ГлавнаяКультура

Документ незримої війни

Новий російський фільм «Росія 88» приречений на відомість, навіть якщо він і не вийде в широкий прокат (що, до речі, під великим сумнівом). І це навіть не через те, що режисер картини Павло Бардін - син знаменитого радянського аніматора Гаррі Бардіна.

Документ незримої війни

Просто вперше за багато пострадянських років російський фільм звертається до не просто актуальної чи гострої, а по-справжньому скандальної теми. «Росія 88» - про життя однойменної («Росія 88») банди московських неонацистів.

Це явище ще й досі намагаються ігнорувати чи принаймні применшувати як чиновники, так і офіційні ЗМІ, однак статистика невблаганна: з усієї світової кількості наці-скінхедів третина припадає на Росію. Лише за грудень-січень наці вбили 26 чоловік і поранили 24, при тому у січні кількість убитих зросла вдвічі, а загалом за минулий рік вбито 87 і поранено 378 чоловік (дані московської «Нової газети»). Вбивають не тільки іноземців з іншим кольором шкіри, а й громадян Росії з національних автономій - Калмикії, Якутії, Дагестану, а також слов´ян - за антифашистські переконання. «Росія 88» цілковито ґрунтується на реальних документах: більшість розмов та гасел героїв позичені з екстремістських Інтернет-сайтів; музику нацистських рок-груп, котру слухають і виконують на своїх вечірках члени «Росії 88», можна вільно купити на знаменитому московському ринку «Горбушка», факти прямої протекції погромникам з боку міліції та високих чиновників підтверджувалися неодноразово.

«88» - це щось на кшталт символу віри фашистів, бо це подвоєна літера «Н», восьма у латинській абетці, що означає «Н. Н.» - «Heil Hitler». Сам фільм є стилізацією під документальну зйомку, що її веде один з членів банди, єврей-напівкровка, якого всі через це кличуть Абрамом. Стрибаюча ручна камера фіксує тренування у підвалі, більш серйозну бойову підготовку зі справжньою зброєю у заміському таборі, побиття «інородців», п´яні вечірки і концерти у тому ж підвалі. Головним героєм є Штик (у виконанні відомого нині Петра Фьодорова) - лідер «Росії 88». Він, а також безпосередній опікун нацистів, шкільний вчитель фізкультури Климент Климентович, гуртують хлопців ідеологічно - промовами про велику Росію, про окупаційний режим та про «засилля чорних». Вітають одне одного звичним нацистським «Зіг Хайль», на стіні мають портрет Гітлера, на зворотному боці якого на випадок, коли завітає дільничний, приклеєна фотографія Путіна.

Бардін не ставить за мету проаналізувати, чому вони стали такими. В одному чи двох епізодах Абрам, щоправда, допитується у своїх приятелів: «Чому ти став фашистом?». Більшість відбувається жартами, але в кожного, здається, свої мотиви. Климента Климентовича, бойового офіцера, ветерана Чечні, свого часу викинули фізруком у школу. В когось брат загинув в армії. А в самого Абрама - Штик найкращий друг ще зі школи, він і називає його Сашком. «Росія 88» - не об´єктивний погляд понад двобоєм, це, скоріше, сигнал біди. Адже цілковито документальними є ті моменти, коли Фьодоров, удаючи тележурналіста, ставить реальним перехожим (не акторам!) одне й те саме запитання: «Чи вважаєте ви, що Росія має бути для росіян?» І у більшості випадків отримує схвальні відповіді від старих і молодих, чоловіків і жінок. Бардін діагностує нацизм як хворобу, яка насправді глибоко вразила суспільство, а наці є лише її зовнішнім проявом. І, як водиться, хвороба ця небезпечна для її носіїв - людиноненависницькі переконання не дозволяють Штику спинитися навіть коли на кону життя близьких і дорогих йому людей...

«Росія 88» не є новим словом у мистецтві; були і набагато вправніші стилізації під документ, і набагато яскравіші фільми про скінхедів. Але це фільм точний, чесний і обпікаюче актуальний. Тому його цікаво дивитися. Тому і думаєш про нього ще не один день після перегляду. Особисто мене вразив мартиролог у фіналі - довжелезний ряд титрів з іменами тих, кого вбили нацисти у минулому році. Вразила величезна кількість позначок замість імені - «невідомий, невідома». Невідомі жертви жорстокої війни, яку суспільство досі воліє не помічати.

Источник: Дмитро Десятерик