Першим «зробив ноги» до Москви митрополит Івано-франківський Серафим (Залізницький). Сталося це напередодні великого вторгнення. В один день Серафим залишив кафедру і нікому нічого не пояснюючи подався на болота. Тобто його попередили про наступ.
Це уже не перший переїзд Залізницького до Москви. У 2007-му році синод УПЦ звільнив його від управління Сєвєродонецькою єпархією та вивів за штат, і тоді патріарх Московський Алєксій II дав йому притулок, призначивши настоятелем однієї з московських церков.
Після втечі Серафима у лютому 2022-го року івано-франківська кафедра пустувала понад пів року, аж поки рішенням Синоду УПЦ (нібито не МП) на неї призначили «босого Никиту». Митрополит Онуфрій висвятив архімандрита Никиту Сторожука в єпископи (світською мовою – офіційно підвищував, щоб той міг поїхати на Івано-Франківщину) вже після історії з хористом «в трусиках». Масштаби скандалу, порушення справи за знайдену в комп’ютерах (в ході обшуків в приміщеннях єпархіального управління в Чернівцях) дитячу порнографію не змусили передумати очільника УПЦ, ні. За тиждень після – на урочистому богослужінні на честь 32-річчя власної єпископської хіротонії – Онуфрій розлив на себе чашу з Дарами для причастя. Нічого гіршого для священника бути не може. Але це так, до слова.
Другий відомий митрополит-втікач – ізюмський Єлісєй (Іванов). Під час окупації Харківщини, благословляв «очільника» окупаційної адміністрації Віталія Ганчева. З ним же подався кудись на Білогородщину.
Ну і третій – митрополит роменський Іосіф (Масленніков). В Ромнах, що на Сумщині, Іосіф припинив поминати за богослужіннями Онуфрія і попросився під омофор (в пряме підпорядкування тобто) Москви, куди згодом і втік.
Оскільки йдеться про митрополитів-зрадників, ви справедливо можете нагадати мені кримського Лазаря, який на наступний день (!) після травневого Синоду УПЦ МП (на якому вони заявили про нібито розрив з Москвою) сказав, що підкорятися не збирається і всі кримські парафії теж хором попросилися під омофор Москви. РПЦ, звісно, не відмовила.
Або про луганського Пантелеймона, який сидів в Кремлі на церемонії «приєднання нових територій».
Але я знов наголошу, що наразі ми говоримо саме про митрополитів-втікачів.
Отже, Серафим, Єлісей та Іосіф. Усіх їх позбавили українського громадянства та застосували проти них санкції.
Зараз вони перебувають в Росії, і керівництво РПЦ вирішило використати їх в пропагандистських цілях.
А саме – призначити когось із українських митрополитів намісниками монастиря в Московській області.
Звичайно, добре було б відзначити всіх трьох, але монастирі в Московській області – це вам не аби що. Це – великі, багаті…. ні, не так – надзвичайно багаті обителі. Чому я зробила таку поправку? Бо, в більшості своїй, ці монастирі – натуральні «пральні», через які «шановані люді» відмивають гроші під виглядом «пожертв».
Хто з трьох втікачів наразі є фаворитом Кирила, невідомо. Але, зрештою, це не так вже й принципово.
Мета РПЦ – показати «приклад» духовенству УПЦ МП. Мовляв, не бійтеся переходити під омофор РПЦ, як це вже зробили кримчани, Ромни та Ровеньки. Ніякої кари вам за це не буде, навпаки – будуть бонуси.
Цільова аудиторія – передовсім ті священнослужителі УПЦ МП, які зараз знаходяться на окупованих територіях, але під омофор Москви не поспішають.
Ну, наприклад, передати "привіт" митрополиту луганському Пантелеймону Поворознюку. Якому «стало розуму» поїхати до Кремля, але й стає розуму не проситися під омофор РПЦ (про це напишу окремий текст. Там дуже цікаво).
Тобто у Гундяєва задумали показати потенційним перебіжчикам «світле майбутнє».
Монастир в Московській області, як ми з’ясували – золота жила. Більше того, московською єпархією править безпосередньо сам патріарх Кирило. І якщо тебе там ставлять керувати монастирем, значить ти автоматично стаєш «патріаршим намісником».
З іншого боку, призначення митрополита настоятелем монастиря – очевидне пониження (зазвичай в монастир відправляють за якісь "косяки". Як, за Януковича, свого часу, "сплавляли" в СНБО всіх, кого не було куди подіти). За бажання, Кирило міг би знайти для утікачів з України єпархії і в Росії (одне рішення Синоду і вуаля), але він їм не довіряє, для системи вони все одно чужі. Тож простіше їх посадовити – під наглядом ФСБ – десь під Москвою.
***
А що на все це митрополит Онуфрій, спитаєте ви?
Перше – як він відреагував на те, що ці троє втекли, покинувши свої кафедри?
Адже ми знаємо, що згідно норм канонічного права, самовільно покидати кафедри – без благословення Предстоятеля УПЦ і рішення Священного Синоду – довше, аніж на 14 днів, вони не мають права.
Так, пункт сьомий рішення Собору УПЦ (нібито не МП) від 27 травня говорить нам: «На період воєнного стану, коли зв’язки між єпархіями та церковним керівним центром ускладнені або відсутні, Собор вважає доцільним надати єпархіальним архієреям право самостійно ухвалювати рішення щодо тих чи інших питань єпархіального життя, що належать до компетенції Священного Синоду або Предстоятеля Української Православної Церкви, з подальшим, при відновленні можливості, інформуванням священноначалля».
Саме на нього, зокрема, посилалися кримчани, коли просилися під омофор Москви. Бо для них його і писали. По суті – якщо перекласти на світську мову – це дозвіл на вихід з УПЦ МП єпархії разом з єпископом.
Але, як каже Майкл Щур, «є одне але».
Бо ми ж вами говоримо про те, що єпископ єпархію покинув.
Як висловилася одна мудра людина: «Корабель, що тоне, можна пришвартувати до іншого берега, але капітан все одне не має права його залишати».
Про це, зокрема – раз ми вже заходимо в нетрі канонічного права, на яке так любить посилатися УПЦ (нібито не МП) – сказано в: Ап. 33; I Всел. 15; IV Всел. 5; Трул, 20; Антіох. 13, 16, 18, 21; Сердик. 1, 2, 17; Карф. 48.
14 Правило Святих Апостолів каже: «Не дозволяється єпископові залишати свою єпархію та до іншої переходити, хоч би багато хто переконував його, хіба що коли буде якась поважна причина, що спонукає його це зробити, через що він словом благочестя міг би тамтешнім вірним принести більшу користь. Але це не повинно бути із власного розсуду, а за судженням багатьох єпископів і внаслідок твердого переконання».
Тобто, з точки зору канонів, Серафим, Єлісєй та Іосіф – злочинці. І митрополит Онуфрій зобов’язаний позбавити їх сану та заборонити в служінні (як, наприклад, забороняють в служінні священників УПЦ МП, які перейшли до ПЦУ).
Чи зробив він це? Звісно, що ні!
Всіх трьох просто відправили «на спокій». Без пояснень. А на місце Єлісєя взагалі призначили «т.в.о.». Ну, може людина передумає і повернеться).
***
Але це ще не все.
Бо представник УПЦ МП не може просто так взяти й перейти до РПЦ. Згідно з внутрішніми правилами (бо, глобально, ми все ж говоримо про одну церкву), у разі, якщо, умовно, ізюмський Єлісєй хоче перевестися і звертається з таким проханням до патріарха Кирила, той – в свою чергу – має запитати в Онуфрія чи він не проти. Зі свого боку, Онуфрій має направити Кирилу досьє «претендента» та так звану «відпускну грамоту». Останнє – обов’язкова умова.
Просто так бігати туди-сюди священнослужитель не може (це, до речі, стосується і тих, хто хоче перевестися, скажімо, до Константинополя абощо. В окремих випадках роблять навіть відповідне рішення Синоду).
Зрозуміло, у випадку, якщо рішення про призначення когось із українських «біженців» очільником того чи іншого російського монастиря буде ухвалене, ніяких дозволів Кирило у Онуфрія не питатиме. Як не питав дозвіл анексувати (а це була саме анексія) всі кримські парафії.
Але митрополит Онуфрій – з волі своїх російських «братів» – знову потрапить в ідіотську ситуацію.
Бо якщо «відпускну грамоту» він не давав, значить перебіжчики є розкольниками, яких він зобов’язаний засудити (але перед тим – за те, що вони самовільно залишили кафедри). Якщо з Москви все ж зверталися, значить Київ зберігає з ними спілкування, попри всі свої «декларації про добрі наміри».
Що обере очільник УПЦ МП? Можете не гадати, я відповім. Як завжди – «страусячу позицію»: зробить вигляд, що нічого не помічає і нічого не відбувається.
Власне, як було після анексії РПЦ згаданих кримських парафій.