З дрібниці, як завжди, — все завжди починається з дрібниці: з порошинки в оці, з паскудного настрою, з образи якого-небудь закомплексованого Гаврилка Принципа (ото було не глузувати зі здохлячка!), — а потім, гульк, не встигаєш оханутись — розростається до масштабу космічної катастрофи, яку спробуй тепер зупини. Зачини вікно, будь ласка, — оце тільки й сказала вона малій, коли машина повертала на Саксаганського, — вона запам’ятала цю свою фразу, як можна запам’ятати рисунок на шпалерах в мить, коли стіна валиться тобі на голову: запам’ятала кожну деталь тієї миті, зі свинцевим вуличним сопухом крізь те вікно включно, і як протяг на повороті шмагонув її просто в ухо, і як вона перед тим, одвернувши голову, дивилася вліво, де на хіднику перед «зеброю» стояли дві кобіти з однаково розмаяним білявим волоссям, старша й молодша, й про щось своє захоплено жестикулювали, наче в кадрі з вимкненим звуком, — крізь зачинену шибку голоси не долинали, але й без звуку було знати, що то мати й дочка і що їм добре вдвох, і чи не це її й підбило гукнути своїй дочці з заднього сидіння, може, трохи нервовіше, ніж слід було, але все-таки цілком іще мирно й самоопановано: зачини вікно, будь ласка!.. Вона пам’ятала інтонацію, з якою це вимовила, й готова була чесно визнати: так, то був прорив давно набряклого роздратування, неприхований докір — «зовсім не думаєш про матір, тобі начхати, якщо я застуджусь і втрачу голос, а я, між іншим, тебе утримую, годую тебе тим своїм голосом, як пелікан груддю, і пора вже перестати сприймати це як належне й почати хоч трохи цінувати, не маленька вже!» — ось щó насправді хотіла вона донести до своєї надусаної дитини, яка всю дорогу вперто демонструвала їй з переднього сидіння ніжну свіжопідстрижену потиличку, так ні разу й не зволивши озирнутись, — дитини, з якою їй уже немислимо було б отак стояти серед вулиці, розмахувати руками й сміятись (когось та молода білявка вдавала перед матір’ю, чи не хлопця свого передражнювала?..), — а рикошетом докір мав сягнути й чоловіка, який сидів за кермом, у своїй улюбленій позиції невтручання, і для якого вони обидві в ту мить були просто цінним вантажем: щось там собі щебечуть по-пташиному, то й добре, майже як увімкнене радіо, класика чи лаундж... Словом, що там казати: вона справді почувалась у ту мить занедбаною й самотньою, чужою цим одвернутим од неї двом на передньомусидінні, — здавалось, наче вони давно вже на неї забили й знай лиш експлуатують, кожне по-своєму, таке-от паскудне почуття сливе дитячої кривди, на яку нема кому поскаржитися: сирітської, дитбудинківської кривди дівчинки, що плаче в туалеті, — хоча, коли вдуматися, звідки їй знати, як плачуть сироти в дитбудинку?..
Може, це все війна, думала вона потім. Може, в усьому винувата війна, і це її три роки накопичуване підшкірне роздратування починає даватися взнаки, — так, ніби ми всі мовчки погодилися, що є серед нас люди, яким належить умерти від російських куль, щоб ми могли й далі пити ввечері мохіто перед екраном, коли транслюють футбол, — а ми їм за те будемо платити. І їхнім родинам, коли їх уб’ють. Адже більше ми нічого не робимо, так?.. Хоч і виправдовуємо себе тим, що «помагаєм армії». Через поле, через гай ходить хлопчик Помагай. Ходить по колу ціла країна хлопчиків Помагаїв, і всім їм дедалі важче стає себе поважати. Чоловік уже звично починав день із фейсбучної стрічки, звідки визбирував фото АТОшних сиріт (Ольга так і не привчила себе на них дивитися, їй одразу набігали повні очі сліз, а потім доводилось іти на кухню налити собі чогось міцного, щоб попустило...) — копіював і вносив у окремий файл банківські дані з прохань про допомогу й регулярно перераховував невеличкі, на кількасот гривень, суми: податок на сумління, думала Ольга, але вголос цього не казала — вони взагалі багато чого за ці роки перестали казати між собою вголос, цього теж навчила їх війна: навчила, що словами руйнувати значно легше, ніж кулями, тож краще поводитися з ними обережно й не витрачати намарно без певности. І тому вона всього тільки й сказала малій, що ту одну фразу — зачини вікно, будь ласка, — всього чотири слові, а бач, який вийшов результат.
Правда, крім слів, є ще інтонація. Інтонація, музика, і кому про це знати, як не їй: про те, яка це страшна сила — людський голос.
Улянка зреаґувала передбачувано — як ужалена: зачмихала, зафоркала, запищала, що в машині й так нема чим дихати, що її нудить від Ольжиних парфумів (читай: це вона, а не мама тут маленька дівчинка, про яку всі повинні дбати!), і цим поновно Ольгу розсердила, вже на градус вище (кожна сварка в них розвивалася хвилями, як множинний оргазм), — тим більше, що чоловік і далі мовчав, замість того, щоб заступитись за її запах, сказати, що він йому подобається, й тим поставити малу на місце: адже, свідомо чи ні, Улянка цілила саме в материну жіночу невразливість, і Ольга вперше подумала, що проґавила той момент, коли перестала бути для дочки іконою стилю, — і на цю думку її саму замлоїло, наче в літаку, який увійшов у зону турбулентности, що, своєю чергою, теж було неприємно й принизливо — ніби тіло поза її волею покірно відреаґувало на Улянчине «мене нудить» нападом солідарности, подібно як колись текло молоком на її дитячий плач, тільки тепер Улянка робилась сильніша за неї й пробувала свою силу на ній так, як маленькою, бувало, лупашила форте по клавішах піаніно, водночас стараючись утримати ногою праву педаль, і через те Ольга й підвищила на неї голос — уже відрухово, як людина, що намагається відновити контроль за ситуацією, «ану зараз же відпусти!» — ось щó насправді означав її окрик: непедагогічно, так, вона готова була це визнати, треба було взяти зовсім інший тон (отой довірчий, спущений в терцію, що так безвідмовно діє з чоловіками!) — і кількома розумними, влучними пасажами розмазати паскудне мале жабеня так, щоб заткалось і решту дороги думало вже тільки над тим, яке воно ще мале й дурне, — але що вдієш, ніхто не застрахований від помилок, особливо там, де дві найближчі собі істоти найкраще знають, кровно й утробно, де в другої слабке місце — куди треба вшпиґнути, щоб таки напевно заболіло... А їй таки заболіло, що вже там вимовлятися. Аж згадувати стид, як по-дурному, по-бабському заболіло, хто б сподівався.
Оксана Забужко. Після третього дзвінка вхід до зали забороняється. Оповідання та повісті.— К.: КОМОРА, 2017.— 416 с.