Муніципальна тітушня “Беркут”
Черговий тиждень української дурні почався ще у вікенд, коли міський голова Дніпра Борис Філатов у властивій йому манері оголосив, що призначив керівником комунального підприємства “Муніципальна поліція” Андрія Ткаченка — командира дніпропетровського “Беркута” часів Майдану. Того самого “Беркута”, від обшуків якого пан Філатов нібито й утік з України під час Революції Гідності. “Ми живемо у складний час. Який потребує професіоналів. Це "realpolitik", панове добродії, а вона буде складнішою, ніж кришталеві ілюзії та соплі у фейсбуці", — попередив Філатов у ФБ і з насолодою взявся крити критиків свого рішення баном і матюками.
Звісно, традиції розуміння українськими політиками принципів їхньої улюбленої realpolitik завжди вміли дивувати. Бо realpolitik по-українськи — це не вміння вибрати з усього широкого спектру можливих рішень найоптимальніше, хай і болюче для для самого політика й суспільства, а особливий талант вибирати найболючіше й найганебніше рішення без жодного огляду на ефективність та наслідки. Але пан Філатов у цьому сумнівному спорті зумів вибороти беззаперечне золото — його особиста realpolitik формулюється правилом “У будь-якій незрозумілій ситуації пірнай в лайно з головою, а там уже щось придумаєш”.
Амбре від складних рішень Філатова примудрилося вразити навіть таку позбавлену “кришталевих ілюзій” контору, як українське МВС, — одразу після хитрого ходу Бориса мінстерство спільно з Мінюстом вирішило заборонити використовувати слово “поліція” в назвах громадських організацій і комунальних підприємств. Утім, не сумніваємося, що й на ці моралізаторські соплі правоохоронців у пана Філатова знайдеться гідна складна відповідь. Наприклад, створити КП “Муніципальна тітушня “Беркут” — або й узагалі “Муніципальноє ополчєніє Днєпропєтровской народной рєспублікі”. Щоб уже жодних кришталевих ілюзій у цей складний час ні в кого не лишилося.
АННексія Ярославни
Великий князь Московії Владімір Перший Х..йло під час візиту до Парижу оголосив, що королева Франції Анна, донька київського князя Ярослава Мудрого, була “російською княжною”. На самій Расєйщині така поведінка мало кого здивувала — будь-який росіянин знає, що коли з'являєшся на порозі чужого дому з сумками та надією щось вкрасти, треба назватися як не братом, то хоча би троюрідною тіткою з Саратова. А відтак “нащадки Анни Ярославни” — не менш шанована та престижна професія, ніж, скажімо, “діти лейтенанта Шмідта”.
Українці, які вже на таких “родичів на довірі” за свою історію надивилися по самісінькі Чонгар та лінію розмежування, здійняли прогнозований ґвалт: мало Х..йлу Криму, воно ще й Анну анексувати вирішило! Але все ж таки більше хвилюватися після таких заявочок варто французам, до яких це Х..йло зі своєю нафотошопленою генеалогічною бєрьозкою прилізло. Бо поцуплена по дорозі на захід Анна — це, як водиться, перші квіточки.
Не сьогодні-завтра Росія може оголосити, що Версаль тепер — це “город слави русскіх королєй”, Собор Паризької Богоматері — шедевр дерев'яного зодчєства Золотого Кольца, а сучасна французька мова — “іспорчєнний франглом ісконно русскій язик Толстого і Пушкіна”. І, може, тоді й до французів нарешті дійде, що якщо на порозі хати з'явилася зі своїми сумками далека троюрідна тітка з Саратова, то краще далі цього порогу її взагалі не пускати.
Стокгольмський синдром
Не встигло українське супсільство здушити в собі жабу від нещодавнього скандалу з преміями, яке виписувало собі керівництво Національної агенції з запобігання корупції, — а в двері вже постукалися нові декларації чиновників із новими багатотисячними преміями. І знову, як водиться, відзначилися на цьому фронті антикорупціонери — рекордсменом став керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький, який за 2016 рік преміював себе на 816 342 гривні (розмір місячного бонусу коливався від 33 до 144,5 тисяч).
Кілька днів Холодницькому довелося виправдовуватися складністю бюрократичних механізмів, які цинічно змушують чиновників зливати зайві бюджетні гроші собі в кишеню. Але така залізна аргументація не дуже рятувала його від народного гніву, і хтозна, чим би для жертви бюджетних обставин усе закінчилося, якби зі Стокгольмського арбітражного суду не надійшла фантастична звістка про перемогу “Нафтогазу” над “Газпромом”. Ця звитяжна новина миттєво забезпечила алібі всім українським премієносцям — адже й голові “Нафтогазу” Андрієві Коболєву теж немало діставалося за його немаленьку зарплату й купівлю броньованих лімузинів, але тепер усі критики стулили пельки. І справді, чи варто здіймати бучу через якихось кілька мільйонів гривень, якщо людина зберегла для українського бюджету 47 мільярдів?
Інша річ, що Холодницькому критики все одно можуть зауважити: добре, Коболєв обґрунтованість бюджетних видатків на себе довів, але САП у плані мільярдів поки що може похвалитися лише висунутими підозрами — й не факт, що гуманні українські суди ці підозри матеріалізують у бюджетні гроші. Тому, щоби не перетворювати високі зарплати “особливо цінних чиновників” на якусь рулетку, пропонуємо новий формат оплати цієї важливої роботи: відсотки! Якщо робота чиновника й справді така важлива й вигідна для країни, то що заважає гідно оплачувати її з забезпечуваних цим чиновником прибутків? Стягнув у бюджет мільярд — отримуй свій мільйончик, стягнув два — і двох не жалко буде! І жоден критик тоді нарешті слова кривого не скаже, а сам побіжить шукати вкрадені чиновниками на ставці мільярди!
Броунівський рух Саакашвілі
Екс-губернатор Одеської області, лідер “Руху нових сил” Міхеїл Саакашвілі жорстоко полаявся з міністром юстиції Павлом Петренком через те, що Мінюст зареєстрував партію “Блок Михайла Саакашвілі”. Звучить геть дурнувато, якщо не знати, що сам Саакашвілі до блоку свого імені не має жодного стосунку, а “Блоком Саакашвілі” вирішила переназватися якась “Грузинська партія України” з Одеси.
Для України така практика не нова: клонів рейтингових політичних сил наші спритні політтехнологи створювати завжди вміли — чого вартий хоча би блок “За Ющенка!”, який у 2001 році для відтягування голосів у блоку Віктора Ющенка “Наша Україна” утворила купка маловідомих маргіналів без жодного Ющенка в складі. Практика, прямо скажемо, підла й паскудна, хоча й малоефективна: навіть якщо подібні партії, блоки й кандидатів-однофамільців допускали до виборів (“За Ющенка!” так і не допустили), зібрати їм вдавалося хіба що якісь десяті частинки відсотка. Але менше з тим, у випадку з клонуванням Саакашвілі виникає питання до самого власника популярного бренду: якщо вже ім'я Саакашвілі є настільки визначальним для виборця, навіщо було вигадувати якусь чергову банальну назву замість назватися “Блоком Міхеїла Саакашвілі” самому?
Який, до дідька, “Рух нових сил”, якщо навіть на сайті цієї партії немає розділу про її учасників-представників “нових сил”, а є лише розділ “Лідер” із автобіографією Саакашвілі? І навіщо, якщо ти вже позиціонуєш себе як “нову силу”, самому примазуватися до назви “Рух”, яка в Україні була запатентованим політичним брендом іще в ті часи, коли сам Саакашвілі тільки-тільки отримував освіту в київському університеті? Ба навіть сама ідея сплагіатити Рух — теж плагіат: їх уже в 2000-му році було три штуки! А тепер іще й Савченко з Саакашвілі додалися...
Тому лідеру “Руху нових сил” тепер треба не плакатися за брендом, який вкрали, поки він за чужим ганявся, а думати, як його повернути. Наприклад, перейменувати свою партію на “Рух справжнього Міхеїла Саакашвілі” — щоб уже ніхто не сумнівався, хто тут справжній Саакашвілі, а хто прогулятися вийшов. Чи “Міхеїл Саакашвілі Міхеїла Саакашвілі” — щоби пересаакашвілити самозванців кількістю. Або й, урешті, зняти всі питання для виборців, об'єднавшися з підробним блоком під спільною назвою “Блок Міхеїлів Саакашвілі”! Бо, що не кажи, а й одного Саакашвілі іноді буває забагато, а двох жоден бюлетень не витримає...
Динамівська печінка
Київське “Динамо” офіційно оголосило про призначення Аляксандра Хацкевіча своїм новим головним тренером. Легенду столичного клубу часів Шевченка-Реброва-Лобановського ми можемо лише привітати та побажати звитяжних успіхів на смарагдовому газоні, але відданість Ігоря Суркіса одвічним кадровим традиціям клубу вже трохи починає втомлювати. Поки донецький “Шахтар” запрошував європейських тренерів з іменами й без, і ці тренери в 3-х випадках із 4-х брали чемпіонство в першому ж сезоні, “Динамо” вперто шукало й шукає нових наставників серед своїх колишніх гравців (обидва винятки з цього правила Сьомін і Газзаєв були росіянами, і зараз би такий трюк Суркіс не наважився утнути навіть з усією своєю зневагою до думки фанатів).
І скільки б не благали вболівальники про європейського чи хоча б позаклубного українського тренера, який зможе прийти та нарешті розворушити біло-блакитне сонне царство, все одно після провалу чергового хранителя “конспектів Лобановського” на тренерську лаву приходить черговий футболіст із “динамівським серцем”, якому неодмінно треба дати шанс за все те, що він 15-20 років тому зробив для клубу. І тренерські здобутки самого тренера вже нікого зазвичай не цікавлять — конспекти є? в “Динамо” грав? сам на поле вже не виходиш? то чого ти стоїш? контракт підписуй!
Найстрьомніше в цій нескінченній історії те, що футболістів, які грали в Лобановського і досі чомусь не тренували “Динамо”, скоро вже не залишиться, і тренувати киян почнуть хранителі конспектів хранителів конспектів Лобановського. І коли на лаву всядуться Артем Мілевський та Олександр Алієв, то вже навіть про “динамівське серце” не сильно поговориш. Утім, “динамівська печінка” теж звучить вагомо й багатозначно...