Чомусь перше, що спадає на думку, так це уривок із книжки Світлани Алексієвич «Чорнобильська молитва».
«Ми їхали з Прип’яті, а нам навперейми йшли військові колони. Бронетехніка. Тут стало страшно. Незрозуміло й страшно. Але мене не покидало відчуття, наче все це діється не зі мною, а з кимось іншим. Дивне відчуття. Сама плакала, шукала, де поїсти, заночувати, обнімала й заспокоювала сина, а всередині - навіть не думка, постійне відчуття: я - глядач. Я дивлюся крізь шибку… Бачу когось іншого… Щойно в Києві нам видали перші гроші, а нічого на них не купиш: сотні тисяч людей підняли з місць, усе скуплено, з’їдено. У багатьох - інфаркти, інсульти, просто там, на вокзалах, у автобусах…».
Чуючи такі історії, усвідомлюєш, що маштаб Чорнобиля досі не осмислений. Особливо – його людський вимір. А знаєте, що найбільше лякає? Попри весь цей гіркий досвід, нині ці ж самі чорнобильці, які прийняли на себе нищівний удар атома, почуваються знову такими ж безпорадними «глядачами». Але уже не на дорозі від Прип’яті до Києва, а кожного дня. І так впродовж останніх 30 років.
Чому? Як же почуватись по-іншому, коли держава їх фактично усунула з порядку денного. Люди опинились на межі виживання – віч-на-віч зі своїми проблемами та сподіваннями. Навряд чи ті, хто свідомо позбавляє чорнобильців права на гідне життя, хоч на хвилину може уявити, як це - бути «глядачем» у своїй же країні.
Люди - не цифри
На сьогодні в Україні є 1,9 млн ліквідаторів та постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи. З них – понад 108 тис інвалідів і більше 418 тис постраждалих дітей. Це не просто статистика. Це реальні люди, з реальними потребами.
За період з 1991-го по 2017-й рік систему соціального захисту чорнобильців змінювали понад 50 разів! Сьогодні їх позбавили практично усіх можливих пільг.
Хтось може запитати: «Навіщо цим людям допомагати?». Мовляв, це вже перегорнута сторінка минулого. У нас війна, агресор, переселенці… Не заперечую, у нас дійсно є чимало вразливих соціальних груп. Тільки скажіть це, будь ласка, дивлячись у вічі жінці, яка втратила свого чоловіка на ЧАЕС. Або дитині, яка залишилась сиротою, бо радіація забрала її батьків. Чи поділіться цією «сокровенністю» з тисячам матерів, які на старість залишились самі, бо їхніх синів голими руками в 86-му змусили рятувати кожного з нас.
Нехай політики, які ухвалюють закони у ВР, пояснять всім цим людям, чому замість реальної підтримки та допомоги, їм нині кидають чергові подачки. Та й кидають «календарно» - якраз напередодні чергової річниці. Щоб багато не говорили – адже «ми працюємо».
От, наприклад, у ВР проголосували за проект Закону №5594 Про внесення змін до статті 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (щодо посилення соціального захисту деяких категорій).
Так, дружинам (чоловікам), які втратили годувальника із числа учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, зарахованих до першої категорії, надається право на призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника незалежно від причинного зв’язку смерті годувальників з Чорнобильською катастрофою. І все. На цьому вирішення проблем чорнобильців закінчилось.
Ця законодавча ініціатива насправді не вирішує і десятої частини проблем. Адже написана, в буквальному розумінні цього слова, на коліні.
А як же питання щодо пенсійного забезпечення, медичного обслуговування, оздоровлення? Це, вочевидь, нікого не хвилює. Купили квиток на мітинг – і бувайте здорові.
Сьогодні у такий звичний для українського політикуму спосіб «забули» про чорнобильців. Завтра так вчинять з АТОвцями. Чом би й ні? Як показує досвід, політична амнезія у нашій країні заразна.
Чомусь так повелось, що влада не чує голосу простої людини. Він для неї надто надокучливий. Заважає зосередитись на своїх амбіціях, схемах і далекоглядних планах. Але людина повинна нагадувати про себе. Бо вона – не цифра! І чим більше буде ось таких надокучливих голосів правди, тим швидше влада їх почує – тут і зараз. Може, хоч тоді у нас поменшає безпорадних «глядачів». Хочеться в це вірити.