Археологічний музей «Добраничівська стоянка»
Село Добраничівка на Київщині добре відоме археологам та антропологам усього світу, оскільки тут у 1952 р. було відкрито надзвичайно добре збережену стоянку людей доби пізнього палеоліту. Широкий загал в Україні знає про це місце мало. А шкода, тому що в Добраничівці створено єдиний в Україні музей, у якому можна не тільки роздивитися у вітринах знаряддя праці первісних людей, але і побачити саму стоянку в усіх деталях. Вона збереглася на тому місці, де була відкрита археологами – у спеціально збудованому павільйоні-укритті.
Щоправда, павільйон більше нагадує біленьку сільську хату з рельєфним зображенням мамонта над входом, але це навіть зворушливо. А от кістки мамонтів, оленів, бізонів та іншої звірини, що була впольована нашими волохатими пращурами, за даними радіовуглецевого аналізу мають вік близько 13 тисячоліть. З цього добра будували житло, робили знаряддя праці. Що цікаво, у Добраничівці усі ці скребачки-проколки-молотки не просто експонати у вітрині. Адже археологами було відкрито так звані виробничі центри – місцини, розташовані навколо жител, де ці предмети робили, тож легко уявити, як все відбувалося. Перлина колекції – бурштинова жіноча статуетка, одна з тих, які знаходять у різних місцях Європи і звуть палеолітичними Венерами.
Музей «Ніжинська поштова станція»
В Україні не надто багато музеїв побуту, не пов’язаних із сільськими традиціями. Один з найбільш симпатичних – це ніжинська поштова станція. Тут можна дізнатися не тільки про історію пошти, але і про те, як подорожували у XVIII – XIX ст. Старовинні конверти, марки, дорожні скрині та валізи, різні корисні у подорожі речі можна оглянути у невеличкій будівлі поштової станції, пам’ятці архітектури XVIII ст. Є тут і відтворені інтер’єри кабінету станційного доглядача з мапою поштових трактів на стіні і кімнати для проїжджаючих, де заможні мандрівники відпочивали після хитавиці в кареті.
Взагалі давня поштова станція окрім свого прямого призначення, доставки кореспонденції, надавала послуги, подібні до тих, що нині можна отримати на заправці. Тут міняли поштових коней чи давали відпочити власним (вважаймо, заправлялися), пили чай з пузатого самовара, розминали затерплі від тривалого сидіння ноги. І, звісно ж, на поштовій станції можна було написати листа (письмове приладдя надавалося) та одразу його й надіслати. Свого часу Ніжин був важливим транспортним вузлом, тож на поштовій станції чаювали Шевченко і Ломоносов, Пушкін і Даль, Гребінка і Грибоєдов (зрозуміло, що не попарно, а кожен зосібна). До речі, на цій поштовій станції у сім’ї скромного поштового клерка народився видатний художник-баталіст Микола Самокиш.
Музей трипільської культури в печері Вертеба
Ми звикли милуватися трипільськими глечиками та реконструкціями величезних міст за музейним склом. Трипільці мали звичку спалювати свої поселення, тож у нас немає жодного шансу побачити колись хоча б частково вцілілу хату. А у печері на Тернопільщині поблизу села Більче Золоте можна бодай трохи уявити собі життя цього загадкового люду, так би мовити, у просторі. Призначення печери Вертеба досі однозначно не з’ясоване, вона могла бути святилищем, яким користувалися впродовж тисячоліть, цвинтарем трипільців (у печері знайдено чимало людських кісток) чи схованкою від ворожих нападів.
До речі, схованкою Вертеба бувала ще відносно недавно. Під час Другої світової у ній ховалися вояки УПА та єврейські родини. Частина печери навіть має назву «Хатки», бо втікачі від Голокосту розділили «житлоплощу» різних сімей перегородками. Ця частина печери чекає на створення експозиції, а от щодо трипільців, то тут усе в порядку: у підземному музеї представлено і прегарні глечики, і загадкові «біноклі», є і діорама, що зображує життя прадавніх керамістів під землею. І ще тут вологість 90%, яка дуже пожвавлює уяву. Одним з найрезультативніших дослідників Вертеби був чоловік, відомий у вузьких колах як археолог Олег Кандиба, а у широких – як поет Олег Ольжич. На його честь у Більчому Золотому встановлено невеличкий пам’ятний знак.
Музей ракетних військ стратегічного призначення на Кіровоградщині
Під землею трапляються не тільки пам’ятки археології, але і усілякі секретні об’єкти. Наприклад, шахтно-пускові установки для запуску балістичних ракет, здатних донести ядерні заряди самі знаєте куди. У Радянському Союзі такого добра було чимало, а в Україні лишилася одна, перетворена на музей поблизу селища Побузьке. Саму шахтно-пускову установку було знищено, а у командному пункті, з якого мали керувати запуском ракети, влаштували музей. Тут збереглося обладнання, допоміжні наземні споруди, бетонний командний бункер. В музеї можна оглянути ракетні двигуни й балістичні ракети, тягачі для їх транспортування, пульт керування та ще безліч цікавинок.
Свого часу на відкриття музею завезли з Києва представників дипкорпусу, які життєрадісно фотографувалися у ракетному бункері. Ще б пак, для тих хто ріс чи починав кар’єру за часів Холодної війни, відвідання об’єкту, про існування якого тільки здогадувалися, якого боялося півсвіту – справжній доторк до історії, яка щойно завершилася. А от Росія тоді висловила протест. Бо у СРСР усі подібні командні пункти будували однаковісінькі, тож у РФ повно таких самих ракетних шахт, але вони суворо засекречені. І тут – на тобі, стратегічним об’єктом вештаються громадяни країн НАТО, кляті американці фотографують все підряд. Військова таємниця розсипалася на порох! Зайве додавати, що такий музей – єдиний у світі, бо Україна – єдина держава, що добровільно відмовилася від ядерної зброї. Тож унікальне селфі на тлі балістичної ракети варте далекої поїздки.
Колочавська вузькоколійка
В усьому світі надзвичайно популярні різноманітні транспортні музеї. Це й не дивно, бо впродовж останньої сотні років засоби пересування змінюються просто на очах, кожне покоління отримує свій транспорт і те, що недавно було банальною деталлю побуту батьків, стає дивовижею для дітей. В Україні музеїв транспорту не густо, бо будь-яку списану велику залізяку у нас воліють віддавати на металобрухт, а не перетворювати на експонат. Тим цінніший музей у закарпатському селі Колочава, створений зусиллями ентузіастів.
В Карпатах вузькоколійка була вельми важливим транспортом: перевозила лісорубів і заготовлену ними деревину, худобу і навіть пасажирів, бо у горах залізниця часом бувала надійніша за автотранспорт. В Колочаві є паровик, цілісінький, у робочому стані. Музей мріє прокласти довшу колію, щоб катати відвідувачів селом, а поки що паровик гуде на всю околицю і пускає пару. Оскільки Закарпаття протягом останніх ста років входило до складу різних держав, то і вагони тут різного походження: угорські для худоби, чеські та радянські пасажирські. У пасажирських вагонах любовно влаштовано експозицію, присвячену залізничній справі. Є у музейчику і низка дрезин. Найцікавіші, як на мене, швидка допомога (колією вона діставалася віддалених сіл швидше, ніж автомобіль страшними карпатськими дорогами) та поставлена на залізничні колеса старовинна радянська «Волга». На скромнішій дрезині для залізничних робітників катають усіх охочих.
Відвідання залізничного музею має ще й цікавий побічний ефект – вщент руйнує стереотипне уявлення про Карпати як такий собі ідилічний регіон, де зупинився час і гуцули грають на трембітах і витанцьовують, як і 300 років тому. Тут, бачте, технічний прогрес у предметах і особах! Саме за такими несподіваними враженнями і варто їхати по сільських і містечкових музеях.