ГлавнаяОбществоОбразование

Українським є все, що відбувалося на території України

На сьогодні завершено роботу над новою концепцією викладання історії України в школі, а також внесено відповідні зміни до програм шкільних підручників. І над концепцією, і над програмами працювала за громадською ініціативою група університетських викладачів-істориків з Києва, Харкова, Львова, Одеси, Бердянська й Полтави, а сприятливі умови для роботи забезпечив Український інститут національної пам’яті, якому Кабінет міністрів у 2008 році доручив опіку над цією ініціативою.

Українським є все, що відбувалося на території України
Фото: www.lviv.ua

Між кінцем 2007-го–кінцем 2009 років відбулося п’ять засідань, на яких аналізувалися ті шкільні підручники з історії, що їх уживають за рекомендацією Міністерства освіти; протоколи дискусій видано двома брошурами, які були передані на обговорення фахівців. Таким чином, проект нової концепції і суголосних із нею програм став результатом кількарічної колективної праці. На днях те й друге буде обнародувано на сайті Інституту і видано окремою, третьою, брошурою, яку ми запропонуємо увазі громадськості, закликаючи до дискусії.

Хотіла б застерегти від того, аби цю роботу не називали черговим «переписуванням історії». Ідеться не про маніпуляцію фактами, а про принципово новий погляд на те, які акценти повинен містити в собі підручник. Адже шкільна історія, на відміну від алгебри, спрямована не так на запам’ятовування матеріалу, як на те, щоб показати на історичних прикладах розмаїття сценаріїв поведінки в соціальному бутті, а отже – навчити учня життю в суспільстві. Із нагромадженням суспільних новацій завжди формується нове бачення тих пріоритетів суспільства, які мала б визнавати молодь. Саме тому підручники історії завжди час від часу переглядаються відтоді, як суспільство ще наприкінці XVIII століття отримало доступ до їх регулювання завдяки уніфікованим шкільним програмам.

Пріоритетом теперішніх європейських суспільств є, передусім, тяжіння до громадянської злагоди. Шкільна історія може посприяти цьому шляхом виопуклення прикладів так званого «позитивного досвіду» – на відміну від донедавна практикованої першочергової уваги до мілітарних та політичних звитяг. Минуле кожної країни, зрозуміло, надає власний матеріал для такого переакцентування. Коли ж говорити про загальнішу модель, то західний підручник шукає приклади «позитивного досвіду» у царині ліберально-демократичних цінностей – пошануванні життя та прав людини, толерантному ставленні до чужої мови й культури, слідуванні демократичним ідеалам. На пострадянському просторі цим шляхом пішли країни Прибалтики, а віднедавна Грузія, де вже створено відповідні програми й експериментальні підручники. Іншу версію «позитивного досвіду» обрала російська школа, де резерв прикладів вбачають передусім в історичних досягненнях держави.

Отже, перед нами стояло завдання обрати власний шлях. Не думаю, що тут є місце для альтернативи. На глибоке переконання членів нашої групи, Україна, простуючи до Європи, мусить визнати й пріоритет ліберально-демократичних цінностей. З огляду на вади дотеперішнього підручника ми обрали своєю першочерговою метою гуманізацію шкільної історії, а її наскрізним принципом – антропологізацію («олюднення») минулого. Це рішуче змінює увесь каркас викладу матеріалу, оскільки замість держави основним «героєм» історії стають людина чи групи людей, які творять суспільство. Особливий же наголос буде поставлено на тому, що різні групи людей (професійні, соціальні, локальні і т.д.) зазвичай керуються різними інтересами, і це викликає собою зрозумілі тертя, які належить вирішувати шляхом компромісу. А якщо в історії, як часто бувало, доходить до конфлікту, то підручник, оповідаючи про це, не повинен брати на себе роль непомильного судді, підносячи «наших» та засуджуючи «не наших». Його завдання – пояснити мотиви та навести резони обох сторін конфлікту, ненав’язливо підвівши учня до самостійної критичної оцінки та власного вибору.

Таким чином, першою «жертвою» антропологізованого підручника став культ держави/влади, а другою – військово-мілітарна історія. Військові події у наших програмах зведено до схематичної інформації, натомість уперше до їхнього тлумачення внесено гуманний аспект – те, що всяка війна є не лише героїкою битв, а й трагедією, особливо для мирного населення, і то навіть тоді, коли воюють в ім’я високих ідеалів.

Наступний момент, від якого ми відмовилися, – це етноцентричний підхід до викладу української історії. В основу оповіді ми пропонуємо покласти територіальний принцип, за яким всі етноси, що жили колись чи й тепер живуть на українській території, вважаються частиною минулого України. Це, своєю чергою, суттєво змінило дотеперішній спосіб оповіді про життя українців у державах, до складу яких входили українські терени, – з наголосом на так званому «колоніальному гніті». Оскільки ми вважаємо невід’ємною частиною минулого України все, що відбувалося на її території, то власне з цієї перспективи пропонуємо розглядати причетність українців до буття відповідних держав. Це означає, що в категорію «позитивного досвіду» потрапляють усі культурні чи соціальні здобутки українців у складі цих держав, а також внесок українців у їх розвиток або занепад. За добрий приклад тут може послужити СРСР: адже у його створенні та функціонуванні, як відомо, Українська Республіка відігравала чи не основну роль. Приклади такого роду (а вони стосуються не тільки СРСР) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, який дає учневі можливість нею пишатися.

Вимога до підручника «уникати неправди», оповідаючи «тільки правду», набуває особливої складності, коли мова заходить про так звані «темні сторінки» минулого, де українці виступали далеко не ангелами. Це – не тільки українська проблема, бо не існує невинних народів – у кожного є свій скелет у шафі, а тим часом підручник має за визначенням прищеплювати повагу до вітчизняної історії. Наші програми не передбачають детального розписування «темних сторінок» (наприклад, Волинської трагедії 1943–1944 років), але їх усе-таки введено, бо інакше підручник слушно звинуватять у «неправді», а отже – не віритимуть йому в цілому. Як саме описувати такі речі – буде вирішено на стадії творення текстів, бо йдеться передусім не про зміст, а про коректний спосіб викладу.

Ми закидали чинним підручникам, серед іншого, й те, що вони спираються на директивну (радянську) модель навчання. Тобто, інформацію тут подано як готове й остаточне знання, що не потребує ні роздумів, ні відкритих питань, а отже – не передбачає розвитку критичного та самостійного мислення учня. Цю ваду ми пропонуємо подолати, запровадивши нове оформлення підручника. Кожну тему передбачено подавати на розвороті або двома колонками, де з одного боку має бути лаконічний оповідний текст, а навпроти – його інформаційний супровід із відповідних джерел (у тому числі таких, що містять розбіжні оцінки описуваного), а також візуальних матеріалів – фотографій, репродукцій, карикатур і т.д. Ця частина підручника розглядається як рівноцінна авторській оповіді, забезпечуючи баланс між інформаціями, що їх виклав автор, та інформаціями «ззовні». Основною метою цього є підштовхнути учня до критичного аналізу, самостійної оцінки та розуміння того, що історія – це передусім інтерпретація, де не буває єдиної правди, є лише точки зору, до яких він сам, володіючи доказами, може долучитися.

Наталя Яковенко Наталя Яковенко , завідуюча кафедрою історії Києво-Могилянської академії
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter