Меморіальний музей-садиба Івана Козловського в Мар’янівці
У селі на Київщині – еталонний український пейзаж просто з підручника: річечка, ставок, старезні верби, яблуневий садок, калина, зарості мальв. І одна-єдина збережена біленька хатка під соломою. Це і є музей. Коли у хатці звучить чудове бельканто Івана Козловського, музика та пейзаж гармонізуються, заспокоюють міську знервовану людину, замалим не перетворюють її життя на ідилію, тривалістю якусь годину. Екскурсія у цьому музеї (а без неї нецікаво) більше схожа на лекцію: сидиш собі на лаві у затишній хаті, у якій підростав геніальний тенор, роздивляєшся речі, що належали його сім’ї, сценічні костюми та валізи Івана Козловського, слухаєш розповідь про його непросте життя.
Їхати звідси не хочеться, тому можна ще трохи погуляти берегом річки (Козловський стверджував, що його голос – від мар’янівських верб), пройтися старим парком, насадженим співаком разом з друзями-літераторами: Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Олесем Гончаром. До речі, парк у плані має форму хреста у терновому вінці. Козловський дозволяв собі бути віруючою людиною навіть у часи панування «наукового атеїзму». Іменини великого тенора тут святкують щороку у своєрідний спосіб – влаштовують на леваді цілонічну гулянку, на яку приходить чи не усе село, приїздять люди з Києва. Бо іменини – це Івана Купала. Тому багаття, віночки із свічками на воді та кілька годин чудової музики відвідувачам забезпечені.
Устилузький народний музей Ігоря Стравінського
Композитори віддають перевагу тихим місцинам. Справді, нащо їм сторонні звуки, коли у голові складається докупи черговий музичний твір? Тож видатні композитори минувшини полюбляли працювати та відпочивати у провінційних закапелках. От Ігор Стравінський і збудував собі будиночок у нетрях Волині (нині це кордон з Польщею), далекому як від великих міст, так і від модних курортів Устилузі. Ділянка під будинок, запроектований самим композитором, була посагом його дружини, Катерини Носенко. Стравінська походила з Волині, молодий композитор часто бував тут у родичів, а майбутню дружину знав чи не з дитинства.
Звісно, в музеї є чимало особистих речей та фото, у ході недавньої реставрації відновлено зовнішній вигляд будинку та, частково, його розпланування. Їдучи до Устилугу чомусь передусім згадуєш, що тут написано балет «Весна священна», який прославив на весь світ Ігоря Стравінського і трупу Сергія Дягілєва. Домонгольські храми й вали недалекого Володимира-Волинського, грубі мури монастиря у Зимному, які пам’ятають князя Вітовта – уся ця потужна архаїка чудово лягає на музику Стравінського. До речі, будиночок в Устилузі – єдиний у світі музей генія, тож варто його відвідати, поки не набігли черги закордонних меломанів.
Музей-квартира Миколи Леонтовича у Тульчині та музей у Марківці
Популярність буває різною. Стравінського полюбляють вишукані меломани, а найвідоміший твір Миколи Леонтовича впізнає сьогодні з трьох нот кожна дитина майже у будь-якому куточку світу. Хоча далеко не кожен дорослий знає прізвище автора. Йдеться про чудовий «Щедрик», англійською Carol of the bells. Життя видатного композитора та хормейстера пов’язано з Вінниччиною: тут він народився, прожив чималу частину свого недовгого життя, тут загинув. У Тульчинському помешканні зберігся скромний інтер’єр, безліч особистих речей композитора, його робочий стіл, диригентська паличка, камертон, фортепіано. Дуже цікаво роздивлятися фотографії та святковий одяг дівчаток-хористок з єпархіального училища, в якому Леонтович викладав музику і, звісно ж, організував хор.
Найсумніший (щоб не сказати жахний) експонат перевезено до Тульчина з Марківки. Це звичайний міщанський диван, на якому було вбито композитора. У цьому селі неподалік Тульчина жили батьки Леонтовича, до них він приїхав у останній день свого життя – 23 січня 1921 р. Далі все дуже сумно – попросився на нічліг якийсь чекіст, серед ночі застрелив композитора увісні й утік. Потім ще 70 років радянська пропаганда розповідала, що Леонтовича вбив петлюрівець. Але у невеличкому сільському музеї – нічого гнітючого, хіба що певні асоціації, викликані нотами жалобних пісень, які збирав композитор. У всьому ж іншому експозиція продовжує тульчинську: фотографії, ноти, особисті речі. Як на мене, найцікавіший предмет – фортепіано Леонтовичів, на якому усі діти в родині (з майбутнім композитором включно) навчалися грати. 13 грудня, на день народження Миколи Леонтовича, у Тульчині зазвичай проводять присвячені йому музичні вечорниці. Варто взяти до уваги тим, хто планує зимову мандрівку Вінниччиною.
Літературно-меморіальний музей Пушкіна і Чайковського у Кам’янці та Музей Чайковського і фон Мекк у Браїлові
От не кажіть, що голос крові – це вигадка. Петра Чайковського, нащадка сотника Чайки, онука випускника Києво-Могилянської академії (він додав до козацького прізвища шляхетний суфікс –ський) невідпорно тягнуло на батьківщину предків. Хоча великий композитор наче й не відчував себе українцем, але саме у наших краях йому гарно писалося, а у музичні теми несамохіть впліталися українські мелодії. Українських адрес Чайковського дві. У Кам’янку на Черкащині композитор їздив щоліта впродовж мало не тридцяти років – в гості до сестри, заміжньої за Левом Давидовим. І мало не щороку привозив щонайменше один новий твір і безліч задумів.
Тут задумано опери «Мазепа» і «Черевички», а українську тему до симфонії №2 наспівав композитору старий садівник сестри. Від маєтку Давидових мало що лишилося, але рештки парку справляють враження, тут стає зрозуміло, чому Чайковський писав: «Я знайшов у Кам’янці те відчуття миру в душі, якого марно шукав у Москві і Петербурзі». Музей займає Зелений будиночок – колишню маєткову більярдну. Тут зібрані різні речі пов’язані з Чайковським та Пушкіним (поет бував тут у свого приятеля-декабриста на покоління раніше за композитора). Найцікавіший експонат – рояль, на якому грав Чайковський, вперше виконуючи для родичів фрагменти нових творів. Звучить інструмент доволі часто – під час музичних вечорів при свічках, які влаштовує музей.
А до Браїлова на Вінниччині композитора запросила Надія фон Мекк. Тактовна меценатка протягом багатьох років листувалася з композитором, надавала йому фінансову допомогу (це дало змогу Чайковському займатися виключно творчістю і не шукати заробітків) та можливість працювати у Браїлові за своєї відсутності. Вони так ніколи і не зустрілися. А працювалося Чайковському тут не гірше, ніж у сестри в Кам’янці. Маєток фон Мекк зберігся значно краще, ніж маєток Давидових: тут є і палац, і англійський пейзажний парк. У експозиції – меблі, раритетні нотні видання, старі фото, побутові дрібнички, що належали багатій жінці, подекуди відтворено інтер’єри. І є якесь дивовижне відчуття присутності хазяйки. Цікаво, чи відчував те саме Чайковський, гуляючи ажурними парковими містками, чи сідаючи за фортепіано?
Музей-садиба Соломії Крушельницької у Білій
Майбутня зірка опери підростала в селі на Тернопільщині, тут отримала від батьків перші уроки музики, звідси поїхала спочатку до гімназії у Тернополі, потім – до Львівської консерваторії, і далі – на підкорення світових сцен. Музей займає одне крило єдиного будинку, що лишився від невеличкого маєтку Крушельницьких. Колись Ліна Костенко написала у книзі відгуків: «Це особливий музей, він зберігає живу душу Соломії Крушельницької. Він зустрічає мене живим геніальним голосом». Тут навіть додати немає чого. Справді, музей Крушельницької у Львові значно багатший, але у Білій маємо той випадок, коли королеву грає почет.
Цей почет – усе мальовниче село з його горбистим, суто подільським рельєфом, мармуровий пам’ятник на могилі батька співачки, замовлений нею в Італії, побутові дрібнички, безліч фотографій красуні Соломії, її особисті речі створюють ауру місця, велика співачка стає ближчою і зрозумілішою. І всюди звучить насправді чи пригадується унікальне меццо-сопрано, якому були підвладні і арії у італійських операх та творах Вагнера (для більшості вокалістів таке поєднання неможливе), і народні пісні.