Ще дві доби тому я збиралася писати зовсім інший текст: про те, що останнім часом з’явилося чимало ознак того, що киян хтось намагається демонізувати перед рештою країни – як свого часу демонізували донеччан. Але після ночі на 11 грудня вже нікому нічого подібного не спаде на думку. Принаймні найближчим часом. Мамуня міст руських розкрила обійми для усіх своїх дітей. Чиста правда, що ми, кияни, страшенні індивідуалісти, тому, коли треба було серед ночі бігти рятувати Майдан, кожен вирішив це для себе і вийшов з дому сам-один. Втім, ніхто довго на самоті не залишився, бо до центру міста бігли та їхали усі. А на ранок, коли стало зрозуміло, що небезпека минула, кияни повернулися додому, щоб перевдягтися, і вирушили на роботу.
Моє місто підтримує боротьбу хто чим може – і не тільки власною присутністю на барикадах. Елітарні, «панські» Липки. Їхні мешканці тягнуть з під’їздів відра гарячого чаю для пікетувальників (тих, яких згодом витіснили на Майдан). Хтось несе бутерброди, хтось робить їх просто на коліні, росте гора пакетів з шоколадом і печивом. Втомлена пані у норковій шубі (метро не працює, довелося довго йти пішки) роздає мітингувальникам теплі устілки і терпляче вмовляє використати просто зараз, бо інакше буде важко вистояти ніч. Немолода жінка з великим пакетом добірного часнику хвилюється: «Треба, щоб кожному хлопцю хоч по зубку дісталося. А що ви думаєте, це ж перевірений засіб від упирів, які нападають на людей вночі!»
Демократична, далека від центру Солом’янка. До Апеляційного суду рухається чимала колона протестувальників – на підтримку безневинно ув’язнених жертв побиття «Беркутом». З балконів вимахують прапорами, гукають «Слава Україні!», продавчині та офіціантки вибігають на поріг своїх закладів, щоб хоч хвилинку і собі поскандувати. Коли колона наблизилася до будівлі суду, її зустріли мешканці навколишніх будинків, які стояли тут з самого ранку. Вже за кілька хвилин під’їхала машина з повним багажником термосів та кексами. Старенька бабуся ділиться тим, що має: роздає людям нарізаний скибочками батон, хтось пхає до рук не дуже тепло вдягненому дядечку дощовика (бо сніг валить страшенно). У парку біля суду – дві матусі з дитячими візочками і татусь. Матусі виймають з усіх закамарків візочків термоси з чаєм, вантажать на татуся, одна лишається чукикати малюків, друга йде відігрівати протестувальників, які стоять тут вже не першу годину. Кожен киянин бачив безліч таких сценок, найімовірніше, сам брав у них участь як гостинний господар, але навряд чи буде розповідати про це. Ми занадто горді і просто робимо те, що вважаємо за потрібне, не чекаючи жодних подяк. Протягом останніх тижнів у киян з’явився такий собі евфемізм: «Мені треба дещо у центр завезти». «Дещо» може бути і грішми, і теплим одягом і просто гарячим пловом – одна немолода пані возила замотану у ковдру каструлю на Липки аж із Чоколівки. Не тому, що на Печерську людей не нагодують – вона відчувала потребу особистої участі.
Але у ейфорії братання не варто розслаблятися. Дев’ять років тому ми так раділи з себе хороших, що незчулися, як країну було розірвано навпіл. А незадовго до недавньої спроби розгону Майдану почали потроху з’являтися ознаки технологічних впливів, які б розсварили киян з приїжджими, позбавили протести підтримки міста. Соціальними мережами почав гуляти огидний термін «жлобокияни». Видається, що людям, які їдуть до Києва, тишком-нишком вливають у вуха брехню про меркантильність нашого міста. Тому дядечко, якому на Липках вночі пропонують чаю, з дрібкою зневаги питає, скільки це коштує, а потім із подивом бере безкоштовний напій. Інший дядечко припускає, що пані у норковій шубі заробляє продажем устілок мітингувальникам (вона і сама дивувалася, що спочатку ніхто не брав її подарунок). Пан з Калуша «просвітив» мене щодо того, як пересічні кияни нажилися на приватизації власних квартир у 90-ті, тому тепер багатіють, не працюють, на мітинги не ходять. Нічого подібного я не чула не лише у 2004 році, але й кілька місяців тому. Я багато подорожую країною і ще недавно ставлення до киян у містечках і селах на захід від Дніпра було цілком позитивним і позбавленим будь-яких підозр.
У медіях теж починають звучати скарги від імені якихось анонімних киян. Коли «улюбленець публіки» міністр Захарченко з екрану телевізора розповідає, що у місті зараз неможливо жити і кияни прагнуть спокою, йому, звісно, мало хто повірить. Але той самий меседж та ще й з брехливими подробицями про події у центрі міста спливає то тут, то там. Коли інтернет-ресурс «Росбалт», який загалом чесно висвітлює події у Києві, передруковує матеріал подібного змісту з «Комсомольської правди», це ще можна списати на не дуже вдалу спробу журналістської безсторонності. А от коли у перших рядках стрічки новин на ukr . net раптово з’являється статейка досі нікому невідомого інформаційного агентства Noocrat з брехливими розповідями про тяжке життя на Липках, варто задуматися.
Байки про те, як когось мітингувальники не пустили додому, комусь смердить дим вогнищ, а хтось змучений галасом, розраховані як на приїжджих, так і на мешканців спальних районів самого Києва. Як мешканка центру повідомляю, що ті, хто не міг витримати концертів, святкувань десантників та ще страшнішої гульні школярів-випускників, повтікали з Хрещатика ще понад десять років тому. А от на Липках справді було тихо, аж поки до Маріїнського парку не почали звозити прибічників Януковича. Нормальне життя одразу у кількох навколишніх кварталах стало неможливим, оскільки гучність цілоденної музики й агресивних промов не дає спокою навіть у квартирах із наглухо зачиненими вікнами. Можливо, хтось із міцними нервами й своєрідним почуттям гумору і спробував написати заяву в міліцію щодо шуму. Зрозуміло, без жодної надії на те, що буде вжито якихось заходів. Але не треба розповідати, що мешканцям Печерська не дає спокою саме Майдан, бо насправді все навпаки. Колись найбезпечніший район міста став страшнуватим: парком вештаються спортивні хлопці, п’яні з самого ранку, а ввечері на вулицях трапляються великі групи персонажів, які гуляють, показово граючись обрізками труб. Звісно, кияни незадоволені, старші люди просто перелякані. Але не треба маніпулювати фактами і продукувати приводи «захистити» киян.
Тепер уявіть картину, коли десь на вулиці поза мітингом випадково зустрінуться втомлений киянин, який півночі простояв на Майдані, а вдень на роботу/з роботи ходив пішки, бо метро знову «замінували», і гість з якогось західноукраїнського містечка, який наслухався/начитався пліток і почне розповідати киянину, які ми тут всі гнилі, та вчити патріотизму. Ні, бійки не буде, але усім буде вкрай неприємно. Тож давайте вірити одне одному. І просто вірити у порядність людей. Тим, хто з’їхався до Києва з усієї країни варто не забувати ще одну просту річ: для того, щоб вони змогли вирушити на підтримку протестів, хтось мав лишитися вдома, щоб годувати худобу, ґарувати за трьох на роботі, доглядати дітей і старих. А у киян тут і робота, і дрібна міська худобинка – котики-песики-папужки, тут наші старі й діти. Тут могили наших дідів-прадідів. Киянам немає куди відступати, тому ми ніколи не здамося.