«Я люблю щось робити для людей – це у мене на генному рівні»
Микола Воропай мав у Маріуполі власну фотостудію. Справа йшла добре – були замовлення зйомок, виготовляв сувенірну продукцію. А в лавах громадської організації, засновником якої був, працював у сфері допомоги учасникам АТО.
Останнім заняттям цієї ГО в Маріуполі став тренінг для ветеранів про те, як відкрити та розвивати власний бізнес.
З повномасштабним вторгненням Микола став до лав Сил оборони України. Тобто, повернувся. З 2015 по 2021 рік він служив у складі підрозділу Морської охорони Державної прикордонної служби України. Згодом звільнився, але довелося повернутися.
«24 лютого я прибув до своєї військової частини. Ми виконували завдання в районі Азовського судноремонтного заводу та Маріупольського морського торговельного порту», – пригадує пан Микола.
Сумарно він із підрозділом виконували завдання в оточеному місті Марії протягом 42 днів.
Пригадує він і успішні спецоперації.
«Не про всі можу розказати, але це справді позитивний спогад: я допоміг в тому, щоби був знищений російський патрульний катер типу “Раптор”. Завдяки електронним засобам ми надали допомогу полку “Азов” — і їхні бійці уразили ворожий борт. Адже саме наші електронні засоби тоді були єдиними на Азовському морі. Завдяки їм це відбулося. Я особисто спостерігав у бінокль, як горить той катер – а потім ми вже просто пританцьовували», – втішено пригадує свої бойові будні в лавах Морської охорони пан Микола.
Йому довелося бачити на власні очі ту апокаліптичну картину в місті на узбережжі Азова: коли літаки скидали ракети та бомби, а по житлових кварталах працювали артилерія та “Гради”.
Згодом пан Микола вийшов з оточеного міста.
“Випадково вийшов. Не лише я. То була успішна спецоперація, за певним маршрутом”, – стримано говорить він, не розголошуючи деталей.
26 травня Микола Воропай вже був у Запоріжжі. Родину знайшов аж в Івано-Франківську – вони евакуювалися із міста ще раніше.
І саме тут, на Прикарпатті, Микола почав власну справу з нуля. У цьому йому допоміг і Український ветеранський фонд та його програма фінансової підтримки ветеранів та їхніх родин “20 тисяч”.
Ці гроші – частина фінансів, за які пан Микола придбав фото- та лазерне обладнання. І вже влітку чоловік відновив виготовлення продукції.
«Я робив у Маріуполі щось для людей. Ви не уявляєте, як я люблю щось робити для людей – це у мене на генному рівні. Спочатку волонтерив, потім громадська організація… Я ж творча людина. А творча людина – вона і в армії творча!» – емоційно пояснює чоловік.
Справа його живе. Він створює красиво, створює для людей, створює творчо, натхненно та з вірою в Україну. Віримо у пана Миколу і ми – бо робимо сильних сильнішими.
«Я не забрала ні документів, ні комп’ютера. Але залишилася зі своїм професійним досвідом»
Елла – досвідчена адвокатка. У правовій сфері вона працює з 2004 року. Вся професійна діяльність жінки була зосереджена в рідному місті на Запоріжжі. Працювала і з кримінальними, і з адміністративними, і з цивільними справами.
Коли місто після 24 лютого опинилося під тимчасовою окупацією, Елла втратила роботу.
Прожити в окупації змогли аж 42 дні – потім вирішили покидати рідний регіон.
«Ми пройшли через 14 блокпостів російської армії. Я не брала з собою нічого – ні документів, ні комп’ютера. Але, разом з тим, я залишилася зі своїм професійним досвідом», – коментує пані Елла.
Але інструментів для здійснення своєї роботи вона була позбавлена.
Втім, у мережі побачила інформацію про можливість відшкодування 20 тисяч на ведення власної справи від Українського ветеранського фонду.
«Прочитала умови, із самозайнятої особи стала підприємцем, відкривши ФОП. Телефонувала в УВФ, уточнювала деталі. І, зрештою, придбала комп’ютер, він коштував трохи більше 19 тисяч гривень. Зібрала всі чеки та документи, подала заявку і протягом п’яти днів мені прийшло відшкодування”, – пригадує адвокатка.
«Я дуже вдячна Фонду, справді. Дуже задоволена. Я ніколи в житті не користувалася чиїмось грошима, завжди заробляла сама своєю працею. Але ви мені дуже допомогли», – ділиться пані Елла.
Чоловік Елли служив у лавах Національної гвардії України у 2015-2016 роках у Маріуполі, був мобілізований для стримування відсічі РФ у Луганській та Донецькій областях. Це » теж один із факторів, чому родина на початку квітня 2022 року покинула тимчасово окуповане рідне місто на узбережжі Азовського моря.
«На чоловіка полювали. Він учасник АТО, росіянам хтось злив списки учасників бойових дій регіону. Власне, ми виїжджали через міста, де вже тривали бої. Через територію російської федерації сенсу не було їхати – нас би просто розстріляли», – наголошує жінка.
Кілька місяців родина мешкала в Запоріжжі, зараз освоюються в столиці.
А ще пані Елла впевнена – скоро Сили оборони України виб’ють окупантів з її рідного населеного пункту, повернуть під український контроль кожен сантиметр української землі.
І вона знову ключем відкриє двері свого житла. І відновить дачу на узбережжі Азовського моря, де, за її інформацією, вже встигли напаскудити росіяни.
«Відкриваю рахунок – а там гроші, досить швидко прийшли»
Фотографка Настя Швайко переконана: за натисканням спуску фотоапарата стоять роки навчання й практики.
«Ми з батьком разом проявляли чорно-білі плівки — з того все, здається, і почалося. Я не займалася фотографією комерційно, але рік тому вирішила почати. Здобути перші платні замовлення було нелегко. Та щодалі – і все звичнішою роботою це ставало. Позиціоную себе як сімейний фотограф. Але люблю і портретні, і сімейні зйомки, й репортажі. Може здаватися, що це легка робота — тиснеш кнопку й маєш гроші. Але за цим "натисканням" – роки вкладення в свій розвиток, здобуття досвіду, витрати на купівлю й обслуговування техніки, програмні підписки тощо», – говорить Анастасія.
З повномасштабним вторгненням РФ молода мама виїхала з Києва в середині березня, коли в столиці через воєнний стан та безпекові заходи почали виникати логістичні та побутові проблеми.
Тимчасово перебралася до камерного комфортного Луцька, де проводила волонтерський ФотоКурсик із дітьми в рамках #Вільнохаб, а також зйомки – і сімейні, й індивідуальні.
Чоловік Анастасії на фронті з 2014 року – він чинний військовослужбовець. Саме завдяки йому вона і дізналася про програму Українського ветеранського фонду “20 тисяч”.
«Надіслав оголошення, вирішила, що варто спробувати. Трішки було клопоту із поданням заявки, але все вийшло! Потім відкриваю рахунок – а там гроші, досить швидко прийшли», – говорить наша заявниця.
За кошти УВФ (і додавши частку своїх заощаджень) Анастасія придбала стабілізатор для зйомки відео. Із цим новим професійним спорядженням вже встигла попрацювати – знімала дитячий табір, наразі триває процес обробки матеріалу та монтажу.
До слова, Український ветеранський фонд у найближчий час готується запустити наступну конкурсну програму для ветеранських громадських об’єднань. Щоб дізнатися про деталі конкурсної програми слідкуйте за оновленнями на сайті Фонду та соціальних мережах.
Авторка: Людмила Кліщук