ГлавнаяКультура

Тільки не плач: нова українська проза до Форуму видавців

Хіт цієї прозової осені настільки очевидний, що хоч-не-хоч потребує окремої розмови – «Інтернат» Сергія Жадана. А між тим, до Форуму видавці вирішили всуціль потішити сюжетною прозою. Люди люблять розказувати добрі історії. Люди люблять слухати добрі історії. Деякі з людей ще й вміють добрі історії писати.

Є наразі і суто літературно-стильова інтрига. 2010-і мають всі шанси увійти в історію української прози як «десятиліття неосентименталізму». Саме цей напрямок набирав оберти останні роки три-чотири, а вже 2017-го і поготів альтернативи не має. Злегка сльозлива нарочита щирість визначається довірливою інтонацією, простою мовою, ба інтимною. Психологічні конфлікти заступають історичні чи соціальні, навіть якщо стають їхньою основою. Нас змушують співпереживати героям – а нам то і не складно.

LB.ua оглядає новинки української художньої прози.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик

Дві книжки про радянське минуле

Вікторія Амеліна, «Дім для Дома» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Сімейний роман. А головний герой цього роману – той, кого в літературі останні років п’ятнадцять воліємо не бачити, не чути і, якщо вдасться, не пам’ятати: радянський Львів.

Але ця книжка взагалі не про час, вона про місце – точніше: про одну львівську квартиру. В якій був жив Лем, до речі, а нині живе сім’я полковника-«східняка» Цілика. А ще – про те, як силові поля Львова (де)формують окремо взяту родину. Точніше: групу людей, котрі за звичкою вважають себе родиною. Люди в світі Амеліної взагалі вправно собі та іншим брешуть – за звичкою. Тому цю історію розповідає нам не людина, а пес – королівський пудель Дом. Більше того: мертвий пес, бо уже в першому реченні повідомлять, що розповідач відійде у кращі світі в розпалі сюжету.

Заплутала вас? Так і планувалося.

Позаяк в романі Амеліною кожна думка, рух, намір героїв спричиняє розгалужені ризоми реальних і альтернативних подій. Всі пов’язані з усім, всі від усіх залежні – причину і наслідок не те що відокремити одне від одного складно, їх впізнати буде нелегко. Все як в житті. Якщо в «Високому Замку» Лема була скриня, в якій зберігалися щасливі дитячі секрети, то в «Домі» ця скриня відкриється – і там будуть страшні дорослі таємниці. Це не метафора. Скриня насправді стоїть в тій львівській квартирі, і її насправді відкриють. В цій прозі (напрочуд притчево-алегоричній) взагалі дуже мало метафор. Спробуй пометафоризувати досхочу, коли світ буквально описаний через запахи! (Пес же говорить, все ок).

То ж: хочеш знати відповідей – будь до них готовим. Або мовчи і не питай зайвого: так і живуть герої «Дома», так нам його і читати. «Бо треба, псино, якось тут виживати. Cічеш?».

Дві сестри – Тамара і Оля, обидві розлучені. У обох є дочки – Марії. Живуть із батьками: Великою Ба і полковником. У цих шести є історія, у кожного – своя. Відставник із жорсткою посттравматикою і захованим на дачі літаком-винищувачем (старий полковник – однозначна письменницька удача). Росіянка-домогосподарка, «мати-сира-земля», яка ще від 70-х намагається прижитися на Галичині. Нікому не потрібна тиха алкоголічка. Колишня учителька, яка кидається у вир дикого бізнесу 90-х. Потенційна, ба майбутня емігрантка. У однієї з малих взагалі проблем вище голови – ще крихіткою повністю втратила зір. Кожній тварі – по парі. Навіть відсутні татусі дівчат – теж «паруються» у своїй відсутності.

І тільки Дом на цьому ковчегу – самітник, бо ж «заєць», без квитка тобто. Власне, тому він є неупередженим свідком та ідеальним розповідачем.

Чи болить собакам проблема політичної нації та добровільно обраної ідентичності?

А Дом-то взагалі дефектний щодо «призначення»: народжений мисливцем, полювати не здатний. «Усі герої вигадані, пес справжній» – чомусь, мені здається, в цьому перепосиланні до роману Амеліній ідеться не про літературних героїв.

Фоззі, «Темнеет рано» (Vivat)

Фото: Vivat

Якось непомітно сталося: вийшла уже шоста (!) книжка Фоззі. Він визначився зі своїми магістральними героями: харківські юнаки, народженні на початку 1970-х (плюс-мінус однолітки і земляки автора). Виразнішим стає авторський стиль: багато іронії, трішки ностальгії, продуманий фактаж із радянського побуту, авантюрні сюжети, гнучко опрацьована українська російська мова. І за цим всім: вдала спроба писати Історію як системний їй же, Історії, опір.

Герої Фоззі – малолітні (незалежно від віку) мантелепи; і то саме вони обертають нашу втомлену планету, перекидаючись по ходу дурнуватими жартами.

В новій збірці – дев’ять оповідань. Їх об’єднує художній час: кінець 80-х – початок 90-х. І мандрівні герої: Андрій, Зяма, Пістон та ін. Це не одна тусовка, хоча хлопці знайомі між собою переважно. Це одна генерація.

Влаштовують поминки по Віктору Цою – закінчується все тривіальною п’янкою і в’ялим диспутом, хто претендує на звання «голос покоління». «Косить» від армії, імітуючи сердечну хворобу (1988-й: Афган світить) – і уже в лікарні потрапляє таки в «виховне» чоловіче середовище. Двоє відмінників «загрібають» за покупкою трави – так я, діти, зустрів вашу маму. Є тут ще історія Ріпа Ван Вінкля: юний футболіст непритомніє і прокидається в теперішньому Харкові. Він від нашого життя не в захваті, до речі. Життєвий вибір був зроблений уже тоді, в 80-х, коли юнаки Фоззі ще певні: є з чого обирати. І одне оповідання з 2010-х: чоловік сидить у підвалі, очікуючи обміняють його денеерівці чи вб’ють. Наслідки життєвих виборів, коли уже нема з чого вибирати.

Стилістично «Темнеет» Фоззі близький до прози Фазіля Іскандера – в комічному неприйнятті свого ж минулого.

Він пише про генерацію, яку поєднала неспроможність ставитися всерйоз до «всього свого». Це не гумор, а саркастичний, а часом просто ядучий оптимізм.

Вони носять однакові речі, споживають однакову їжу, труяться тими самими напоями і курять ті самі сигарети. Читають ті самі книжки. В найкращому оповіданні один п’янючий скаржиться іншому: нема з ким тут про поезію поговорити. А його співрозмовник в цей час (за офіційною версією для батьків) читає заданого на літо Толстого. Уніфіковане споживання і споживання як уніфікація. Їхня повсякденність нудна і тавтологічна. Гучні розв’язки чужі цьому світу, в котрому тривіальне сентименталізується до меж доброго смаку. Світ Фоззі кічовий – в тому плані, що катарсису тут не бувати.

От побачив той малюк майбутній Харків. І що? Зробив висновок: не спізнитися би завтра на тренування. Тримайся плану, хлопче.

Дві книжки про хворобливі фантазії

Любко Дереш, «Спустошення» (Вид-во Анетти Антоненко)

Фото: Видавництво Анетти Антоненко

Неперебірлива дидактична і страшенно тенденційна історія про чоловічу кризу середнього віку з очевидною мораллю і неочевидним еротизмом.

34-річний журналіст Федір Могила в день свого народження під час інтерв’ю з поп-зіркою зненацька усвідомлює, що його життя не має сенсу. (Сенс у сотвореному світі Дереша є за суттю вірою, – натякну я). Того ж вечора Могила знайомиться ще з двома людьми – бізнесменом Кармановим і юнкою Смирною. Тепер від них залежить його життя.

Смирна пропонує розлученому підранку тихе сімейне щастя – з пирогами, наркотою і пітним сексом. Вона – його кармічна половинка. Сцена з подорожами у минулі життя додається.

Карманов намагається здійснити когнітивну революцію. Для цього є першочергове завдання: створити нову мову – спілкування на рівні такої собі піктографіки, знаками котрої обрані і навчені обмінюються напряму (свідомість-до-свідомості) за допомогою спеціального цереброшолома. Коротше: Лем плюс Стругацькі плюс «забагато трави».

Між цими двома тепер Могилі обирати.

Герої Дереша – не люди в принципі, їм не треба бути емоційно переконливими, психологічно достовірними. Вони всі тут – скажу так, суб’єктивовані інстанції віри.

Віри в поступ (Карманов). Віри містичної (Смирна). Віри втраченої (Могила). А як звернути на говорящі імена, то точно читаємо не роман, а маніфест про кризу віри в модерному суспільстві. І повз пролітає сумний жупел Рона Габарда. Склався твір про техніки символічної маніпуляції людськими бажаннями, котрий на тих же маніпуляціях і ґрунтується.

Триває 2011-й, і все в романі живе передчуттям останньої катастрофи. Це не передбачення. Це сюжетна необхідність. Щоб ідея Дерешевої когнітивної революції звучала переконливо, тлом для неї має бути повний інтелектуальний колапс. Палкі-копалкі колись знову будуть в ціні, і це колись в «Спустошенні» треба наблизити – через особистісну кризу героя, через політичну кризу в країні, через глобальну комунікативну кризу. Але на питання, чи проявляється людина в моральній відповідальності за дію чи безпосередньо в дії, у Дереша відповіді немає.

Коли один одного не чують, навіть начепивши на себе телепатичний шолом, залишається говорити до того, хто чує «по дефолту». І не відповідає ніколи, до речі. Віра в світі Дереша, який би вигляд на часі вона не набирала, то завжди – самотність. Якщо сенс буття – це віра, в віра – це самотність… Висновки, чи є в романі щасливий фінал (чи якійсь притомний фінал взагалі), зробіть самі.

Макс Кідрук, «Не озирайся і мовчи» (КСД)

Фото: КСД

Теж жанровий роман, так само – про віру. Але на відміну від опусу Дереша, Кідруковий – не так роман ідей, як містично-фантастична проза. Тобто, «НОІМ» відверто поверховий, але захопливий.

В рівненській школі гинуть учні: від зупинки серця помирає спортсмен, кидається з даху відмінниця. Свідком обох пригод стає Марк – товстун-ботан з 8-А. Прихильності однолітків те йому не додало, зате зробило ідеальним об’єктом цькування. У нього є лише одна приятелька – Соня, жертва родинного насилля. Мала відкриває Марку таємницю, як за допомогою ліфту проникнути в паралельний вимір. Гори, море, ліс, вічне літо – ідеальний притулок для підлітків із крутими соціальними і психологічними проблемами. Ідея не повертатися в реал мала виникнути скоро – так і сталося.

Марк і Соня – діти з різних «літературних потойбіч».

Соня явно належить «Нарнії» Льюїса. Її паралельна реальність є одночасно місцем покаяння, покарання і спокути: таким собі першим колом Чистилища з перспективою Раю. Дівчиною керує віра, релігійна передусім. Тож і переносься вона ліфтом у світ живомертвих, недовоскреслих.

Марк прийшов із «Кораліни» Ґеймана. Ним керує логіка і спрага пізнання. Щоб не виникло сумнівів, що Марк представляє експериментальну науку, подано детальні описи фізичних дослідів. (Страшно нудно, до речі. Висуваю гіпотезу: Кідруку платять за кількість знаків). Марк, подорожуючи вимірами, перебуває в світі неоприявлених можливостей. Це різнить його від Соні: винагорода для Марка апріорі не передбачена.

Отже, центральний конфлікт віри і пізнання. В якому один із героїв ясно що програє – здогадуєтесь, хто?

Безхитрісний роман Кідрука написаний не про двох дітлахів, а про саму природу реальності.

Реальним для нас стає те, що ми знаємо з чужого досвіду і що можемо «перевірити», переживши те саме? Чи реальним є те, що ми знаємо виключно з внутрішнього досвіду і що ніхто, окрім нас, не переживе ніколи? Відповідь – у назві твору.

Озиратися і говорити тут – не можна! Значить, не слід пам’ятати і переказувати спогад про пережите. Позаяк карають за це в Кідруковому світі люто. Вогнем і водою: рікою і попелом (точніше) – а це символи забуття.

А ще – протистояння митті та вічності. За підставу для «вічності» у Кідрука править похапцем переказана концепція часу Браяна Гріна. Все існує тієї ж митті: час – не ріка, а замерла водойма. А значить, в цьому соціально проблемному (зокрема) романі людину формує не її соціальне середовище. А щось ще. Кимсь розроблений порядок ліфтових кнопок у рівненькій багатоповерхівці? – Ну, як скажете.

Дві біографічні книжки про уроки історії

Наталка Сняданко, «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Історія ця скидається на тривіальний сімейний роман. Але-от за дідуся в родині – Василь Вишиваний, який в радянському Львові пише мемуари. Навесні подовжили життя кронпринцу Рудольфу («Падре Балтазар» Гримич). А осінню Сняданко оживила Вільгельма фон Габсбурґа, не давши йому загинути 1948-го: «Дідусь Вільгельм помер 10 лютого 1985 року в поважному 90-літньому віці». Метелик змахнув крилами – і десь почалося цунамі. Уник передчасної смерті один історичний діяч – і життя в Україні мало б зазнати змін.

Впереміж десяток біографій: реальних і вигаданих – імператриця Сісі, ерцгерцог Карл-Штефан; Софія, дружина Вільгельма, їхня дочка Аліна (з чоловіком Тарасом), онука Галина (з Грицем), правнук Олесь. Коли Галина народжує дитину, Віллі береться за написання спогадів для нащадків. Але його розповіді виявляються цікавішими за сухі нотатки, тож прописи ерцгерцога доповнює його онука. Вона згадує байки старого, а воднораз – розказує уже і свою біографію. Вам теж в романі типу «життя видатних людей», бува, бракує описів післяпологової депресії? Але зроблено дотепно: реальний архікнязь, відомий зокрема як поет (сильно поганий, до речі), в романі Сняданко написати самотужки мемуари нездатний.

Вони в цій книжці головні герої – онука і дід. Показово випадає генерація дітей. Діти – доказ сексуальності батьків. Онуки – запорука того, що сексу, в цьому випадку між Вільгельмом і Софією, в просторі роману не передбачається. Нетрадиційна сексуальна орієнтація Вільгельма перестає у такий спосіб бути історичним анекдотом. Далебі є в романі добре опрацьований персонаж – денщик Іван, котрого з Вільгельмом єднає любов до України (конечно, вона).

До 1948-го біографія ерцгерцога відповідає тим відомостям, якими оперує історична наука. («Червоний князь» Тімоті Снайдера проступає часом виразно). З 1948-го її корегує Софія, зв’язкова ОУН, котра рятує Вишиваного з радянського полону. По тому обидва живуть у Львові, де виховують дітей «вільними від страшної дійсності, яка їх оточувала». Для того, мабуть, Вільгельм і вижив.

Репліка полковника Василя з епіграфу: «Або ж я зможу залишитися тут і влаштувати українізацію» постає жорсткою іронією… Метелик чимдуж махає крилами – і нічого не стається.

Смерть цього Габсбурґа оповита домислами (як кронпринца Рудольфа та імператора Максиміліана – вони теж в романі згадані). Пофантазувати про можливе життя-після-смерті Василя Вишиваного – це насправді непоганий привід рефлектувати феномен самозванства. Як акту свідомого обрання ідентичності, зокрема. Тож і «Прописи» – книжка, як робити людей щасливими проти їхньої волі, виступаючи від (сфальшованого) імені чергової Великої Ідеї.

Владислав Івченко, «Два пасинки митрополита» (Дискурсус)

Фото: Читомо

Роман, який розповідає про життя Андрея Шептицького через історії двох вигаданих юнаків. Стилістично: сильно-сильно спрощений Мушкетик.

Їх Превелебність опікується сиротами-однолітками, Іваном і Теофілом. Один – статний красень, планує після семінарії навчання в академії і далі – до Риму. Другий – потворний карлик, від’їжджає на парафію до гуцулів. Є ще дві львівські панянки-подруги, полька і єврейка, котрі вплинуть на вибір і подальшу долю юнаків. (Історичного роману без любовної лінії не буває. Навіть якщо у назві фігурує духовний чин – тим більше, якщо фігурує. «Ті, що співають у терні» не дають спокою жанровій літературі). Але от-от нагодився і значущий фактор, який відкоригує плани молодих людей – почалася Друга світова війна.

В історично-пригодницьких романах не буває людей, які живуть розміреним благополучним життям. Густозаселені (аж до занадто) «Пасинки» – не виняток. Щоб ми з вами не занудилися, автор провадить героїв крізь пекло. Крім того (як зазначає один прохідний тут персонаж), «без крові не буде України». Буде вам кров. Щодо України, то тут уже все складніше. Бо не сини таки, а пасинки.

Наразі, попри потужну мелораматичну і пригодницьку складову, це не роман про людей в кризові часи. Це роман про те, як дають собі раду інституції в періоди моцних соціальних потрясінь.

І як би не була пронизливо написана сцена останнього допиту Лева Шептицького, в пріоритетах є питання: чи вистоїть церква і у який спосіб? А люди... люди тут якісь напрочуд взаємозамінні.

Один з магістральних (і цікавих тут) конфліктів «розроблений на матеріалі» Івана і Адольфа, священика і лікаря. Священик у горах боронить паству, незалежно від того, хто прийшов на село – росіяни чи німці, незалежно від того, ким є його парафіяни – «лісовиками» чи поляками. Єврей Адольф обслуговує поранених, ким би вони не були і хто б не завдав їм шкоди. Це не питання людяності, а визнання власного професіоналізму.

Саме це і є головним конфліктом «Пасинків» – суперечка між гуманістичним і професійним (в скрутні часи цим поняттям легко стати антонімами). От і Теофіл, який не поспішає висвячуватися, але і церкви не полишає, намагається узгодити в своєму житті якраз «занадто людське» і «відповідально фахове». В цьому романі, ясно що, не всі люди виживуть. Зате будуть винагородженні всі колективні чесноти: самопожертва насамперед .

Послання прозоре: гуртуємося проти спільного ворога. Фаза перша: визначитися, хто ж наразі нам за ворога. І от уже два священики домовляються про вбивство чужинця – та/бо «кожному буде по вірі його».

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик