Пенсійний фонд, підконтрольний Мінсоцполітики, продовжує лишатися хронічно дефіцитним та висмоктувати останні кошти з єдиного казначейського рахунку, відбираючи таким чином гроші, зокрема, в місцевих органів влади та тих-таки соціально незахищених верств населення, яких покликане захищати «королевське» відомство. У поточному році на потреби ПФУ з держбюджету має буде виділено кожна п’ята гривня з усіх його видатків – понад 83,2 млрд грн.: 61,4 млрд грн. – дотації на виплату пенсій та надбавок плюс 21,8 млрд грн. – на покриття дефіциту.
Використовуючи демографічну проблему в Україні як виправдання для «вічного» дефіциту коштів у ПФУ, Мінсоцполітики за майже рік своєї роботи під началом Н. Королевської так і не спромігся відчутно підвищити ефективність адміністрування єдиного соціального внеску та самостійно забезпечити суттєве зростання надходжень (що зрештою стало одним з основних чинників прийняття остаточного рішення на Банковій про передачу цієї функції Міндоходів).
Так склалося не в останню чергу саме тому, що в Мінсоцполітики в принципі не було стимулів більш результативно збирати кошти в соцфонди, боротися з тіньовим сектором і т.д. (у співробітників Пенсійного фонду, до речі, контролюючих повноважень не менше, ніж у зубастих податківців). Дійсно, навіщо напружуватися, якщо є постійна «страховка» – Держказначейство? Саме тому й зберігається «давня» традиція, коли ПФУ, крім дотацій та коштів на покриття дефіциту, продовжує отримувати мільярдні позики з бюджету, садячи на голодну дієту півкраїни.
Попри очевидну необхідність, перегляд «елітних» пенсій – суддям, народним депутатам і т.д. – за рік після «коронації» Наталії Юріївни не відбувся. Половинчасті «костилі» у вигляді підвищення пенсійного віку та стажу, «скльопані» ща С. Тігіпка, не удосконалили. А потрібно було б. Як наслідок, пенсійна реформа не те, що себе не виправдала, а лише остаточно дискредитувала й виробила в населення стійку алергію на об’єктивно необхідні зміни.
У міністра соцполітики була спроба сподобатися підприємцям – через підтримку ініціативи «сімейних» Арбузова та Клименка про радикальне зниження єдиного соцвнеску до 15%. Але у тому намаганні більше піару вийшло, аніж реальної справи. Адже жодних якісних «тверезих» розрахунків з конкретними компенсаторами зниження надходжень до Пенсійного фонду в короткостроковій перспективі Н. Королевська не запропонувала. А це ж ключове.
Крім того, не може не привертати уваги, що попри гучний корупційний скандал навколо екс-керівника Держслужби зайнятості (яка теж знаходиться у «сфері впливу» Мінсоцполітики), традиція безбожно дерибанити на тендерах кошти за Н. Королевської не зникла. Прикладів тому безліч – від сайту за 4 млн грн. (!) для Фонду соціального страхування до «скромніших» понад півмільйона гривень за послуги 4 таксі (а за ці гроші можна було б купити 4 нових автомобілі).
Теоретично можна все валити на те, що одна людина не спроможна швидко демонтувати всю недосконалу систему соціального забезпечення в державі чи подолати корупцію в такій складній сфері. Однак хоча б намагатися потрібно? Не можна ж робити заручником чи то своїх лінощів, чи непрофесійності, зокрема, тих бюджетників, які сьогодні недоотримують в регіонах зарплати. У чому сенс перебування на посаді? Не виходить – «давай до свидания»!
Попри високе покровительство в Н. Королевської, навіть М. Азаров – не найбільший любитель виносити «сміття» з «регіональського» дому – на останньому засіданні уряду вирішив таки розкрити секрет Полішинеля, заявивши, що вона несе персональну відповідальність за своєчасність та повноту соцвиплат (під «роздачу», до речі, потрапив навіть «сімейний» міністр фінансів Ю. Колобов). Можливо, досить вже бути Капітаном Очевидністю та пропонувати нову кандидатуру на пост міністра соціальної політики? Чи пенсіонери мають дочекатися, щоб почалися затримки ще і з виплатою пенсій?