Із 12 концертів фестивалю Kyiv Contemporary Music Days тільки один цілком і повністю присвячено українській музиці: ваш сольний. Виглядає це як жест культурної дипломатії. Це так?
Я не думав про це. Просто вирішив, що така програма максимально підходить для цього фестивалю: Kyiv Contemporary, піаніст з Києва, цікава музика, створена переважно в Києві. Окрім Олексія Ретинського, всі представлені композитори – кияни, я тільки зараз це збагнув! Мені здалося, що цілком логічно представити цю програму в Лісабоні і показати, що в Україні, зокрема в Києві, є багато цікавої музики, створеної за останні півстоліття.
Що можете сказати про самі твори?
Твори, які я обрав, написані в різний час, їхні автори – представники різних поколінь. Віталій Годзяцький і Валентин Сильвестров – шістдесятники, Святослав Луньов заявив про себе на початку 90-х, Олексій Ретинський – представник покоління сьогоднішніх тридцятирічних.
«Розриви площин» Віталія Годзяцького – один із шедеврів періоду київських шістдесятих, яскравий зразок українського музичного авангарду. Наскільки мені відомо, цей твір викликав захоплення П’єра Булєза. На жаль, «Розриви» не увійшли до світового репертуару, а навіть не посіли належного місця в масштабах України.
А в 60-і це був один з найбільш виконуваних творів українського авангарду – п’єса звучала у Копенгагені, Лондоні, Москві.
Так, «Розриви» виконували Олексій Любімов, Юрій Глущенко, Борис Деменко. Серед український піаністів – Євген Громов. Твір має перфектну архітектоніку, вільно та віртуозно використовує серійну техніку, має чітку концепцію та нестандартну програму (тут йдеться про різні складові ядерної реакції, що автор намагається передати музичними засобами).
Друга соната Валентина Сильвестрова цікава тим, що в стильовому відношенні стоїть на межі авангардного періоду та нової, метафоричної музики. За словами автора «це не полістилістика, це радше п о л е стилістики: стилі є родичами, проте живуть на різних поверхах».
«Мардонги» Луньова, цикл із 24-х п’єс для фортепіано – це спроба «перевинайти» стилі різних композиторів, а навіть композиторських шкіл, пропустивши їх через наше уявлення про них, через рівні культурних стереотипів, що склалися навколо них.
Соната Ретинського відсилає до останнього рядка вірша «Стрітення» Бродського: «… И светильник светил, и тропа расширялась». Тема зрозуміла – екзистенційність, тиха радість звершення пророцтва та водночас страх перед обличчям смерті, що доходить до жаху, і врешті – прийняття Вищої Волі.
Ви вже не вперше берете участь у цьому фестивалі. Що, на ваш погляд, відбувається сьогодні з новою музикою?
Нещодавно якраз я брав участь у концерті «Нова українська музика» в Національній філармонії. Концерт показав, що музика зараз дуже різна, рухається подекуди в протилежних напрямках. Хтось занурюється в постсеріалізм та музичний аналіз, хтось знаходить цікаві ладові та полістилістичні рішення, відчувається великий вплив електронної музики в організації фактури та створення сонористичних ефектів. Якщо говорити більш загально, то в музиці зараз є все і може бути задіяно будь-що – простір, інтерактивність, перформанс, відео-арт, інсталяція тощо.
Розвивається і сам фестиваль Kyiv Contemporary Music Days. Він виходить на міжнародний рівень тепер і в географічному сенсі слова. Цікавим буде підключення технологій доповненої реальності, які дадуть змогу глядачам у Києві дивитися концерти з Лісабону в режимі реального часу та з ефектом присутності.
Чесно кажучи, протиріччя я тут не бачу. Бо не тільки класика і нова музика – це різні світи, але й і Шопен та Рахманінов – різні світи, хоч вони й представляють нібито один напрямок: романтизм. Я просто граю те, що мене захоплює і/або кидає мені виклик. Інша справа чи вдається все зіграти переконливо. Але це вже питання до слухача.
Сьогодні в Україні в принципі багато грається сучасної музики, але проблема виконавської школи досі актуальна. Що для вас, як виконавця, найскладніше в цій музиці?
Інколи буває складно знайти баланс між занотованим текстом і тим «більшим», що є в цій музиці, між уявленням автора і проявом індивідуальної експресії. Буває так, що ретельність виписаних нюансів партитури заважає тобі створити особливу тканину музики, що вільно дихає, або ж навпаки – партитура «гола», але серед множини різних варіантів прочитання жоден не «влучає в ціль», текст потребує атмосфери, інтуїції та інших тонкощів.
Кого вважаєте своїм вчителем чи наставником в цій сфері?
Я з повагою та захопленням слухаю записи Олексія Любімова, П’єра-Лорана Емара, Мауріціо Полліні. Серед українців вважаю непересічним виконавцем, ерудитом та просвітителем Євгена Громова, його думки для мене завжди небайдужі. Про сучасне виконавство завжди цікаво поспілкуватися також з львівським піаністом Йожефом Ермінем. На мій музичний світогляд також сильно вплинуло спілкування з композиторами Святославом Луньовим, Максимом Шалигіним.
Ви відвідували майстер-класи відомого австрійського піаніста Альферда Бренделя. Чим саме це був цінний досвід для вас?
Це дійсно зовсім інша школа і сам по собі підхід Бренделя є винятковим. Він поєднує дбайливе ставлення до авторського тексту з темпераментним його інтерпретуванням. Його методу взагалі притаманна певна благородна патетичність, яка, з одного боку, заперечує надто різке «фортіссімо», а з іншого боку – розслаблене «піаніссімо», тримаючи ланку десь посередині, нюанси досягаються, радше, характером, а не звуком. Гра Бренделя – це рафінована етичність та романтична пристрасність.
Деякі піаністи нехтували виконавською етикою, але при цьому залишалися великими. Наприклад, Володимир Горовиць. Вам який тип артиста ближчий?
Мені подобається Горовиць, але, звісно, не у всій музиці. Але в нього є виняткові попадання, які можна назвати одкровенням – наприклад, в його інтерпретаціях музики Скрябіна, Рахманінова, Шумана, Скарлатті. Щоправда, для себе я зрозумів, що у великій кількості слухати його не можу – губиться відчуття високого смаку, починаю в своїй грі наслідувати його манеру, і виходить пародія. В музиці Бетховена, Прокоф’єва переконує Ріхтер, в творах Скрябіна, Шумана – Софроницький. Полліні прекрасно грає Шьонберга, Дебюссі, Штокхаузена, проте я не люблю його Шопена. А от з молодих виконавців Шопена дуже глибоко й тонко відчуває Трифонов, наприклад.
Ви з Романом Кофманом закриваєте сезон Національної філармонії. Четвертий фортепіанний концерт Рахманінова, який зіграєте, це, звісно, не Другий і не Третій. Чи не здається вам, що шлягери через певну інертність сприйняття гальмують музичний розвиток?
І так, і ні. Шлягери – це те, що розширює філармонійну аудиторію, люди частіше хочуть чути те, що знайоме і впізнане, аніж щось нове. Але по-різному буває. Наш концерт з Романом Ісааковичем завершиться одним з найвідоміших творів класичної музики – прекрасним «Болеро» Равеля.
Інша справа, що «хіти» можуть бути різними за якістю. Деякі твори у перспективі часу стали хітами, але у їхніх творців водночас можуть бути і набагато цікавіші речі, просто їх з різних причин ніхто не знає. Якщо чесно, Четвертий концерт Рахманінова не досягає глибин його Третього фортепіанного концерту, проте в ньому є певна свіжість, азарт, яскравість. Він не заслуговує бути в тіні, на мій погляд.
Що вам приносить відчуття внутрішнього задоволення після зіграного концерту?
Коли під час виконання музика заряджає мене зсередини і наче твориться тут і зараз.