Чи ж можна вважати за панацею від усіх суспільних і громадських негараздів приватизацію, яка поділила суспільство на два табори, зробивши купку «ефективними власниками», а іншу – «лузерами», «лохами», тобто збіднілими. Закон фізики твердить, що нічого з нічого не утворюється, а лише перерозподіляється вже витворене. Якщо приватизація не дала «ефективного власника», а влада не запропонувала варіантів щодо розв’язання проблеми соціальної справедливості, значить потрібно повернутися до приватизації ще раз, з’ясувавши її економічну, політичну, ідеологічну та моральну значимість у розвитку українського (саме українського за національною ознакою) суспільства.
Отож. Головною метою першої програми приватизації в Україні було: створення в країні сукупного власника; зародження середнього класу; переоцінка (реанімація) у свідомості населення «абсолютних цінностей», на перше місце серед яких мала появитися повага до приватної власності.
Приватизація держмайна стала одним з наріжних каменів соціально-економічних реформ в Україні. Її роль у формуванні підвалин ринкової економіки, створенні критичної маси ефективних приватних власників, є в теорії питання незаперечною. Проте завдання приватизації, які власне звузилися до суто фіскальних, а непослідовність і непрозорість приватизаційних процесів, їх значна політизація надали серйозного підґрунтя для неоднозначної оцінки з боку експертів, політиків, представників громадянського суспільства, створюють передумови для політичного протистояння, що, зрештою, перешкодило формуванню коректної приватизаційної стратегії.
Як наслідок, перебіг приватизаційних процесів в Україні характеризується неефективною державною політикою у сфері приватизації. Країна так і не побачила реалізації задекларованих принципів економічної ефективності, соціальної справедливості, вже не згадуючи про відновлення принципу національної справедливості, принаймні для корінної нації – українців.
По суті неефективність державної політики виразилась у:
- відстороненні органів державного управління від директивних методів впливу на соціально-економічні пропорції формування цивілізованого внутрішнього ринку; ринку праці (зайнятості населення);
- практичній відсутності стратегії реформування відносин власності в цілому та у виробничому секторі економіки зокрема;
- допущенні до приватизації підприємств, що складали ядро національної і соціальної безпеки;
- неврахуванні міжгалузевих зв’язків в економіці;
- нерозвиненості (слабкості ) інституційних механізмів ринкового регулювання економіки;
- неефективності протидії поширенню схем тіньової приватизації;
- недостатній прозорості прийняття рішень щодо приватизації, зокрема стратегічних підприємств і підприємств-монополістів, які є основою економічного розвитку та національної безпеки держави.
У результаті в Україні досі не проведена структурна реформа, не приведена нині діюча економічна (промислова) система до вимог і потреб внутрішнього ринку, досі не склалася ефективна інституційна система, яка б забезпечувала оптимальне використання національного економічного потенціалу та могла б стати основою суспільного консенсусу щодо стратегічних завдань соціально-економічного розвитку. Це значною мірою змарнувало потенціал інвестиційної привабливості, закладений демократичним оновленням української держави.
З нашої точки зору, основними цілями економічної стратегії держави в інституційній сфері мало б стати створення умов для підвищення ефективності діяльності підприємств, створення оптимального (малозатратного) конкурентного середовища та оптимізація частки державного сектору економіки. Це потребує поєднання завдань зміцнення національного приватного капіталу, підвищення ефективності управління державним сектором економіки, вдосконалення корпоративного управління, створення інституційних механізмів забезпечення функціонування різних форм власності та господарювання і визначення їх оптимального співвідношення.
Натомість основними шляхами подальших інституційних перетворень в Україні вважається:
- продовження приватизації інвестиційно привабливих підприємств;
- здійснення передприватизаційної підготовки інвестиційно непривабливих підприємств з метою підвищення їхньої вартості та наступної приватизації;
- приватизація неперспективних для надання державної допомоги та функціонування в державній власності підприємств за символічну ціну;
- підвищення ефективності функціонування державних підприємств. Це все вважається, але не завжди це реалізовується.
Вибір одного з наведених шляхів щодо конкретних підприємств має здійснюватися на підставі виважених науково обґрунтованих методик з урахуванням стратегічних орієнтирів національного та соціально-економічного розвитку країни.
Здійснення приватизації супроводжується суттєвими ризиками, які не лише не долаються в процесі роздержавлення, але й посилюються.
Зокрема:
- збереження приватизованим підприємством монопольної позиції на ринку в умовах відсутності ефективного антимонопольного регулювання;
- можливі спекулятивні дії з боку інвесторів в умовах приватизації, які здійснюються з метою дестабілізації ситуації на відповідному ринку, або в розрахунку на спекулятивний перепродаж пакету акцій або їх частин іншим інвесторам, що не відповідає національним інтересам;
- відчуження та перепрофілювання окремих майнових складових підприємств, що може негативно відбитися на становищі у відповідній галузі, забезпеченні внутрішнього ринку, доходах окремого регіону, виконанні компанією соціальних функцій тощо;
- ускладнення реалізації стратегічних інтересів держави через ймовірне скорочення некомерційних і малорентабельних видів діяльності компанії, зниження рівня соціальних гарантій для окремих категорій споживачів тощо;
- недооцінка основних фондів, які надходитимуть на продаж в цілісному майновому пакеті, зокрема – складових інфраструктури, системи рекреаційних закладів, закладів навчання тощо, які можуть стати предметом подальшого перепродажу за значно більш високою вартістю та обумовлювати спекулятивність попиту на активи компанії в цілому;
- можливе скорочення зайнятості в ході невиважених процесів постприватизаційної реструктуризації.
Наведені ризики є цілком реальними зважаючи на те, що однією з ключових проблем у приватизаційній сфері є неузгодженість стратегічних цілей та завдань приватизації з концепцією здійснення економічних реформ, орієнтирами соціального розвитку, завданнями становлення інноваційно-інвестиційної моделі розвитку.
У сьогоднішніх умовах спостерігається (небезпідставно!!!) упереджене ставлення української громадськості до тих процесів роздержавлення, які ще під час першої великої хвилі приватизації прийнято було називати «прихватизацією». Сформувався конфлікт цілей приватизації, за якого приватизаційні процеси часто підпорядковуються суто поточним фіскальним потребам, а подекуди – й вузьким лобістським інтересам окремих корпоративних груп. Як правило, основним мотивом щодо остаточної «прихватизації» стратегічних підприємств виступає боротьба з корупцією та приналежність державних підприємств до певних олігархічних кланів, а ще більше – це доходи в бюджет та додаткові інвестиції, які буцімто, поллються в Україну.
Ця істерично-маніякальна тяглість щось продати і собі прихватити стає особливо відчутною на порозі «нової хвилі» приватизації, яка, як бачиться із проекту Закону України про внесення змін до статті 16 Закону України «Про приватизацію державного майна» (щодо залучення радників до приватизації), охоплюватиме низку стратегічно важливих, системоутворюючих для національної безпеки об’єктів.
Доречно зауважити, що вимоги щодо забезпечення національних інтересів і національної безпеки у сфері приватизації, сформульовані відповідним рішенням РНБОУ та затверджені Указом Президента України від 6 березня 2008 р., не знаходять належного втілення у діях сьогоднішньої виконавчої влади.
Продовження курсу на приватизацію стратегічно важливих потужних виробничих комплексів з метою фінансування поточних видатків бюджету є неприпустимим. Критерії прийняття рішень щодо приватизації мають базуватися на пріоритетності технологічного та управлінського оновлення підприємств, підвищення їх ефективності, а кошти, отримані від приватизації, - раціонально розподілятись для задоволення потреб стратегічного розвитку суспільства.
Очевидним є той факт, що перш ніж починати новий виток приватизації, держава має повне право реприватизувати або націоналізувати ті підприємства, які не виконують інвестиційні зобов'язання, як це зробила свого часу у Великій Британії Маргарет Тетчер.
Українцям весь час намагаються нав'язати думку, що державні заводи нерентабельні, тому, мовляв, їх слід передати у приватну власність. Але факти свідчать про протилежне. Скажімо, п’ять найуспішніших держпідприємств: Одеський припортовий завод, харківський «Турбоатом», Зміївський завод «Маяк», київські завод «Меридіан» та науково-технічний комлекс «Електронприлад» - всі вони прибуткові, всі мають зростання рентабельності в порівнянні з попередніми роками. У казначейство надходять від держпідприємств дивіденди, що перевищують закладені плани, сплачуються податки тощо.
Як це не дивно прозвучить, але і попередній Голова Фонду державного майна України О.Рябченко, і нинішній – І.Білоус вважають за необхідне розпродати все державне (загальнонародне!) майно.
Складається враження, що очільники ФДМУ найбільше зацікавлені у розпродажу (роздачі) державного майна України. Головний наглядач за державним майном опікується не тим, як воно використовується і як функціонує вже передане у приватну власність, а лише намаганнями якомога скоріше сплавити те, що поки не розпродане, недограбоване.
Зазначимо, постановою Кабінету Міністрів України № 271 «Про проведення прозорої та конкурентної приватизації в 2015 році» затверджено перелік об'єктів державної власності, які підлягають продажу в 2015 році. Серед них: державні пакети акцій ВАТ "Тернопільобленерго", ВАТ "Запоріжжяобленерго", АК "Харківобленерго", ПАТ "Хмельницькобленерго", ПАТ "Миколаївобленерго", ПАТ "Центренерго", ПАТ "Одеська ТЕЦ", ПАТ "Херсонська ТЕЦ", ПАТ "Миколаївська ТЕЦ", ПАТ "Одеський припортовий завод", ПРАТ "Івано-Франківський локомотиворемонтний завод", ПАТ "Сумихімпром". Дію цієї постанови перенесено на 2016 рік.
Наприклад, якщо взяти із цього переліку приватизацію енергетики, то це фактично приватизація касових апаратів і рубильників. Тому що інвестиційні зобов'язання при цьому виписувалися всього на шість місяців. Це дуже важливо, оскільки держава контролює приватизацію тільки на термін виконання інвестиційних зобов'язань. Якщо термін закінчився і підприємство зняли з контролю, то держава практично не має впливу на підприємство. Парадокс!
І що в такому випадку вийшло? З яким знаком отримало суспільство результат від приватизації? До приватизації, скажімо, ціна на електроенергію була 4,7 копійки, після приватизації - 45-148 копійки. Не дивлячись на такі антисуспільні акції, в 2016 році вирішили остаточно розпродати «обленерго». Ніхто не бажає аналізувати виконання інвестиційних зобов'язань за попередньою програмою приватизації. Хоча б такий факт: чи відбулася заміна проводів, стовпів? Що змінили на краще новоявлені приватизатори? Можливо рівень обслуговування підвищився? Так ні.
Безсумнівно, що пріоритетним завданням подальшої приватизаційної, як і реприватизаційної політики є, на наше глибоке переконання, забезпечення суспільної довіри до державотворчих процесів у сфері майнових інтересів.
Реалізація стратегічних орієнтирів формування ефективної держави вимагає пошуку оптимальних економіко-правових і політико-організаційних механізмів приватизації і реприватизації, які дозволять вивести на перший план при їх здійсненні завдання структурної модернізації національної економіки, підвищення продуктивності використання національного ресурсного потенціалу, формування ефективних власників-українців.
Застосування конкретних моделей приватизації чи реприватизації має визначатися індивідуально для кожного об’єкта (або групи однорідних об’єктів) з урахуванням очікуваних вигід та ризиків.
Поряд із зазначеним, перспективним напрямком є проведення «точкової» приватизації через первинне публічне розміщення акцій на організованому ринку, в тому числі – на провідних фондових майданчиках світу, в Україні, а також шляхом прямого продажу фізичним особам. Такий механізм добре зарекомендував себе у Польщі, Угорщині, країнах Балтії. Він надає можливість залучити кошти населення до приватизації, забезпечує ринковий механізм визначення ціни об’єкта, що приватизується, є важливим засобом розвитку фондового ринку. Слід наголосити, що для вибору відповідного фондового майданчику в Україні має бути проведено відкритий та прозорий конкурс, який би враховував основні вимоги до організатора торгів - технічні можливості системи, можливість проведення прозорих та ефективних торгів, можливість системи забезпечити обіг акцій на вторинному ринку, залучення значної кількості інвесторів.
Приватна власність, здобута з численними порушеннями в результаті «першопочаткового накопичення» не може бути «священною коровою», тим паче, що «молоко» від неї п’ють за межами України і далеко не українці.
Як констатуючий факт, можна зробити висновок, що в Україні відбувається канонізація як інституту приватної власності, так і самого процесу приватизації, механізми якої діють не на користь українських національних інтересів. І рано чи пізно українці запитають: «ЧОМУ?»