ГлавнаяБлогиБлог Романа Кабачія

Коли краще говорити, ніж мовчати

Проблема недопоінформованості суспільства новою владою набирає загрозливих масштабів – для безпеки країни загалом і для самої влади зокрема.

Фото: Макс Левин

Українська влада виразно заплуталася поміж бажанням «не зробити гірше», замилюючи співгромадянам очі рапортами про «знищених 1/2/3 тисячі бойовиків» чи викритих російських агентів, та гіркою, але правдою – про те, чому АТО не знищила тероризм у зародку, про винних у загибелі сотень українців в Іловайському котлі, про те, чому поспіхом і в закритому режимі, з порушенням регламенту приймалися закони про особливий статус Донбасу тощо. І у цьому робить стратегічну помилку – адже в недомовках та необґрунтованих «позитивчиках» обрубує основне, що її наразі ще єднає з народом – кредит довіри.

Лише після того, як у відставці опинилися деякі представники постмайданної влади, вони почали проливати світло на деякі явища, що вже стали недалекою, але історією. Приміром, екс-виконуючий обов’язки голови Адміністрації президента Сергій Пашинський лише в липні розповів в інтерв’ю журналу «Країна», чому сили АТО, котрі увійшли в центр Слов’янська на початку травня, змушені були вийти. За словами Пашинського, українські вояки мали психологічний комплекс стріляти в живих людей. Тоді ж Пашинський розповів, чому не можна було арештувати Януковича і чому відбулася системна зрада МВС України в Криму («Що, смс мав Яценюк до глави СБУ написати??»). Але чому про подробиці цих явищ суспільство дізналося так пізно і чому такі питання були в тумані засекреченості, Пашинський не говорить, - так само грають у мовчанку й представники команди президента Петра Порошенка.

Можливо, у чомусь теперішні речники влади й більш говірливі, ніж їх попередники, - приміром речник Інфоцентру РНБО Андрій Лисенко звітує на прес-брифінгах мало не щодня. Але що в його бравих звітах стовідсоткова правда, а що ні, дізнаємося пост-фактум, і вже не від нього. І це, м’яко кажучи, не сприяє довірі до влади. Більше того, вводить у ступор українських журналістів, котрі на місцях у зоні АТО бачать нерідко іншу реальність, ніж та змальована бравурними повідомленнями з Українського кризового медіа-центру. Так, репортерка Громадського.ТВ Наталка Гуменюк, розповідаючи про проблеми із якими стикаються журналісти в зоні конфлікту на Донбасі, зазначила таке: «Це ненормально – коли наші колеги, які їздили висвітлювати події на сході, спростовують дані від органів державної влади. Можу сказати, що суттєве перебільшення або непідтвердження інформації з боку представників Міністерства оборони та інших офіційних структур також суттєво підриває їхній авторитет в очах іноземних журналістів, які не можуть довіряти тим, кому, в принципі, повинні». В умовах коли посада секретаря РНБО відсутня, бравурність речника РНБО нерідко видається самодіяльністю. Достатньо згадати новини, що стосувалися оточення під Іловайськом.

Пік незадоволення закритістю влади прийшовся на прийняття в закритому режимі законів про особливий статус контрольованих бойовиками з так званих ДНР та ЛНР територій. Замість того, щоб навпаки – донести суспільству, чому саме потрібні ці закони (на думку президента і тих парламентарів, що підтримали ці закони), журналістів до Ради не пускають, більше того – табло системи Рада відключене і ми не знаємо, хто голосував за цей закон і чому. Навіть лояльні до політики президента активісти ініціювали флеш-моб «Порошенко, поговори зі мною», котрий закликає владу до відкритості. Символічно, що закони були прийняті 16 вересня, коли медіаспільнота вкотре наголосила на непрозорості влади у питанні розслідування нападів на журналістів. Одна із голосних останніх справ – напад і розгром намету Спільно.ТВ під час зачистки Майдану 15 серпня 2014 року. Що змінилося у ставленні міліції до таких інцидентів до і після падіння режиму Януковича, не відомо. Мовчанка наразі – не найкраща демонстрація політики «жити по-новому».

Роман Кабачій Роман Кабачій , Публіцист, історик, журналіст
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter