1. ЧОМУ АВТОКЕФАЛІЯ?
З погляду канонічного права, автокефалія — це питання, так би мовити, технічне. Однією з головних ознак тут з древніх часів є спосіб обрання глави місцевої Церкви. Автокефальна (самоочолювальна) церква самостійно обирає главу на своєму Соборі. У Церкві автономній її глава обирається місцевим єпископатом і благословляється Предстоятелем материнської (кіріархальної) автокефальної Церкви. Нарешті, якщо місцева Церква не послуговується ні правами автокефалії, ні правом самоврядування, то її голова призначається на посаду указом вищої церковної влади. Таке положення мало місце в Українській РСР до липня 1990 року. Коли Екзарх України Митрополит Київський і Галицький призначався рішенням Синоду РПЦ, про що йому вручався відповідний Указ Патріарха Московського. Здавалося б, вибір між тим чи іншим статусом — автокефалія, автономія або, наприклад, екзархат — питання суто внутрішньоцерковне. Однак насправді це питання завжди мало і має сьогодні не стільки церковний, скільки церковно-політичний характер. Причини цього такі. Перша: в сучасній церковній практиці процедура обрання глави Церкви — це далеко не все, що відрізняє автокефальну (або автономну) Церкву від Церкви залежної. Яскравим прикладом тут може бути УПЦ, яка формально є Церквою «незалежною і самостійною у своєму управлінні», причому з «правами широкої автономії». Єпископат УПЦ самостійно обирає свого Предстоятеля, який потім лише благословляється Патріархом Московським і всієї Русі. Але досить поглянути на главу Х Статуту Руської Православної Церкви, в якій прописано канонічні права і обов'язки УПЦ, і ми переконаємося, що 9 (з 13!) пунктів цієї глави в тій чи іншій формі говорять не про незалежність УПЦ, а, навпаки, про її залежне становище від Московського Патріархату. До речі, більшість цих, присутніх нині в Статуті РПЦ, пунктів нав’язувалися УПЦ давно. Їх пропонували внести до Статуту УПЦ ще на Помісному Соборі 8 червня 2011 року. Але тоді суверенітет УПЦ вдалося захистити своїм авторитетом Блаженнішому Митрополиту Володимиру. І тільки після його смерті на Архієрейському Соборі в Москві (29 листопада — 2 грудня 2017 р.) у Статут РПЦ було внесено зміни, яким стільки років протистояла наша Церква.
Причина друга: свідченням церковно-політичного характеру питання автокефалії є історія становлення майже всіх новітніх помісних православних Церков. Не секрет, що Болгарія, Сербія і Московія боролися за статус автокефальної Церкви, намагаючись таким чином стати «рівновеликими» Римській імперії, історичним продовженням якої вони себе мислили. «Ми маємо усвідомлювати, що автокефалія Руської Церкви була маніфестацією національної і навіть націоналістичної свідомості. Третій Рим повинен був не просто наслідувати Другий, а його замінити», — відзначав свого часу Блаженніший Митрополит Володимир (Сабодан). Значно пізніше, в ХІХ столітті, в автокефалії стали вбачати один з головних інструментів сакралізації національної держави. Прикладом чого можуть бути новітні автокефалії Церков балканського регіону, що виникли слідом за появою там національних держав.
Не є винятком і Україна, де перебування Православної Церкви в юрисдикції Москви призвело до того, що остання почала використовувати церковні структури як інструменти свого політичного впливу. Зіткнувшись з викликом політизації церковного життя, 50 єпископів нашої УПЦ на своєму соборі в Києві 21 грудня 2007 року осудили «так зване політичне православ'я, яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді». На жаль, після соборного осуду «політичне православ'я» нікуди не ділося. Не ділося, оскільки його існування, з одного боку, було затребуваним імперськими інтересами «Третього Риму», а з другого, проросійськими політиками, такими як В. Янукович у минулому або народний депутат В. Новинський сьогодні.
Мета справжнього православ\'я - порятунок душі людини, вдосконалення її для Царства Небесного. А ось мета «політичного православ\'я» в Україні - порятунок імперії, відновлення колишньої державної могутності Росії.
Проблема, втім, навіть не в самих зачумлених псевдоправославною риторикою і страшилками «про останні часи» навколоцерковних маргіналів, які час від часу марширують Києвом під виглядом хресної ходї і під гаслами «руського миру». А в тому, що подібні явища системно культивує, підтримувала і підтримує Москва. У тому числі Москва церковна, що підтримує таких діячів, як В. Лукіяник чи В. Анісімов.
Останній вельми зручний сьогодні для Патріархії як спікер УПЦ. Зручний, оскільки озвучував й озвучує нині вигідні сусідній країні церковно-політичні меседжі. Все це ми бачили на власні очі й випробували особисто. Покійний нині Митрополит Володимир чудово розумів небезпеку від подібного типу «релігійності», докладаючи всіх можливих зусиль задля того, аби убезпечити українську паству від цих явищ. На жаль, сьогодні Блаженнішого з нами немає. А проблем, пов'язаних з «політичними православними», досі вистачає.
Безумовно, більшість віруючих УПЦ — це не «п'ята колона», а добросовісні громадяни України, які стали членами нашої Церкви через віросповідні, канонічні, а не політичні чинники. Але ще з початку 1990-х УПЦ була церковною спільнотою з подвійною ідентичністю. З одного боку, клірики та віряни УПЦ були і залишаються лояльними громадянами України. А з другого — лояльними членами церковної структури, адміністративний і духовний центр якої досі, попри всі казуїстичні «уточнення», знаходиться у Москві.
Святішого Патріарха Алексія II іноді називали «збирачем». Патріарх не був прихильником ідеї автокефалії Української Церкви. Не виключаючи подібного розвитку подій у майбутньому, Патріарх Алексій не бажав, щоб у підручнику історії було записано, що Українська Церква «відокремилася» від Московського патріаршого престолу в епоху його першосвятительства. Тому Патріарх, з одного боку, не хотів надавати Україні автокефалію, а з другого — особливо не заважав відомому своїм особистим смиренням Митрополиту Володимиру нарощувати масштаб канонічних прав Українській Церкві.
Все змінилося того дня, коли Кремль прийняв рішення про підготовку до анексії України (або, як альтернативний сценарій, до анексії Криму та створення «Новоросії»). Нам достеменно невідомо, коли саме було прийнято це рішення. Але всі ми стали свідками активізації проросійських сил в УПЦ в останні роки життя Митрополита Володимира.
Блаженнішому і мені тоді було складно зрозуміти, щó саме відбувається. Чому, власне, російська сторона настільки жорстко і явно порушує «суверенітет» УПЦ? Намагаючись домогтися внесення змін до Статуту УПЦ, які би нівелювали її статус як «незалежної і самостійної в своєму управлінні». Чому погрозами і шантажем буквально «виштовхували» на спочинок чинного главу Церкви? нав'язували УПЦ нового, уже абсолютно лояльного Москві кандидата в Предстоятелі - митрополита Антонія (Паканича)? Чому мовчали, бачачи все беззаконня, яке чиниться опричниками Януковича, багато хто з тих, хто ще вчора присягався у вірності Митрополиту Володимиру?
Відповіді прийшли пізніше і відразу. Їх озвучила війна...
Гібридна війна Москви проти незалежності Києва розпочалася задовго до подій 2014 року. Досить згадати методи, якими Москва, починаючи з 1991 року, боролася проти ієрархів Української Церкви, позиція яких у питанні автокефалії її не влаштовувала. Накладаючи все, що ми знаємо сьогодні про методи гібридної війни, на події багаторічної давнини, можна стверджувати: прологом гібридної війни Росії проти України була війна Москви проти рішень собору УПЦ 1991 року, який ухвалив історичне визначення про необхідність автокефального буття Української Церкви... Проте лише після анексії Криму 2014 року та початку відкритої російської агресії на Донбасі стало остаточно зрозуміло, що «жить не по лжи», поєднуючи лояльність до своєї країни з лояльністю до ідеології «руського миру», що пропагує Московська церковна структура, вже неможливо.
2. ЧОМУ САМЕ ЗАРАЗ?
«З ким ти? Зі своїм народом чи з Церквою держави-агресора?» Подобається нам, ієрархам УПЦ, це чи ні, але саме таке питання іноді подумки, а іноді вголос ставлять нам мільйони наших співвітчизників, яким очевидні сучасні церковні проблеми. Церква створена не для того, щоб забезпечити комфортне життя її ієрархам. Сенс існування Церкви в тому, щоб спасати людські душі. Але спасіння душ неможливе без взаємної довіри між пастирем і паствою, Церквою та суспільством. На жаль, Московський Патріархат в Україні сьогодні переживає глибоку кризу довіри з боку суспільства. І ця криза довіри, на жаль, має не ситуативний, а системний характер.
Зокрема, починає падати довіра громадян України до ієрархів Московського Патріархату і до УПЦ як інституту. Так, згідно з даними опитування, проведеного нещодавно Центром Разумкова, у 2010 році Патріарху Кирилу довіряло 44,4% опитаних, а сьогодні — лише 15%. Падає, на жаль, і ступінь довіри до УПЦ: якщо в 2010 році з нашої церквою себе ідентифікували 24% громадян, то сьогодні ця цифра фактично знизилася вдвічі.
Чим пояснюються ці сумні цифри? Ми живемо в інформаційному суспільстві, де завдяки телебаченню й інтернету слово ієрарха стає вмить відомим далеко за межами місця, де воно вимовлено. Ієрархи Російської Церкви сьогодні збирають «російські собори», багато говорять про «русский мир» і «російську ідею». І набагато менше — про Христа, Його Воскресіння з мертвих і про універсальний, вселенський характер Його Церкви.
За словами ідеологічних доктрин стає важко почути головне Слово Церкви — Євангеліє. В якому, до речі, немає й слова про «русский мир». Але є слова про «спокій» (мир) Христовий, який Він залишив Своїм учням (пор. Ів. 14:27). Але невже інтереси земних царств можуть виявитися для нас дорожчими за Царство Небесне?.. «Російська Православна Церква сьогодні передусім «Російська» і вже потім «Православна» й «Церква», — висловився нещодавно один київський священик. Боляче чути такі узагальнення. Але слід визнати, що певні тенденції в російському церковному житті цей вислів, на превеликий жаль, дійсно відображають... Церковна свідомість у сучасній Росії дійсно демонструє феноменальне звуження горизонту мислення. Спокусившись ідеологією етнофілетизму, російське православ'я, на жаль, на наших очах перестає бути «тільки християнством». Починаючи сприйматися суспільством як синонім російської національної релігії — релігії, яка замість того, щоб проголошувати людині спосіб життя в єдності, стає інструментом психологічного і культурного роз'єднання. Наявна криза універсалізму в російській церковній свідомості. І ця криза робить історично незворотною автокефалію Української Православної Церкви з її неповторною ідентичністю і вільною українською, часом наївною, душею.
Так, через історичні обставини питання автокефалії Української Церкви з питання церковного або, якщо завгодно, церковно-політичного перетворюється на питання моралі.
З одного боку, сьогодні цілком ясно, що автокефалія — це єдиний і безальтернативний спосіб подолати існуючу в нашій країні в Православній Церкві схизму. Українському автокефальному рухові вже близько 100 років. А новітнє церковне роз'єднання почалося ще в серпні 1989 року, коли з юрисдикції Російської Церкви вийшла перша православна парафія на території України... Відтоді минуло майже три десятиліття. Але за всі ці роки Російська Церква, на превеликий жаль, і на крок не просунулася у справі реального подолання розділення, іноді взагалі стаючи чинником розколу суспільства. Віднесемо сюди і невдалу спробу вирішити українську проблему на останньому Архієрейському Соборі в Москві (грудень 2017 року.) «Після гірких двадцяти п'яти років чвар, насильства, взаємної неприязні, образ і негараздів, які виникли в українському Православ'ї й українському суспільстві внаслідок розколу, з'являється, нарешті, можливість стати на шлях відновлення єдності», — постановили тоді отці Собору. Втім далі слів справа, на жаль, не пішла... Важко сказати, які саме рішення спочатку планували ухвалити на останньому Архієрейському Соборі в Москві. Але очевидно, що, врешті-решт, керівництво РПЦ вирішило не виносити на соборний розгляд єпископату рішень, які б дійсно могли стати історичними. Наприклад, скориставшись миролюбним, примирливим тоном листа глави УПЦ КП, соборно «вменить яко не бывшую», накладену на Філарета анафему (і тим самим розблокувати переговорний процес з Київським Патріархатом). Або, що, без сумніву, також було б мудрим християнським вчинком, — перестати опиратися ідеї незалежного канонічного буття давньої Київської Церкви. І спільно з Константинополем взяти участь у процесі надання Православній Церкві в Україні законної, канонічної, визнаної світовим православ'ям автокефалії.
На жаль, жодних подібних рішень соборно прийнято не було. Понад те, скориставшись зверненням до собору глави Київського Патріархату, в російські медіа «вірусним» методом було запущено міф про «капітуляцію Філарета». Який нібито був готовий відмовитися від автокефалії Української Церкви в обмін на зняття анафеми. Російські медіа тріумфували. Але переконавшись у тому, що питання автокефалії винесено за дужки переговорів, Київський Патріархат вийшов з переговорного процесу. І навіть відмовився сформувати необхідну для переговорів з РПЦ комісію. Так, придумана політтехнологами операція з дискредитації патріарха Філарета насправді призвела до масштабної втрати авторитету Російської Церкви в Україні. Де чергового разу переконались: у сучасній Росії Православна Церква не володіє належною мірою свободи та суб'єктності, щоб самостійно, без узгодження своїх рішень зі світською владою, вести переговори з українського питання...
«Ми ніколи не погодимося на зміну священних канонічних кордонів нашої Церкви, бо Київ — це духовна колиска святої Русі, як Мцхета для Грузії або Косово для Сербії», — заявив у листопаді 2016 року Патріарх Московський і всієї Русі Кирило. І тим самим ніби виніс остаточний вердикт з питання можливого автокефального статусу Київської Церкви. Але, як показало саме життя, альтернативи автокефальному буттю Української Церкви немає. Російська Церква заперечувала й нині відкидає можливість автокефалії Української Церкви. Вдаючи, що близько 6,5 тисячі українських православних парафій відокремилися від Московського Патріархату, так би мовити, випадково, не розібравшись, якими широкими правами насправді користується в складі Російської Церкви Київська Митрополія. І пропонуючи тим, хто відділився, єдиний шлях — повернутися до складу Московського Патріархату. Але вважати, що церковне розділення в Україні можна подолати на основі актуального статусу УПЦ, — не що інше, як утопія.
По-перше, з такою моделлю набуття єдності категорично не згодні Київський Патріархат і Українська Автокефальна Православна Церква. І це не прояв гордині або впертості. Позиція двох згаданих церковних структур повністю суголосна загальній позиції щодо церковного питання українського суспільства. Як показало останнє (2018 р.) соціологічне опитування Центра Разумкова, за те, щоб УПЦ і надалі залишалася у складі Російської Церкви, виступає менше 10% опитаних (9,2). І це при тому, що 26,9% опитаних вважають, що православні України мають згуртуватися навколо Київського Патріархату, а 23,4% вважають, що православні мають об'єднатися в одну Церкву, яка домагатиметься незалежності. Досить підбити дві останні цифри, і ми отримаємо загальну кількість прихильників церковної незалежності: 50,3%. До речі, про Центр, на опитування якого ми спираємося. Я пам'ятаю жовтневий день далекого 1999 року, коли помер його засновник Олександр Разумков. Особисто я з Разумковим знайомий не був. Але добре пам'ятаю реакцію на його смерть Блаженнішого Владики: «шкода... це була прекрасна, розумна людина».
50% і 10% — так сьогодні, по суті, виглядає співвідношення між прихильниками автокефалії та прихильниками нинішнього канонічного статусу УПЦ. На що ж надіється священноначалля Руської Церкви? На те, що незабаром українська держава припинить своє існування і «розкольники» будуть змушені приєднатися до Московського Патріархату? На російські танки в Києві? Не секрет, що у деяких моїх колег короваї для зустрічі «визволителів» уже перетворилися на сухарі... Але як син і патріот України я навіть теоретично не хочу розглядати такі історичні «альтернативи» автокефалії.
З другого боку, безальтернативність автокефального сценарію пояснюється і нинішньою історичною ситуацією. Напавши на Україну й анексувавши частину її території, колись «старший брат» порушив не тільки земні, а й вічні божі закони. Його душа — Російська Церква, здавалося б, не помічає цього злочину. Понад те, на кліриків Руської Церкви, на жаль, також лежить частина відповідальності за цей злочин.
Сучасна російська ідеологія вражена вірусом імперського націоналізму. Розбагатіла до безумства політична еліта марить відродженням радянської імперії. У цій ситуації завдання християнського пастирства полягало у заклику до духовної тверезості. Російська Церква повинна була застерегти свою паству (у тому числі керівництво) від спокуси імперської ідеї. Церква мала заявити державі, совістю якої вона претендує бути: велич Росії не в російських танках, не в тому, щоб загрожувати Заходу й окупувати чужі території, а в російській культурній традиції. І разом з тим нагадати російській політичній еліті, що езотеричне євразійство О. Дугіна і псевдохристиянська доктрина російського націоналізму І. Ільїна — це шлях, що веде Росію в смисловий та історичний глухий кут... На жаль, опинившись занадто близько до державної влади, Церква не змогла виконати цього морального зобов'язання. Понад те, вона сама стала провідником подібних ідей. Адже ні для кого не секрет, що «російська весна» була б неможлива без етнофілетичної ідеології «руського миру». Тієї самої ідеології, яка сьогодні проповідується в Російській Церкві з найвищої церковної кафедри.
Чому від Вселенського Патріархату?
Президент і парламент звернулися по надання автокефалії не до Москви, а до Константинополя. Це неприйнятно для Російської Церкви, але цілком логічно з історичної точки зору. Україна бореться за автокефалію вже біля 100 років. Але реальний шанс отримати канонічну (визнану світовим православ'ям) автокефалію у нас з'явився лише зараз. Українську автокефалію самопроголошували і прохали. Уперше повна церковна незалежність Української Церкви була проголошена «Законом про вище управління Української автокефальної православної соборної церкви» (1919). Пізніше автокефалію (на жаль, з грубим порушенням канонів) самопроголосили на першому Всеукраїнському соборі УАПЦ (1921). А всього через рік — на так званій Київській нараді (1922) за автокефалію висловився вже канонічний український єпископат, який таким чином намагався подолати розкол. На жаль, святитель Тихон, який вийшов з-під домашнього арешту та не володів об'єктивною інформацією, виявився не готовим до такого рішення. «Некорисно і з церковної точки зору шкідливо, єдність Руської Православної Церкви дробити на окремі, самостійні, автокефальні частини...», — напише Патріарх Тихон у своїй «Постанові» 1 січня 1924 року. Й у цьому самому документі вкаже, що не благословляє вводити в життя «автокефальні» рішення Собору православних єпископів всієї України від 7 вересня 1922 року... Розкол так і залишився невиліковним. А діяльність УАПЦ (вже за допомогою канонічного єпископату Польської Церкви) буде відроджено в 1942 році, щоб потім перенестися «у екзиль», а звідтам знову повернутися в Україну в особі митрополита Мстислава (Скрипника) — довголітнього першоієрарха УПЦ в США, який 5 червня 1990 року обраний «Українським Патріархом» на соборі УАПЦ у Києві.
Зростання УАПЦ відбувалося лавиноподібно. У серпні 1989 року про свій вихід з підпорядкування Московському Патріарху заявив Петропавлівська парафія у Львові. А станом на 1 січня 1991 року, тобто через рік з гаком після відродження автокефального руху, УАПЦ вже налічувала 940 громад по всій Україні. Цифра чимала, враховуючи, що очолювана Митрополитом Філаретом УПЦ на той час об’єднувала близько 5 тисяч парафій... УАПЦ зростала. І це впливало на позицію УПЦ та її Предстоятеля. 1–3 листопада 1991 року в Києві був скликаний законний помісний Собор УПЦ, який прийняв рішення про доцільність автокефального статусу для Української Церкви. Але Москва знову, як і 1924 року, відповість на прохання про автокефалію відмовою. А церковне життя України знову, як і в 1920–1930-ті роки, затьмарить масштабне церковне розділення.
І ще один історичний факт на користь звернення про дарування автокефалії саме до Константинопольського, а не Московського патріаршого Престолу. За останні 168 років Константинополь проголосив автокефальний статус семи місцевих Церков: Елладської (1850), Сербської (1879), Румунської (1885), Польської (1924), Албанської (1937), Болгарської (1945), Чеських земель і Словаччини (1998). І всі ці Церкви сьогодні користуються визнанням повноти світового православ'я.
Існує і прецедент дарування автокефалії в силу одностороннього рішення Москви. 10 квітня 1970 року Томосом Патріарха Московського і всієї Русі була дарована автокефалія Російській Православній Греко-Кафолічній Церкві в Америці (сучасна назва Церкви — Orthodox Church in America). Але ця, дарована 48 років тому Московським Патріархатом автокефалія, досі не визнається більшістю Помісних Церков (Константинопольською, Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською, Румунською, Кіпрською, Елладською та Албанською).
Варті уваги і мотиви радянського режиму, який дозволив Московському Патріархату дарувати автокефалію Американській Митрополії. Велику роль у справі надання автокефалії Православної Церкви в Америці зіграли провідні православні богослови того часу — о. Олександр Шмеман і о. Іоанн Мейєндорф. Але якщо обидва богослова, що живуть в Америці, виступали за автокефалію, вбачаючи в ній інструмент православної місії в західному світі, то Москвою рухали дещо інші мотиви. Ключову роль у наданні автокефалії з боку Московського Патріархату тоді зіграв митрополит Ленінградський і Новгородський Никодим (Ротов) — ієрарх особливих обдарувань і долі. Який, зокрема, був відомий близькістю до структур, які контролюють у СРСР релігійне життя. Але чому відповідні органи дозволили Московському Патріархату дарувати автокефалію колишній частині Руської Церкви в Америці? Справа в тому, що, з точки зору КДБ така автокефалія могла суттєво зменшити вплив на Заході Руської Зарубіжної Церкви — структури, яку в СРСР вважали рупором антикомунізму... Таким чином, автокефалія, яка бачилася американськими богословами як засіб місії, з точки зору КДБ була спецоперацією проти Зарубіжної Церкви...
«А чому б Московському патріархату не проголосити автокефалію Української Церкви самостійно, без Константинополя?» — запитують сьогодні деякі православні клірики. Але справа в тому, що українське питання не можна вирішити у форматі спецоперації, узгодженої з органами держбезпеки сусіднього народу. Не можна насамперед тому, що люди інтуїтивно відчують всю моральну неправоту та нещирість такого рішення. Для України важливо створити канонічну базу для подолання розколу. Чим, власне, і може стати Томос про автокефалію. Але для нас не менш важливо, щоб ця автокефалія була визнана повнотою вселенського православ'я, була законною і канонічною. А тут автокефалія «від Москви» — це абсолютно тупиковий шлях. По-перше, в сучасних історичних умовах (коли Російська Церква перебуває в полоні у російської держави) прохання про автокефалію, швидше за все, буде в черговий раз проігноровано. По-друге, навіть якщо Москва і зважиться таку автокефалію дарувати, то вона прогнозовано не буде визнана світовим православ'ям. А формально Українська Церква, що отримала незалежність, виявиться у фактичній ізоляції від світового православ'я (а, отже, ще в більшій залежності від Москви).
Остання ніколи не хотіла «відпускати» Українську Церкву. Понад те, вона неодноразово попереджала Константинополь, що розірве з ним молитовне і канонічне спілкування, якщо той спробує вирішити «українське питання» в односторонньому порядку. Самопроголошена автокефалія Руської Церкви (1448) не була визнана Константинополем і Давніми Патріархатами Сходу впродовж 141 року. Така сама доля могла чекати і на ту частину українського православ'я, яка самопроголосила свою повну канонічну незалежність на соборах 1990–1992 років...
Усе змінилося буквально кілька місяців тому, коли в результаті нового охолодження відносин між Росією і Заходом вплив Руської Церкви і російської держави на Помісні Православні Церкви став помітно слабшати. Петру Порошенку дорікають тим, що він нібито зробив питання автокефалії частиною своєї передвиборчої кампанії. Але насправді йдеться про рідкісний в історії збіг двох чинників, важливих для вирішення української церковної проблеми — сприятливих зовнішніх умов та внутрішньої політичної волі, тобто бажання глави держави зрештою поставити крапку в справі столітньої боротьби України за свою автокефалію.
«Вчора було рано, а завтра буде пізно», — кажуть у таких випадках. Українська держава намагалася просунути «автокефальне» питання вже давно. «Незалежній Україні — незалежну Церкву», — заявляв ще Леонід Кравчук. До цієї ж ідеї дійшов під час свого другого президентського терміну і Леонід Кучма. «Про єдину помісну Церкву» постійно говорив і третій президент України Віктор Ющенко. Але тільки сьогодні склалася історична ситуація, коли про надання автокефалії Українській Церкві заговорили всерйоз у Константинополі й іншому православному світі. І, до честі Петра Олексійовича, слід відзначити, що він (попри величезні політичні ризики цього проекту для себе особисто) робить сьогодні все від нього залежне, щоб у нових історичних умовах автокефалія Української Церкви таки була Константинополем дарована.
Прекрасний задум, який, вірю, впише ім'я нинішнього глави держави до підручника історії. Але реалізувати такий масштабний і значущий для України проект можна тільки спільно, спираючись на політичну волю глави держави та широку підтримку з боку Українського Православ’я, яке наразі розділене, але прагне єдності.
Не сумніваюся — автокефальну ініціативу глави держави варто і потрібно підтримати. Але підтримати не тому, що це обіцяє якісь вигоди ієрархам, які братимуть участь у цьому процесі. І не для того, щоби Православна Церква в цьому випадку отримала низку преференцій від держави (адже, як бачимо з досвіду Церкви Російської, занадто тісний союз між державою і Церквою шкідливий передусім для самої Церкви, яка таким чином втрачає незалежність). Ініціативу глави держави варто підтримати тому, що з моральної точки зору альтернативи автокефалії немає. Адже тільки автокефалія може сьогодні стати інструментом відновлення єдності. Дозволивши, по-перше, подолати наслідки трагічного розколу в Українському православ'ї, а по-друге, відновити довірчі відносини між Церквою та українським суспільством.