ГлавнаяОбществоЖизнь

Ракети і танцюристи

Час від часу в Україні згадують слово «модернізація». Зазвичай воно набуває актуальності перед виборами або після того, як владну команду північних сусідів відвідує тамтешній різновид модернізаторського неспокою.

Ракети і танцюристи

Нині ж у нас в наявності обидва джерела активності «під знаками модерну». Президентські вибори змушують кандидатів з їхніми «штабними» згадувати розумні слова, а тут ще й лідер Росії виступив з посланням, де накреслив вулиці і проспекти модернізованого майбутнього «а ля рюс».

На їхнє «кря» в нас завжди знайдеться своє «ква». А місцевим інтелектуалам лише дай помріяти і поміркувати. Деякі з них, щоправда, задаються питанням: а чому, власне, в нас ота модернізація ніяк не зав’язується? Он у юних мічурінців за часів грізного Дядька Джо навіть на соснах виростали морозостійкі яблука, а наскрізь європейська країна вже два десятиліття не годна втнути модернізації. Вже і танці в нас на зірковому рівні і походження пряме від трипільців, а у сфері інновацій все ще триває горбачовська перебудова.

Щодо названої біди наші інтелектуали висувають різні цікаві версії. Дехто все звалює на бездарну владу, яка далі кишені не бачить і бачити не хоче. Більш далекоглядні згадують, що і в радянські часи модернізація в Україні йшла переважно «з-під палки» і сприймалася речниками нації виключно як імперське насильство. Мовляв, українська еліта (серед якої завжди кількість «ліриків» на порядок перевищувала кількість «фізиків») завжди бридилась «смердючими» заводами. Світле майбутнє ця еліта завжди уявляла у вигляді аграрного раю з обов’язковими хрущами над обов’язковими вишнями. Тому ця еліта завжди іронічно сприймала «ракетника» Кучму і, навпаки, розчулено мліла від простацької «мудрості» підкреслено рустикального Кравчука.

Ще більш далекоглядні експерти зауважили, що в Україні склалась парадоксальна ситуація, коли списки професійних еліт (особливо в негуманітарній царині) практично не перетинаються зі списками національно стурбованих пасіонаріїв. Тобто відомо, що і в інших країнах, з іншим минулим, фахове середовище теж здебільшого космополітичне. Така вже особливість цього середовища. Але практично ніде ми не знайдемо системного антагонізму між патріотами і професіоналами (нехай соціологи пробачать мені саме таке ділення нашого суспільства на позиціональні страти). А в Україні про це протистояння не знає хіба що людина, яка свідомо ігнорує ЗМІ. Тим, хто сумнівається, раджу почитати, скажімо, редакторські колонки чудового харківського часопису «Наука и техника». Як каже молодь: «ви празрєєтє бєз нарзана».

Колись, на світанку незалежності, українські патріоти відносили вирішення цієї проблеми у далеке майбутнє. «Мойсей сорок років водив свій народ пустелею, щоби вимерло покоління рабів», – таку «парадигму» можна було почути, скажімо, у письменницькому середовищі дев’яностих років. Вже тоді подібні спічі викликали співчутливу посмішку. Один мій знайомий, який представляв сторону «професіоналів», учергове почувши байку «про Мойсея», хитав головою: «Моисей водил евреев, но водил по пустыне. А водить свой народ сорок лет по лучшим в мире черноземам? Странно…»

Пройшло вісімнадцять років, а віз і нині там. Як наші правлячі патріоти і популісти збираються модернізувати Україну при тотальному суспільному скепсисі професіоналів? Одному Богові відомо. Модернізація не йде навіть в тій галузі, де патріотизм професіоналів нібито не викликає підозр. Маю на увазі українську мову. Адже саме мова є «інструментальним» носієм кожної суспільної настанови, кожного суспільного настрою. Без паралельної – якщо не випереджаючої – модернізації мови не відбудеться модернізації суспільства (ці прості речі розумів ще коронований модернізатор Петро Перший, який не читав ані Марра, ані Якобсона).

Навпаки, у нас ледве-ледве, зусиллями переважно журналістів, сім років тому зупинили архаїзацію (sic!) мови. Урбаністичні українські сленги ніким не досліджуються на предмет їх використання в царині гуманітарних технологій. Дуже повільно йде створення галузевих академічних словників для негуманітарної сфери, а їхня «технологічність» і модерновість викликають сумнів. Висновок з цього всього: українські гуманітарії все ще виглядають скоріше апологетами деіндустріалізації, аніж прапороносцями ідеології інновацій. І домовлятись про системне співробітництво з «фізиками» не поспішають. Хоча вже й дурному ясно: самі по собі аграрний і туристичний бізнеси ніколи не зроблять нашу країну ані заможною, ані конкурентноздатною.

Між тим бачимо грізні сигнали. Тверді замовлення на українські «АНи» – мізерні. Продовжує зростати технологічне відставання від світових виробників заводів українського машинобудівного комплексу. Ринки військової техніки майже втрачені. Якість вітчизняної продукції для внутрішнього ринку за місяці кризи катастрофічно впала. В першу чергу – якість продукції хваленого аграрного комплексу. Тому передвиборне гасло одного з кандидатів «Купуй українське!», яке він виголошує чомусь на тлі напівзруйнованого старозавітного млину, виглядає… Краще я не буду казати, як воно виглядає. Все одно, як би там воно не виглядало, після споживання страви, заправленої вітчизняним майонезом, доведеться пити дві таблетки імпортного засобу від печії і тим фатально підтримувати закордонну фармацевтику.

А коли імпортний засіб нарешті подолає печію, я із задоволенням продовжу міркувати про модернізацію. Наприклад, про те, кому вигідно під гаслом «моральності» вести наступ на модерне українське мистецтво? До речі, невже нікому не зрозуміло, що серйозний, бюджетно вагомий (а не «зелений») туристичний бізнес не має перспективи в країні, де на рівні держави безугавно борються за «моральність» провінційно-селюцького штибу?

І ще про модернізаторів. Колись Вінстон Черчілль, даючи посмертну характеристику Дядькові Джо, сказав, що Сталін отримав країну із сохою, а залишив з атомною бомбою. Боюсь, що про теперішню українську еліту скажуть: вони отримали країну з ракетними і авіаційними заводами, а залишили з музеями і танцюристами.