ГоловнаКультура

​«Нейромант»: Узгоджені галюцинації

Поява цієї книжки українською – це насправді подія (і тим більше, що є добра нагода відзначити вдумливу роботу перекладачки Ольги Любарської). Альфа-і-омега кіберпанку. Одна з найвизначніших жанрових книжок ХХ століття. Перший роман автора настільки успішний, що червоніють відтак від заздрощі і сорому ті, кого ми звемо «гучним дебютом». Це все про роман Вільяма Ґібсона «Нейромант» (Neuromancer, 1984). Про нього написані десятки дисертацій, книжку надійно препарували, а при цьому «Нейромант» продовжують читати як засадничу для кількох сучасних світоглядних концепцій прозу та як просто динамічний захопливий сюжет (при цьому на диво кострубато написаний, але той волапюк спеціально розробили, не нервуйте).

Фото: vydavnytstvo.com

Це класика науково-фантастичної прози. Такі твори виходять з однієї установки: в світі змінилося щось одне, з’явилася одна технічна чи технологічна інновація, а уже її поява модифікувала весь уклад життя – соціальний та індивідуально-психологічний. Такі романи, як у Ґібсона, досліджують саме ту пандемічну ланцюгову реакцію, де за нуль-пацієнта править якийсь технологічний винахід. Ну, тут все більш-менш просто: Ґібсон придумав Матрицю.

Була війна між Агломератами та СРСР, кінець якій поклала «інвазійна» воєнна операція в Сибіру «Шалений кулак». Операція була провальна, але тоді запустили перший кібервірус: рухнули ринки. СРСР припинив своє існування десь в 2020-х роках, світова економічна система переформовувалася, влада відійшла великим транснаціональним корпораціям. І ті почали вкладати шалені гроші і необмежений людський ресурс у розвиток штучного інтелекту і, власне, віртуальної реальності. Матриця – це інформація, спрощена настільки, щоб її могли сприймати недосконалі людські аналізатори, для чого останні стимулюють і підсилюють. Кіберпростір – узгоджена колективна звуко-нюхо-слухо-тактильна галюцинація.

При цьому, кажуть, сам автор був ще той невіглас щодо техніки, його консультували з питань віртуальної реальності і «цифри» (Брюса Стерлинґа робота), але він-то суто наукову проблематику використав як свого штибу поетичні метафори. Тепер говорять: передбачив наш вплетений в інформаційні мережі світ. Але тут актуалізується пункт другий класичних фантастичних романів: вони ніколи не писалися про майбутнє, але аналізували тенденції сучасності. «Нейромант» так і робить, міркує про впритул наближене теперішнє (тепер уже почасти минуле, як це не парадоксально).

Немає для людини нічого ближчого і таємничого за неї саму. Що ми використовуємо щодня, з чим хоч-не-хоч ідентифікуємося, від кожного поруху і болю чого ми залежні, чию владу шануємо і ненавидимо, але мало розуміємо її механізми? Ясно: наше (фізичне) тіло. Анатомопанк, фізіопанк, психопанк… Ладно, хай буде все таки кіберпанк.

З героїв «Нейроманта» вдячні і уважні читачі роману згодом зробили ідеальний приклад постлюдини. Це тільки один із аспектів твору, але чи не найцікавіший нині. Те, на що посилається Ґібсон, давно є відомим: протиставлення тіла і душі, яке він робить гранично наочним: тіло сидить десь над декою, душа шастає по матриці. Те, про що фантазує Ґібсон у 1980-х, сьогодні є заголовками медичних сайтів: біотрасплантація, хімічне коректування особистості, генна інженерія, інтенсивна гормональна терапія etc. Це значить, що його притрушені герої – уже серед нас? Вдягнені в шкірянки ala Біллі Айдол і закинуті до болю в м’язах психоактивними речовинами? Гадаю, Вони зараз п’ють смузі перед ранішньою пробіжкою і носять брендовий одяг, але від того послання не міняється. Людини більше не існує, радо вітаємо постлюдину.

Йому 24 роки. Зветься Генрі-Дорсет Кейс, він «консольний ковбой», хакер, один із найкращих в Агломератах професійний крадій інформації. Торгують власне і не інформацією, а мозковою рідиною – витяжкою з гіпофізу. Нині він відійшов від справ, не добровільно. Вкрав гроші у замовника, і його покарали: ввели отруту мітоксин, яка знищила зв’язки між нейронами, що дозволяють входити у кіберпростір через імплантований в тілі мікромодуль. Нерви можна зростити і відновити – це складно і дорого, але в принципі можливо. Хіба що у Кейса ампутацію виконали настільки чисто, що відновлення стає суто теоретичним припущенням (чит.: дуже-дуже-дуже дорого).

І от він на Тіба-сіті, відомій своїми підпільними клініками. Від кіберзлочинів перейшов до аналогових пограбувань і вбивств та шукає собі все нових неприємностей. Він залежний, і не тільки від психоактивних речовин, на котрих практично живе, як на недешевому пальному, а й від чергування станів тягучої тривожності та адреналінових вибухів. Власне, тіло своє він контролює з величезними зусиллями і тільки за допомоги стимуляторів. І він такий в цьому світі не один: розшатані нерви громадян – так це тут називаються тактовно.

Перша сцена «Нейроманту»: Кейс напивається в барі, курить цигарки, жере наркоту, відбивається від залицянь шльондри і згадує колишню дівчину. Бармен і проститутка – перші тут втілені «фактори присутності»: алкогольне сп’яніння і сексуальне збудження, стани зміненої свідомості де факто. Далі з’явиться колишня-наркоманка: до сп’яніння і збудження долучиться ще наочна неадекватність наркотичних станів і стану закоханості. Алкоголь, наркотики, секс і кохання – ідеальні способи перейти межі «нормальності». Так просто здається: «Ця м’ясо. М'ясо жадає м’яса». Чогось ще бракує? Так, бракує небезпеки, буквальної загрози фізичному життю. Вона не забариться: за Кейсом з дальнього кутка закладу слідкує Моллі – найманий «вуличний самурай», біомодифікована убивця.

В цьому світ всі бажання реалізуються, але ніхто не дає собі ради не бажати так наполегливо смерті і пов’язаних із нею насолод (саме так, насолод). М'ясо – то ж не просто плоть, а ще й мертва плоть. Кейс відчуває: прагнення смерті вшите йому під шкіру, наче ампула з отрутою. Щось абстрактне переживається як реальна матеріальна річ, такий весь цей роман. «Нейромант» співзвучний «некроманту» зовсім не випадково. Між іншим, за прогнозами тих, хто нині полює на Кейса, він і місяця на вулиці не протягне. Таким є й бажання самого кіберковбоя. Але за мертвих говоритиме тут не він, він говоритиме до мертвих. Для того його наймає разом із Моллі новий замовник, який оплачує Кейсу операцію по відновленню нервів.

«Ми те, що вміємо найкраще, так? Ти не можеш не вмикатися, я не можу не битися». Це Моллі говорить. Навряд вона права. Людське тіло визначають його обмеження. Ми – насправді те, чого ми не вміємо. «Нейромант» зрештою виявляється розмовою саме про обмеження – культурні, соціальні, інформаційні, фізіологічні. Матриця природно меж не має, вся ця система стримить до безкінечного розвитку і репродукції. Ще одна система, в програмі якій закладено одночасно прагнення саморозвитку і протокол самообмеження, – це штучний інтелект.

Їх тут два буде, супермозків, це головна інтрига роману. А ще такою самою системою є людське тіло і – ширше – людська свідомість. Свідомість – це світ, даний нам у безпосередніх відчуттях. Попри масштабну проблематику і колосальні установки світотворення, Ґібсон «працює» найвдаліше якраз із останнім пунктом – із безпосередніми відчуттями.

Симстим, одне з понять і практик «Нейроманту» – симульована стимуляція. В такому стані безпосередні відчуття одного тіла не різняться від відчуттів тіла, до якого зараз під’єдналися чи яке «записали» перед тим на картридж. Не емоції чи думки, чи спогади – тільки відчуття. В момент, коли Кейс під’єднується до Моллі (робота у них така наразі), він бачить світ її модифікованим і поліпшеним зором. Але потім вона надає йому багатший спектр відчуттів: проводить пальцями по своєму збудженому соску, отже, чоловік має змогу пережити в реальному часі сексуальне збудження жінки. Природне на відміну від зорових спецефектів, зауважу. А в реальному просторі ці двоє уже є коханцями. Симстим – втім, зв'язок односторонній; не емпатія, зґрубша, а телепатія. Можеш відчути, але не можеш тими відчуттями керувати. Покора як вона є: «Плоть була для Кейса просто шматком м’яса. Тепер вона стала його в’язницею». Але ж таким – агресивно-домінантним – є і секс між героями.

Фото: Видавництво

Один із героїв уміє матеріалізувати свої фантазії, творить голограми. Він дає виставу, в якій матеріалізує коханку, уявляючи одне за одним частини її тіла і збираючи їх за моделлю «чудовиська Франкенштейна». Щоб потім кохатися з продуктом своєї уяви. Другу частину вистави нам не покажуть, але вона цілком симетрична до першої. Уявна матеріалізована коханка розчленовує фантазера. Красива сцена і влучна метафора. Це все насправді мало різниться від реальних і симстим-стосунків між Моллі і Кейсом. Та ну їх зрештою, «м’ясна тема» і по всьому. Аби тільки штучний інтелект сам не найняв хакера, щоб той зламав його захист і зібрав його наново зі шматків у одну суперсутність. Оце уже серйозно.

Всі герої «Нейроманту» кожен своїм шляхом простують до одного: прагнуть офірувати своє функціональне тіло. Набухатися до відмови підшлункової. Вживити в себе стільки девайсів, щоб підхопити колекцію вірусів. Захопитися замісною гормональною терапією так, щоб стотридцятип’ятирічне тіло годилося хіба для демонстрації лахів-унісекс. Довести себе до зупинки роботи мозку і стати через те легендою. Пожертви і дари. Що ж планують набути навзаєм функціонального тіла? Вже ж точно не свободу (від бажань). Священна жертва по факту притлумлює колективну тривогу. Страх і жах – це ті дві емоції, які герої Ґібсона відчувають і озвучують регулярно. Жертовна смерть, гідно осмислена, є початком «чистого» вічного життя-блаженства. Але тільки щодо релігійних спільнот. У «Нейроманті» офіра не гарантує такої компенсації.

Один із важливих персонажів є уже давно мертвим, він – свідомість, записана на носій, до якого під’єднується Кейс. Працює це так само, як і у випадку з симстиму: рух в один бік. Колись за життя цей мертвий був учителем Кейса. Діксі і зараз поводиться як гуру (хоча звідки та пиха, не ясно, бо в тому світі «лазарів» – хоч греблю гати). Зокрема Дікс розказує історію про фантомний біль у чоловіка, якому відірвало палець, а той болів і чухався. Так саме відчуває себе свідомість, позбавлена тіла. Фантомне тіло болить і кличе до себе: «Я – тією мірою, якою в мене є “Я”». От власне, про це в романі і йдеться – про процес, в якому тіло стає фантомом, тобто, навіть за своєї відсутності (себто, умирання) тіло зберігає всю повноту влади над людиною. Тіла тут прагнуть, особливо ті, хто його за задумом не має: «штучні». Така собі красива фантазія про тирана, якого ми прикликаємо добровільно і жертовно.

Пожертвувати тілом, щоб набути… що? Здатність до знеособлення і до виходу за межі окремо взятої особистості. Побути двох, один на один, як в симстимі. Існувати колективно і соборно (даруйте), як в матриці.

Так творяться нові спільноти.

Кіберпанк – він не тільки про високі технології. Він – завжди про нову класову систему, в якій важливі і цікаві полярні групи: економічні еліти та люмпен-маргінали. Кейс і Моллі – маргінали, звісно. Їхні суперники – еліта. Там буде один фрагмент, коли Кейс усвідомить, що ніколи не сприймав носіїв влади за живих людей. У великих корпораціях людські одиниці взаємозамінні: прибери керівників будь-якого рівня, їх тут же замінять. Це механізм – от буквально механізм. Ковбой і самурайка (та їхні посіпаки: а) мертвий хакер, б) кольоровий планокур, в) наркоман-збочинець – та ще к(а/о)мпанія) протистоять так само «первісній» механіці. Їхні суперники – одна родина, клан, вони всі тут живі, навіть із урахуванням того, що клан складається із юридичних мерців – заморожених тимчасово або клонованих тіл. І їхній будинок, і структуру самого клану, і створений їхніми зусиллями штучний інтелект часто порівнюють тут з осиним гніздом.

Чітка продуктивна ієрархічна система. Вона має відійти у минуле, на зміну їй прийде конгломерат гібридних ідентичностей – система взаємного підпорядкування. Власне кажучи, це і є матриця. Світ почав мінятися з моменту активації того кібервірусу, світ закінчив свої перетворення тієї миті, коли зникла остання жива істота, спроможна панувати над такою самою живою. Коротше? Бог помер. Починаються часи natural-born cyborgs.

Цікаво, чи це випадковий збіг, що «Нейромант» з’явився у тому орвелловському 1984-му році?

Вільям Ґібсон. Нейромант / Переклад Ольги Любарської. Київ: Видавництво, 2017. 352 с.

Ганна УлюраГанна Улюра, Літературний критик
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram