Фотографія Мірона Цовніра не прочитується як та, що досліджує певні соціальні групи чи субкультури і обмежується кордонами міст і країн, – хоча, заглиблюючись в його творчість, ми констатуємо таку типологію як частину його художньої стратегії, інтуїтивного або цілком свідомого вибору певного фокусу в тому чи іншому місті, в той чи інший час. Однак самі світлини долають вимір конкретної соціальної рани, насичують образ енергією невисловленого сум’яття, що є своєрідним універсальним ключем, який відчиняє двері до емоційного світу кожного й кожної. В цьому сенсі роботи Цовніра безумовно поетичні. Але їхня поезія цілковито позбавлена салонного характеру, її не вдасться спожити за келихом вина. Радикальна щирість цих фотографій як на рівні змісту, так і з формальної точки зору, ламає логіку унормованого поціновувача мистецтва, розхитує його усталений світ.
За кілька десятиліть Цовнір не змінив свій формальний підхід: він завжди робить чорно-білі аналогові фотографії. Коментуючи свою творчість, фотограф українсько-німецького походження відзначає сильний вплив своїх дитячих вражень від повоєнного повсякдення Німеччини, де він народився 1953 року. Образи покалічених, вразливих, розпачливих тіл, людських і тваринних, руїн та похмурого міського ландшафту й до сьогодні цікавлять його, куди б він не приїздив. Так, наприклад, у Нью-Йорку 80-х його в його об’єктиві опинилися трансвестити, що якраз «виводили» власну тілесність із підпілля, в Берліні нульових – учасники садо-мазохістичних чи оргіастичних практик у так званих темних кімнатах нічних клубів, у Москві 90-х – безпритульні, викинуті новою пострадянською реальністю на вуличні узбіччя.
Мірон Цовнір не виокремлює власну особу з-посеред персонажів своїх фотографій. Себе він також називає аутсайдером, що наважується на подорож темними коридорами життя. Вочевидь саме з цієї художньої й життєвої інтенції виникла ідея зробити книгу про Україну, країну, де народився його батько і де сам фотограф уперше побував 2011 року. Протягом декількох років він подорожував дуже різною Україною – від Ужгорода до Харкова, від кримської спеки до горлівських снігопадів. Не знаючи української чи російської, він був змушений все побачене одразу перекладати на свою художню мову, яка мимоволі стала мостом до порозуміння зі своїм власним походженням. Символічним чином кінцевою станцією Цовніра став київський Майдан – точка соціального вибуху та нового відліку для всього українського суспільства. Тож у фото-есеїстичній книзі «Українська ніч», в якій втілився особистий і творчий досвід Цовніра, українські читачі й читачки так само зможуть перевідкрити для себе таку, здавалося б, до болю знайому реальність.
Книга «Українська ніч» вийшла 2015 року, коли Україна живе в стані війни, хоча готувалася задовго до революційних та військових подій. «Ніч» для нас сьогодні – це насамперед чорна безодня війни та невизначеність майбутнього, завмирання над темною прірвою. Однак, як би парадоксально це не звучало, в чорному тлі треба намагатися розрізняти тіні й темні постаті відкинутих, чий голос сьогодні стає ще менш чутним, і чия присутність у публічному просторі – після відкритого Майдану, який зробив людей видимими – стала ще більш загрожена, ніж кілька років тому. Ніч – це пора, коли соціальні невидимки виходять на світло, залишаючи свої укриття, і коли ми всі наважуємося на чесність із самими собою.