети. Наприклад, мислення зростання: помилка – це добре. Ми все можемо зробити, але інколи потрібно більше часу.

Коли у класі 30 учнів, важко знайти підхід до кожного. Складно навіть висловитися всім по колу, бо коли дійде черга до останнього – інші вже знудяться.

Тут не зовсім середовище розвитку. Є чітка ієрархія – директор, заступники і ми. Ніби всі допомагають, але ти підпорядковуєшся. Хочеш зробити свою модель викладання, але не можеш, бо в програмі 33 твори, які маєш вичитати. Як твори на 300 сторінок розглянути за один урок – питання.

Іноді цілі уроки бувають провальними. Готуєш вночі щось супер-класне, а у дітей в той день щось сталося. І півуроку йде на те, щоб поговорити і ввійти в нормальний стан.

Я думала, що ніколи не буду кричати, але це неможливо, бо тебе просто не почують. В ідеалі цього не має бути, але це робоча необхідність.

Минулого року у нас був кіноклуб. Ми подивилися з п’ятими класами “Великого диктатора” з Чарлі Чапліном, а потім обговорювали Другу світову. Не думала, що вони це витримають, але було цікаво. Кіноклуб, щоправда, існував недовго. Мені сказали, що не для навчання проектор давати можуть тільки раз на місяць, а не щотижня. Нас з дітьми такий розклад надто розслабив.

На благодійній ярмарці
Фото: надано автором
На благодійній ярмарці

Ще одна річ, яку ми зробили, – купили для п’ятого класу книжки «Гупало Василь». Навіть зв’язувалися з автором (Фоззі з ТНМК – Авт.). Дітям дуже зайшло, вони ще півроку з тими книжками носилися. «Гупало Василь» був у шкільній програмі, і після уроку один з учнів сказав, що якби у нього була така книжка – він би її точно прочитав. Цю думку я почула і в інших класах, і написала пост у фейсбуці з пропозицією купити дітям книжки. Хтось скинув 60 гривень, а хтось – тисячу. Коли ми вручали книжки, я розказувала дітям, що це про них хтось подбав.

Влітку до нас на десять днів приїжджав VIDLIKproject з тренінгами з проектного менеджменту і театрального мистецтва. Це мало класний ефект, бо в результаті діти почали робити свої заходи: самі поставили виставу і показали її в будинку культури. Також ми робили перфоманс “Теплодар – це...” біля пам'ятника першому кубу бетона, залитому у цьому місті (Теплодар створювали як місто-супутник Одеської атомної теплоцентралі. Коли стався Чорнобиль, будівництво АТЕЦ припинили – Авт.). Ми повільно рухались, лежали на землі, писали на асфальті. Це було класно, бо привертало увагу людей, а діти подолали якісь свої внутрішні бар’єри.

Зараз я веду гурток підготовки до ЗНО з печивом і чаєм. Поки ходить п’ять людей, хоч записалося 29. Ще у мене є мрія зробити гурток розмовної англійської. Спершу хотіла у 5-му класі, але у них ще не такий рівень, щоб говорити.

Одна з моїх цілей на цей рік - навчити дітей краще писати. Спочатку для них було нонсенсом, що твір не можна списати з інтернету. Яка структура твору і як ми його пишемо – доводилося розповідати з нуля. Але все вийшло. Ми навіть писали у стилі Коцюбинського і створили драму.

Є відчуття, що можна робити набагато більше, але іноді після школи хочеться тиші і подивитися в стіну. Коли завершиться програма, я б хотіла і далі працювати в освіті, але, мабуть, в альтернативній.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter