У теорії закон дійсно добрий – у світовому рейтингу забезпечення права на інформацію, розробленим двома провідними міжнародними організаціями Access Info Europe (Іспанія) та Centre for Law and Democracy (Канада) наш закон забезпечує Україні 8-ме місце. Втім, ні для кого не є секретом, як є з відкритістю влади насправді. Минулоріч громадські активісти до річниці вступу Закону в дію наголосили як мінімум на десяти проблемах, про які влада або не бажає говорити узагалі, або займається окозамилюванням. До відомих загалові таких табуйованих тем як процес приватизації «Межигір’я», закупка «вишок Бойка» чи небажання нардепів оприлюднювати власні доходи тепер можна додати й такі як прослуховування журналістів спецслужбами чи повну пасивність влади при повсюдних втручаннях бритоголових «захисників народного вибору».
Українська влада діє радше за принципом «від гріха подалі» і оприлюднює певні речі лише під тиском громадськості. Навіть т. зв. пасивне опублічнення інформації, себто вивішування рішень органів влади, або ж анонсів цих рішень на офіційних інтернет-сторінках відбувається далеко не завжди. Приміром, у Броварах громадські активісти були вимушені створили паралельну інтернет-базу з такими документами, оскільки міськрада цю норму закону виконувати не поспішала.
В другу річницю підписання президентом закону «Про доступ до публічної інформації» було проведено круглий стіл під загальною тезою «Два роки умовно», в рамках якого закон спільно обговорили представники громадських організацій та влади. Істина як завжди була посередині, проте журналістам довелося трохи потрудитися, аби з вуст Дениса Іванеско з Адміністрації Президента та Роксолани Стадник з Секретаріату Кабміну прозвучали не лише єлейні запевнення в тому, як влада усіма силами намагається бути відкритою, а й визнання певних проблем.
На думку Оксани Нестеренко з офісу Уповноваженого з прав людини, саме необізнаність чиновників щодо власних обов’язків – чи не основна причина того, що закон не виконує своєї функції. Вихід вона бачить у окремих курсах для чиновників. Друга причина – непроведення імплементації закону. До Уповноваженого з прав людини надходить чимало скарг, пов’язаних із небажанням влади ділитися інформацією, і 85% із них, на думку п. Нестеренко, справедливі: «Випадки коли влада діє у відповідності до закону про доступ, поки що радше винятком, а не правилом». До найбільш закритої інформації, котра не мала би бути такою, належать генплани міст, розподіл земельних ділянок та те, куди йдуть бюджетні кошти.
Первые шаги внедрения закона о доступе к публичной информации показали, что именно этот закон дисциплинирует власть, и, соответственно, усиливает ее ответственность и подотчетность перед людьми
— Владимир Литвин, экс-спикер Верховной Рады
Позитиви дійсно є, і вони в цифрах запитів та відповідей на них. За 2012 рік, як повідомив Іванеско, таких запитів надійшло до органів влади 43 тисячі. Але коли придивитися уважніше, то від ЗМІ було всього 3400 запитів, з чого можна судити про те, що суспільна значимість більшості запитів не є стовідсотковою. Тим більше, як уточнила Роксолана Стадник, більше 60% запитів «не стосуються Закону про доступ», а являють собою прохання щодо роз’яснень окремих юридичних положень. Натомість питання, котрі можуть хвилювати суспільство, нерідко залишаються під прикриттям «нерозголошення персональних даних» та «захисту честі та гідності» в пелені бюрократичної завуальованості.
«Влада відкриває і невигідну для себе інформацію», - стверджує Денис Іванеско. І наводить приклад подання вартості приватної поїздки Януковича на Афон, оприлюднення неприємного для влади поздоровлення від президента Франції до Дня незалежності, пояснення 74 днів відпустки Андрія Клюєва. Проте кожна з цих тем вимагала тиску з боку ЗМІ; владі ж також вигідно час від часу випускати пару, «демонструючи довіру», - за словами п. Дениса. І звісно ж розповідаючи на кожному кутку в Давосі чи Брюсселі про здобутки української демократії. Імплементація закону, котра досі не відбулася (а стосується це змін до 53 законів), вочевидь допоможе чіткіше як формувати запити, так і відповідати на них вичерпно, поки ж можемо лише сподіватися, що Верховна Рада ці зміни таки розгляне в ІІ читанні. Принаймні вони мали б зобов’язати чиновників оприлюднювати декларації про доходи та покращити ситуацію з виконавчою дисципліною.
Ольга Сушко з Інституту медіа права розповіла про судові справи, пов’язані з доступом до публічної інформації, їх за час дії закону виникло 23, з них позивачі, котрих не влаштувала відповідь влади, виграли 4, у двох випадках органи влади надали потрібну інформацію ще до суду. Дві справи знаходяться у Європейському суді з прав людини, ще дві на черзі. Денис Іванеско вважає саме судовий шлях одним із необхідних в процесі визначення, «що є, а що не є публічною інформацією». Проте, знаючи стан пасивності нашого суспільства, така ставка влади поки що може грати їй на руку, - у більшості панує переконання, що суди проти держави виграти неможливо.
Журналістка ТВі Наталка Седлецька найбільшою проблемою у впровадженні в дію закону «Про доступ…» бачить т. зв. відписки. Себто казуїстичні відповіді, в яких чиновництво радше відмовляється відповісти, ніж надає потрібну відповідь. На думку Віктора Тарана з Центру політичних студій та аналітики, невдовзі можна буде складати цілий рейтинг казуїстичних відписок. Щоби припинити таку практику, необхідне чітке визначення публічної та непублічної інформації, як теж введення штрафів за неналежні та огульникові відповіді. Поки що ж 300 нових чиновників, посаджених на наші з вами шиї і зобов’язаних відповідати в рамках Закону «Про доступ до публічної інформації» нерідко діють так, аби нас з вами від публічної інформації якнайщільніше відгородити.