Тепер, якщо звернути увагу на нові київські ініціативи, котрі займаються «прикрашанням» міста і з’явилися незадовго до передвиборчої компанії 2015 року, то видно, що за кожним із них стоїть конкретний політичний діяч, котрий використовує публічне мистецтво для власного піару. City Art Project відбувається за підтримки Кличка, Dynamic Urban Culture Kyiv – Ілля Сагайдак, голова Святошінського району, мурал на бульварі Лесі Українки створено за підтримки голови Печерської РДА Сергя Мартинчука. Таким чином, місцеві чиновники забезпечують фінансування проектів, і самі ж надають дозволи на їх розміщення. Щоправда, в київському муніципалітеті і так немає проблем з отриманням дозволів.
Формально, відповідальним за таке рішення є управління контролю за благоустроєм, директор котрого і виконує функції головного художника в місті. Однак насправді ж головним критерієм затвердження об’єктів є наявність зовнішнього фінансування. Наприклад, проект київського бізнесмена та мецената Олександра Соколовського Kyiv Fashion Park, який концентрується на сучасній міській скульптурі, за майже 5 років діяльності створив більш 25 об’єктів, не отримавши жодної відмови з КМДА. Щоправда членом експертної ради цього проекту є Сергій Целовальник - донедавна головний архітектор міста.
Насправді ж публічне мистецтво, а саме перманентні об’єкти - скульптури, просторові інсталяції, мурали, - це така ж важлива складова міського життя, як і архітектура, та потребує комплексного вирішення та цілісного узгодження. І вона точно не має керуватися суб’єктивними смаками чиновників чи їх дружніми стосунками з меценатами.
До прикладу, в Берліні працює спеціальна експертна комісія, котра надає консультації відносно мистецтва в публічному просторі. Кожен бажаючий може заповнити онлайн-форму, вказавши, що, коли, де і навіщо він або вона хоче створити. Майбутній об’єкт технічно узгоджується з загальними нормами відповідно генплану міста, і надалі може бути предметно розглянутий комісією. Звісно, в публічному просторі ж може бути розміщений і об’єкт, який має рекламний меседж - в такому разі його автору необхідно буде заплатити відповідний податок в муніципалітет.
В Естонії на загальнодержавному рівні з 2010 року діє “закон одного відсотка”, згідно з яким новозбудовані громадські заклади (офіси, адміністрації, заклади громадського харчування тощо) мають витратити один відсоток загального фінансування на створення арт-об’єктів. На етапі планування будівництва оголошується конкурс для художників з чітким описом майбутньої архітектурної одиниці. Спеціально для нього розробляється комплексне художнє рішення, котре затверджується фаховим журі з зазначеними квотами та вимогами до рівня кваліфікації експертів.
На сьогодні в Києві ми вже маємо один прецедент, коли питання створення/не створення певного об’єкту в публічному просторі винесене не тільки на публічне, а й на експертне обговорення. Йдеться про процес, організований Анною Бондар в Департаменті Містобудування та архітектури КМДА, щодо місця поблизу Бесарабки, де раніше стояв памятник Леніну. Важливий момент: йдеться не про те, який памятник поставити замість памятника Леніну, а про те, як взагалі може бути організований цей непростий простір в центрі міста. Архітектори, художники, урбаністи працюють над самим об’єктом, застосовуючи комплексний підхід та звертаючи увагу на питання локального трафіку, інфраструктури та архітектурних особливостей місця, тощо.
Чому ж насправді так важливо звертати увагу на мистецтво в публічному просторі, зокрема на монументальне мистецтво? Адже це не просто декорування простору, а, в першу чергу, потужний інструмент впливу та досить легкий спосіб суспільних маніпуляцій. Усім добре відоме радянське монументальне мистецтво, котре було надзвичайно популярне саме як пропагандистський засіб, адже знаходилося в постійній прямій взаємодії з народом - реципієнтом ідеологічної пропаганди. Відбувалося нав’язування ідей, стереотипів та моделей поведінки навіть в сфері приватного життя. Так наприклад, в другій половині ХХ століття, коли в СРСР було офіційно дозволено жінкам робити аборт, в монументалістиці почали масово з’являтися образи жінок з гіпертрофованими ознаками репродуктивної функції - груди, живіт, стегна. Таким чином за допомогою стінопису стимулювався приріст населення в радянському союзі.
До речі, в Харкові муралізм уже досить давно став маніпулятивним інструментом місцевих політиків. В 2008 році харківські художники Гамлєт і Роман Мінін почали активно працювати на вулицях, залучаючи до цього художників з різних міст (зокрема в рамках фестивалю «Стріт арт Фест»). Це були здебільшого декоративні іронічні графіті з використаннями локальних мемів та особливостей міської топоніміки. Проте за кілька років, як вуличний фестиваль набував все більшої популярності, харківський муніципалітет вирішив більш серйозно взятися за розвиток міського стінопису. За дорученням органів міського управління художникам замовляли створення величезних панно, котрі прославляли героїв ВВВ, артистів радянського кіно та естради. Кількасотметрові маршал Жуков на коні, Юрій Гагарін, Клавдія Шульженко, георгіївські стрічки, червоні зірки - всі ці елементи монументальних творів, створених в 2012-2014 роках, і були благоустроєм по-кернесівськи. Чи була в цьому заслуга блискавичної перемоги Кернеса на останніх виборах в Харкові? Стверджувати не можна, але звернути увагу на цей феномен однозначно варто.
В Києві “муралізація” відбувається в інших масштабах, вже з міжнародним розмахом. Малюють не місцеві «графітчики», а запрошені іноземні муралісти. Такий собі спосіб легітимізації новостворених об’єктів, адже якщо художник створив багато видатних робіт по всьому світу, то його робота в Києві апріорі має бути сприйнята позитивно. Звісно ж має місце і зміщений ідеологічний акцент - на муралах домінують вишиванки. 2014 рік - “Відродження України” - мурал художника Seth-a на Боричевому Тоці; 2015-й - обидва мурали Гвідо ван Хелтона на Стрілецькій та на Печерському мості. Навіть на еко-муралі на Волоській теж зображений чоловік у вишиванці. Не можна заперечувати, що ці твори виконані дуже якісно, технічно, з урахуванням архітектурних особливостей та автентичного вигляду споруд. До того ж, сучасні мурали та графіті – невід’ємний атрибут будь-якого сучасного міста. Тим паче дивно спостерігати за палкими обговореннями та суперечками навколо нових об’єктів і відсутності спільного бачення на мистецтво в публічному просторі, як у учасників процесу, так і його прихильників чи противників. Справа в тому, що дискусія відбувається в різних смислових площинах. Говорять немовби “глухий із сліпим”, сперечаються естетичне та політичне.
Вільний публічний простір – запорука демократичного розвитку суспільства.
Бо цей простір - не лише територія, це необхідна візуальна порожнеча - простір для комунікації, для генерування незалежної суспільної думки та критичного мислення громадян. Сьогодні ці території окуповуються меценатсько-депутатськими лавочками, малюнками, скульптурами, котрі в купі своїй створюють настільки насичений візуальний шум, що для незаангажованого художнього висловлювання за межами вандалізму вже просто немає місця.