Цей проект не був заздалегідь задуманий, розроблений і спланований, а радше виник спонтанно внаслідок дії кількох чинників, що збіглися в часі: ініціатива лікарів, гнучкість ПДМШ, готовність відповідних фахівців на сході прийняти допомогу добровольців.
Спочатку було слово: 1 вересня президент ПДМШ Геннадій Друзенко презентував добровольчий шпиталь в Одеському національному медичному університеті. Уже наступного дня шпиталь отримав електронного листа від завідувача кафедри психіатрії, наркології, психології та соціальної допомоги цього університету професора Костянтина Аймедова: «Із задоволенням та інтересом прослухав презентацію пана Г. Друзенка в Одесі. На жаль, не встиг переговорити з ним особисто. Сподіваюсь бути корисним в проекті ПДМШ ім. М. Пирогова у будь якому з напрямів власних знань та умінь».
Як потім розповів Костянтин, протягом трьох років війни він шукав якийсь легітимний варіант, який дав би йому можливість бути корисним за своїм безпосереднім профілем діяльності: «Я ж не можу взяти автомат в руки. Тобто можу, але користі від мене буде мало. Бо я не боєць, не маю потрібних навичок, але маю добрі знання у сфері психічного здоров'я, якими я можу ділитися. Геннадій чітко окреслив ситуацію, в якій можна взяти участь з юридичної точки зору. Вона була логічна та практична. Тому після його презентації в Одесі я одразу зв'язався з ПДМШ, і ми почали взаємодіяти».
Уже в другій половині листопада професор Одеського медуніверситету відправився на схід в рамках нового проекту ПДМШ. У цій 15-денній поїздці його супроводжував віце-президент ПДМШ з питань логістики Ігор Буйвол.
«Поїздка з Костянтином Аймедовим відбулася тільки завдяки наполегливості самого Костянтина, – розповідає Ігор. – Спочатку я не знав, як правильно організувати цю поїздку, бо просто привезти Костянтина на місяць і десь поселити було б помилкою. Я вийшов на Луганський департамент охорони здоров’я, який спрямував мене до професора Миколи Овчаренка, головного психіатра і нарколога ДОЗ Луганської облдержадміністрації. Разом з Овчаренком ми узгодили маршрут поїздки, з Костянтином узгодили дати і – поїхали!»
За 15 днів Костянтин та Ігор побували в лікувальних закладах Попасної, Станиці Луганської, Щастя, Новоайдару, Сватового, Рубіжного, Білокуракиного, Привілля, Лисичанську, Сєвєродонецьку. Хоча перший етап проекту вважався ознайомчим, він мав і практичну складову: одеський професор читав лекції лікарям і студентам, оглядав пацієнтів і робив записи в історіях хвороби. Одним з практичних результатів місії стала «Карта установ охорони психічного здоров’я Луганської області», складена у тісній співпраці з професором Овчаренком.
Також у листопаді та грудні в Білокуракинській центральній районній лікарні дві ротації ПДМШ поспіль дуже активно працювала психотерапевт зі Змієвської ЦРЛ Харківської області. Таким чином, у нас є можливість поглянути на стан і шляхи функціонального відновлення системи охорони психічного здоров’я на Луганщини з трьох точок зору: експертної, адміністративної та практичної. (Звісно, цей поділ є дуже умовним.)
Костянтин Аймедов: «Раніше центр був у Луганську, і всіх відправляли до Луганська. Сьогодні центр залишився на окупованій території»
За 15 днів ми побували в основних лікувальних закладах Луганської області. Оцінили роботу психіатричної та наркологічної служби, представленість психологічної ланки, яка є проміжною між населенням і власне медичною моделлю допомоги. Ми оцінили наркологічний ліжковий фонд, інтернати, які залишилися на підконтрольній території, та ту психологічну ланку, яка була нам доступна.
Після аналізу отриманої інформації була складена карта закладів, що працюють у сфері психічного здоров'я – допомагають його зберігати та відновлювати: психіатричні стаціонари та лабораторії. Ця карта з’явилася в результаті взаємодії ПДМШ з головним психіатром Луганщини професором Миколою Овчаренком і службою, яку він очолює.
Карта опосередковано включає маршрут пацієнта. Звісно, намалювати його з кожної точки на карті буде складно. Але професор Овчаренко зробить розсилку – відправить її усім спеціалістам первинної ланки, тобто терапевтам, травматологам, урологам тощо. Отже, ця карта буде в поліклінічних відділеннях лікарень, і коли раптом комусь буде потрібна відповідна допомога, лікарі знайдуть на карті найближчий заклад і направлять туди пацієнта.
Зараз [початок грудня 2017 р.] не всі знають, де є найближчий спеціаліст потрібного профілю. Бо раніше центр був у Луганську, і всіх відправляли до Луганська. Сьогодні ж хтось знає, хтось чув, хтось із кимсь знайомий, а хтось і зовсім не знає. Тобто у нас немає психіатра, і край. Ми були в деяких районах, де кажуть: «У нас психіатра немає, ми не знаємо куди направляти». Або: «У нас тут такий-сякий психіатр. Він нам не подобається, і ми до нього не направляємо».
Я сподіваюся, що розсилка цієї карти підвищить рівень інформованості, і лікарі вже будуть краще знати куди кого направити. Я не хочу сказати, що те, що ми зробили – 100 відсотків, а до нас тут був нуль. Але щось ми таки зробили. Ефект від цього можна буде оцінити за якийсь час. Зараз ми можемо лише припускати.
І з тою самою первинною ланкою, якій ця карта адресована, ми також працювали з нашими лекціями. Ігор Буйвол продумував логістику так, аби ми зустрілись не тільки з психіатрами, але й потрапили в усі великі районні лікарні, де я прочитав лекції фахівцям первинної ланки: як їм швидко виявити депресії, тривоги, схильності до суїциду, маніфестації залежності, враховуючи, що в їхній практиці зустрічається психосоматика, яку вони не завжди бачать, і лікують хворобу тіла, коли насправді це – хвороба психіки, яка проявляється таким чином.
Тобто ми провели такий собі "лікнеп" – прочитали ці лекції і на рівні первинної медичної ланки, і на рівні шкільних психологів, які бачать проблеми у дітей. Деякі з них були більш просунутими, а деякі казали: «Ми бачимо проблеми, але не знаємо, що робити». Їх ми навчили скринінговій діагностиці, порекомендували їм курси, надали інформацію про відповідні проекти, до яких вони можуть долучитися.
Проводити скринінгові тести, які забирають від одної до п'яти хвилин, можуть усі лікарі первинної ланки поліклінічної допомоги, тобто не тільки сімейні лікарі, бо людина не завжди йде до сімейного лікаря. Це – всі лікарі, що сидять на прийомі. Наприклад, людина з травмою коліна йде одразу до травматолога, і травматолог може виявити депресію чи маніфестовану залежність і направити до психолога чи психіатра. Те саме стосується гінеколога чи іншого спеціаліста. Таким чином вони зроблять частину роботи психіатричної служби, яка недостатньо представлена в якомусь регіоні.
Я також прочитав лекцію студентам Луганського державного медичного університету, який зараз базується в Рубіжному.
На підставі того, що ми зараз побачили й зробили, гадаю, продовження цього проекту ПДМШ буде навесні. По-перше, у нас є домовленість з професором кафедри Донецького національного медичного університету, який переїхав до Краматорську, Ольгою Осокіною, поширити його на Донецьку область. Тож планується аналогічна оцінка системи психічного здоров'я на Донеччині.
По-друге, весною ми плануємо провести конференцію, яка відобразить підсумки наших зустрічей, отриманий досвід. Можливо, ми залучимо якихось нових людей, які поділяться своїм досвідом. Найголовніше, що ми за півроку можемо зробити оцінку потреб в регіоні в динаміці. Не знаю, як вийде, але хочеться вірити, що будуть представники і Донецької області, яка має подібні проблеми, і Луганської, і міжнародних організацій. Гадаю, конференція буде комплексною – з профільними круглими столами, з докладами, присвяченими і проблематиці регіону, і, припустимо, новим технологіям, які сприяють вирішенню цих проблем, наприклад, eHealth.
Якщо порівнювати ситуацію у сфері психічного здоров’я на Одещині та Луганщині... В Одеській області залишився центр – місто Одеса, і всі знають, що туди треба їхати за допомогою, і знають, де її можна знайти. А в Луганській області такий центр залишився на окупованій території, і вся спеціалізована допомога залишилась там. Тому доводиться її відновлювати на підконтрольній території.
Також на Луганщині більше маніфестують залежності, оскільки тут вище стресове навантаження, більша відстань від "цивілізації" великих міст з доброю діагностикою. Оцей стресовий чинник впливає найсильніше: більше психосоматичних захворювань, більше суїцидів.
Треба сказати, що всі головні лікарі та начмеди і навіть медсестри й санітарки, які нас приймали тут, ставилися до нас прихильно, допомагали, як могли – хтось приносив щось із дому для нас попоїсти, перестилали ліжка, навіть підказували, коли краще скористатися душем ("Ідіть, зараз бойлер теплий").
Микола Овчаренко: «Я приїхав сюди з одним портфелем, і мені практично з нуля довелося відновлювати організаційно-методичні структури»
Ви ту саму посаду обіймали й до війни?
Був тільки наркологом, а зараз – і психіатр. Бо головна обласна лікувальна установа – психіатрична лікарня – та її керівник залишилися там, не перереєстровувалися. Зараз працюють на непідконтрольній території.
У будь-якому разі, ви керували певною системою, центр якої був у Луганську, і вам довелося починати з нуля…
Так. Я приїхав сюди з одним портфелем. І мені практично з нуля довелося відновлювати організаційно-методичні структури і психіатричної, і наркологічної допомоги. Перше, що ми зробили – відновили діяльність нашого організаційно-методичного кабінету. Одразу почали збирати статистичну інформацію, робити підсумкові таблиці. Зробили це все успішно, відзвітували в Міністерстві охорони здоров’я. А потім почали відновлювати, власне кажучи, матеріально-технічну базу насамперед наркологічної служби. Тому що на цій території дві психіатричні лікарні є і були ще до війни – Лисичанська обласна психіатрична лікарня та Сватівська обласна психіатрична лікарня. Але Луганський обласний наркологічний диспансер, коли ми перереєструвалися, взяв на себе функції головного лікувально-профілактичного закладу з питань психіатрії та наркології. Бо що таке обласний заклад? Це заклад більш високого рівня, який виконує функцію «штабу галузі». Він збирає звіти, аналітичні довідки, контролює діяльність установ, лікарів – загалом служби психіатрії та наркології, яка є на території Луганської області, підконтрольної владі України.
15 листопада минуло три роки, як я сюди переїхав, перереєстрував наш заклад, і ми почали таку велику роботу зі створення, власно кажучи, та розвитку інфраструктури психіатричної та наркологічної служби. Що за цей час вдалося зробити. У Лисичанську з 2016 року працює наш обласний наркологічний центр. Він не надто потужний, але має всю необхідну інфраструктуру. Що я маю на увазі: стаціонарне відділення на 30 ліжок з блоком інтенсивної терапії, в якому організовано цілодобове чергування лікарів-наркологів. Ми приймаємо в це відділення найтяжчих, найскладніших хворих наркологічного профілю, насамперед алкогольні психози, хворі з наркотичною залежністю тощо. Власне кажучи, цей наркологічний центр на сьогодні виконує функцію лікувально-профілактичного закладу третинного рівня. З допомогою нашої обласної держадміністрації, департаменту охорони здоров’я нам вдалося придбати сучасне оснащення, сучасні лікувально-діагностичні прилади і все необхідне для організації та проведення повноцінної лікувально-діагностичної роботи.
Ще дуже важлива річ: ми відновили хіміко-токсикологічну лабораторію – єдину на цій території. Це та лабораторія, де проводять аналізи біологічних рідин на наявність психоактивних речовин: алкоголю, наркотичних та інших одурманюючих засобів. Наявність такої лабораторії є дуже важливою для проведення експертиз. Цією лабораторією також користуються Збройні Сили – туди доставляють рідини, і ми проводимо аналізи. До відкриття цієї лабораторії ЗСУ протягом 2015 року змушені були возити рідини для аналізу до Харкова.
Ми створили дуже сучасну, з великими можливостями клініко-діагностичну лабораторію – підготували людей та матеріальну базу, закупили найсучасніше обладнання. Ця лабораторія виконує практично всі необхідні діагностичні процедури (аналізи крові, усі біохімічні аналізи, імуноферментний аналіз), а також є базою для науково-дослідницької роботи учених, аспірантів, пошукувачів ЛДМУ. Тобто її можливості дуже-дуже великі.
За цей час нам вдалося відкрити три сайти замісної терапії для наркозалежних: у Лисичанську, Сєвєродонецьку та Рубіжному. Нам допоміг Міжнародний благодійний фонд «Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні». Тобто фінансування відновлювальних робіт по нашій службі – психіатрії та наркології – було багатоканальним: певною мірою кошти державного бюджету, левова частка – обласний бюджет, а також кошти неурядових організацій. Важливо не тільки те, що на цих сайтах наркозалежні отримують препарат замісної терапії, а і те, що ці дуже непрості клієнти з наркотичною залежністю отримують лікарську, психологічну і соціально-реабілітаційну допомогу. Така цифра: за останніми даними, з 285 клієнтів 52 відсотки працевлаштувалися, створили або відновили сім’ї. Тобто ці клієнти соціалізуються – перебувають на шляху до повернення до повноцінного соціального функціонування.
На базі Лисичанська також працює денний стаціонар і диспансерне відділення для прийому амбулаторних хворих.
У минулому році Рубіжанська міська рада виділила нам приміщення площею 1250 кв. м. Воно було занедбане, понад 10 років не експлуатувалося. Зараз ми закінчуємо ремонтно-відновлювальні роботи, і на базі цього об’єкту у нас буде відкрито так зване сомато-психіатричне відділення. У ньому буде і харчоблок, і адміністративна частина. Такого відділення на території області зараз [початок грудня 2017 р.] немає. Там будуть лікувати найбільш складні діагностичні та клінічні випадки, пов’язані з психіатрією, і ми також плануємо там відкрити неврологічні ліжка. На сьогодні таких в області немає – всі хворі неврологічного профілю лікуються у міських лікарнях, що викликає складнощі. Але найголовніше, що це відділення буде клінічною базою кафедри, яку я очолюю – неврології, психіатрії та наркології. Наші студенти матимуть можливість бачити цих хворих, працювати з ними, робити діагностику – навчатися, формуватися як майбутні лікарі.
Тобто з нового року у нас буде повністю відновлена інфраструктура психіатричної та наркологічної допомоги. Перед цими службами стоять складні, багатогранні завдання, що пов’язано зі складною епідеміологічною ситуацією в нашому регіоні і по психічних розладах, і по розладах, пов’язаних із вживанням різних психоактивних речовин, алкоголю, наркотиків. Зрозуміло, чому ситуація є складною: це – зона АТО, і дуже багато людей потребують такої допомоги. Уже є домовленість з керівництвом області, що ми перетворюємо наш лікувальний заклад – Луганський обласний наркологічний диспансер – на Луганський обласний центр психічного здоров’я. І це буде не просто декоративна зміна назви – функції центру будуть розширені. Звичайно, його робота буде спрямована передусім на надання медичної допомоги хворим з психічними, неврологічними розладами, але іншим дуже важливим напрямком діяльності центру, а, може, й більш важливим, буде впровадження технологій первинної профілактики. Тобто ми будемо працювати на запобігання виникненню розладів психіки, зокрема, пов’язаних зі зловживаннями. Отже, планів у нас дуже багато.
Виходячи з даних, вашої особистої експертної думки, наскільки сильно змінилася ситуація з психічним здоров’ям на Луганщині у зв’язку з війною? Адже вона не могла не змінитися.
Звичайно – вона ускладнилась. Дуже велика частка населення – за нашими розрахунками, до 90 відсотків людей – мають так звані соціально-стресові розлади. Тільки я хочу, щоб мене правильно зрозуміли й правильно інтерпретували. Розлади бувають різні. Наприклад, є розлади сну. Є розлади настрою, емоційна нестійкість, роздратованість. Дуже великий пласт – розлади адаптації, як ми це називаємо. Тобто ці люди не є психічно хворими в загальноприйнятому уявленні. Це – люди, у яких є проблеми адаптації в соціальному середовищі, проблеми з нормальним самопочуттям, з почуттям внутрішнього комфорту. Щось їм заважає.
І таких людей дуже-дуже багато. Звичайно, це все має пояснення: близькість бойових дій, велика кількість переселенців – людей, життя яких докорінно змінилося. Власне, я – класичний типовий приклад. Коли почалася війна, Луганськ був окупований, ми виїхали всією сім’єю. Залишили там дім, клініку – одну з найкращих в Україні. Залишили налагоджене життя. І таких людей дуже багато. У багатьох людей є проблеми з працевлаштуванням, рівнем матеріального достатку. Зараз сама соціально-політична нестабільність, яка, на жаль досі існує, є негативним психоемоційним чинником, подразником, який викликає певні психоемоційні розлади, розлади адаптації. У багатьох людей ми вже діагностуємо так звані пост-травматичні стресові розлади. Ці розлади, як правило, виникають у людей, які перебували безпосередньо в зоні бойових дій, пережили там обстріли. Вони можуть виникнути за півроку, а іноді за рік і два роки після того, як людина це пережила.
Звичайно, великою проблемою є зловживання психоактивними речовинами. Найдоступніший та найдешевший антидепресант, на жаль, це алкоголь. Алкоголь – легальний наркотик. Він звичний, доступний, і багато людей, замість того, щоб шукати якісь конструктивні виходи зі складних життєвих ситуацій, шукають їх, як ми кажемо, через механізм хімічного сковзання. Вдаються до нього замість конструктивного підходу – коли, наприклад, з роботою не виходить, потрібно знайти нову спеціальність, нові навички, щось змінити у своєму житті. Це потребує внутрішнього ресурсу, цілеспрямованості. Власне – характеру. Далеко не всі люди справляються з такими навантаженнями, з такими проблемами. І багато з них, на жаль, шукають вихід у тому, що починають вживати алкоголь. Алкоголь – дуже великий обманщик. Людина його приймає, їй, начебто, легшає, але зранку – стає гірше й гірше. Як кажуть адиктологи, спочатку людина приймає алкоголь для того, щоб було добре, а потім, коли формується залежність, для того, щоб не було погано. Такий парадокс. Тобто це також велика проблема.
Ці проблеми є, звичайно, в усій країні, але на цій території вони сконцентровані. Як то кажуть, усі фактори ризику перетнулися в місці та часі.
Проект, що його розпочав ПДМШ у сфері психічного здоров’я, є на часі?
Так, на часі. Ми дуже вдячні вам за цю допомогу. Наприклад, у Білокуракиному сьогодні немає лікаря-психіатра, нарколога. Зараз там працює лікар-психотерапевт від ПДМШ. Така сама ситуація і в Станиці Луганській, у Попаснянському районі. Тобто усі прифронтові райони відчувають дефіцит медичних працівників – і лікарів, і медичних сестер. Тому таку ініціативу, цю ту роботу з боку ПДМШ нашій території, ми підтримуємо. Вона нам дуже допомагає.
Учора і сьогодні ми з професором Аймедовим обговорювали таку проблему як маршрут пацієнта. Проблема в тому, що багато людей потребують допомоги, але не знають, куди звернутися, за яким номером зателефонувати. Ще не розроблена логістика. І ось завдяки такій співпраці ми плануємо цю логістику напрацювати, втілити в життя, і це буде допомагати конкретній людині, яка проживає в Попасній, Золотому, Станиці Луганській.
Ми плануємо, що в новому центрі буде цілодобове чергування психологів, лікарів. Щоб у критичній ситуації людина змогла подзвонити. Бо зросла кількість суїцидів, тобто багато людей, на жаль, намагаються покинути це життя, і цьому треба запобігати. Суїцид – питання кількох секунд, і людина може прийняти непоправне рішення і здійснити цей вчинок. А цю проблему може вирішити лише один телефонний дзвінок і нормальна розмова з фахівцем. Так весь світ працює, нічого ж нового тут немає.
Ви з Аймедовим задумали проведення в наступному році спільної конференції по Луганській та Донецькій областях. Що саме ви задумали, і що ви очікуєте?
Ми вчора обговорювали цю тему. Спілкуємося із завідувачкою кафедрою Донецького державного медичного університету доктором медичних наук Осокіною Ольгою Ігорівною. Ми з нею вчора спілкувалися.
У двох словах: проблем багато. Практично більшість із них я озвучив. І нам треба насамперед узагальнити досвід, який вже є на сьогодні, і найголовніше – розробити стратегію нашої подальшої роботи. Як нам далі йти? Як нам надавати фахову допомогу: і медичну, і психологічну? І як нам, найголовніше, мати підготовлених фахівців: і психологів, і лікарів? Я якось обійшов ще одну проблему: велика частка так званих психосоматичних розладів, оті стресові фактори спричиняють розвиток і гіпертонічної хвороби, і виразкової хвороби, і бронхіальної астми, і цукрового діабету. Це ж величезна проблема. А все починається з психічних розладів, невротичних розладів. Порушується сон, настрій, виникають депресивні розлади, знижується імунітет. Ми всі різні люди – немає двох однакових. І, як кажуть, де тонко, там рветься – у когось через діабет, у когось через судинну систему тощо.
Тому наша мета проведення такої конференції – узагальнення досвіду і розробка стратегії. Щоб ми весь оцей пласт проблем, які я озвучив, змогли вирішувати. І змогли, ще раз кажу, готувати кадри, нові технології напрацьовувати.
Психіатрів є не дуже багато – невелика частка серед лікарів. А наше ж ще одне головне завдання в тому, щоб підготувати передусім лікарів первинної ланки: сімейних лікарів, хірургів – усіх-усіх лікарів навчити діагностувати ту ж депресію, щоб вони не пропускали її. Щось сімейники будуть і самі лікувати. Головніше, аби у них була насторога, і щоб вони направляли пацієнтів до фахівців, які будуть надавати допомогу більш фахового рівня.
Наталія Падалка: «Ми, лікарі України, повинні намагатися забезпечити людям в зоні АТО надання якісних та повноцінних медичних послуг у сфері психічного здоров’я в цілому не гірше, ніж, наприклад, у Харківському регіоні, де я працюю лікарем-психотерапевтом»
Наталія Падалка народилась у місті Лубнах Полтавської області. Закінчила Харківський медичний інститут (лікувальний факультет). До спеціальності психотерапії прийшла свідомо, коли сама пережила особистий стрес, який в подальшому вплинув на вибір реально стати лікарем психотерапевтом. З 1995 року офіційно є психотерапевтом.
До Білокуракиного Луганської області приїхала у складі листопадової ротації 2017 року Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова і залишилася ще на один термін у грудні.
Я живу та працюю в Харківській області, де немає воєнних дій, немає зони АТО. Але це саме та область України, яка безпосередньо межує з Донецькою та Луганською областями. Коло нашої лікарні по трасі проїжджали танки, військова техніка, тряслися стіни в прилеглих будинках від цієї техніки, що рухалася на невеликій швидкості, і ми всі без винятку починали розуміти, що в нашій країні почалося життя, у якому є зона АТО. У нас, у Зміївському районі Харківської області, є учасники бойових дій, які брали участь в АТО, і накопичився певний досвід надання саме психотерапевтичної допомоги учасникам АТО. У моїй лікарні під керівництвом головного лікаря КЗОЗ «Зміївська ЦРЛ» Михайла Петровича Лисака працює досить потужна ланка лікарів, які забезпечують надання медичної допомоги у сфері психічного здоров’я: лікар-психіатр, лікар-нарколог, лікар-психотерапевт.
Зараз, можливо, доречним та досить актуальним питанням є скласти карту психічного здоров’я передусім населення зони АТО, а в подальшому – також для всієї території України.
Події АТО змінили певним чином надання психотерапевтичної допомоги пацієнтам в Україні, оскільки на першому плані почалося діагностування у пацієнтів ПТСР (посттравматичний стресовий розлад), який став впливати на якість повсякденного життя воїнів АТО, членів їхніх сімей, а також людей в цілому.
Керівництво ПДМШ разом із головним лікарем Зміївської ЦРЛ Харківської області Михайлом Петровичем Лисаком, начальником медичного забезпечення лікарні Валентиною Миколаївною Черкашиною, головним лікарем Білокуракинської ЦРЛ Луганської області Олександром Миколайовичем Данілком, начальником медичного забезпечення лікарні Наталією В’ячеславіною Савицькою створило умови для покращення якості психічного здоров’я населення Білокуракинського району шляхом забезпечення умов для проведення психотерапевтичного консультування та лікування пацієнтів мною як лікарем психотерапевтом.
Я, чесно кажучи, до часу роботи у складі ПДМШ наївно вважала, що достатньо добре знаю та розумію, що відбувається в зоні АТО. Але тут я зробила для себе майже відкриття: виявляється, що ми, жителі України не із зони АТО, дуже мало знаємо про реальне життя в цій зоні. Насамперед тут не надають у повному обсязі всіх тих пільг, які є в Україні в цілому. Тобто вони є, напевне, десь на папері, але не враховуються жодним чином – ані в аптеці, ані в громадському транспорті. Це моя така особиста думка. Я зіткнулася з тим, що в Білокуракиному є лише два чи три магазини, що працюють з пластиковими картками, решта – лише з «живими» грошима. Для цього регіону в аптеках характерно наступне: якщо немає, наприклад, якихось ліків, вкрай потрібних пацієнту, ніхто із фармацевтів не буде зацікавлений навіть прийняти замовлення, щоб привезти цей препарат. Навіть за гроші пацієнта нема у бізнесменів-аптекарів жодного бажання це зробити.
Програма захисту психічного здоров’я населення повинна враховувати чинники, на які я зараз звернула увагу. Тобто доступність ліків, знижки пенсіонерам, допомога найбільш незахищеним верстам населення зони АТО. Наприклад, у мене було два пацієнти, яким додатково до лікування основного захворювання було призначено лікування оніхомікозу, але ми не змогли знайти базових ліків, аби розпочати лікування. Іншому пацієнту був потрібен для постійного вживання препарат магнію – полтавський бішофіт «Детоксмаг», але його не було в аптеках, і чомусь неможливо було завести в аптеки Білокуракиного у тій кількості, яка є в аптеках у будь-якому іншому регіоні України.
Створювати центри захисту психічного здоров’я в кабінеті психіатрії є не цілком доречним, оскільки це повинно бути, напевне, зовсім окреме приміщення, де працює лікар-психотерапевт, і саме приватність проведення психотерапевтичного консультування дає чудові результати лікування.
Ви тут уже другу ротацію?
Так. Мені вдалося за місяць зробити певну роботу з надання психотерапевтичної медичної допомоги. Але я зрозумію, що люди, які тут мешкають, не мають на лікарському прийомі ані психіатра, ані нарколога.
До мене почали приходити батьки з діточками, які не хочуть відвідувати школу, у яких є, як ми зараз кажемо, педагогічна запущеність. Ми займалися разом із батьками психотерапевтичним консультуванням з цими дітками, просили, щоб вони показували свої навички в готуванні домашніх завдань, показували щоденники, а також, наприклад, як вони рахують. Привели на психотерапевтичний прийом батьки шість діточок, і з них чотири повернулися до школи після проведення сімейної психотерапії в цих родинах.
Були цікаві випадки. Наприклад, приходив хлопчик з епілепсією. Він постійно втрачав свідомість, стоїть на обліку у лікаря-невропатолога. Коли ми його обстежили, виявили аскоридоз, який є причиною у тому числі нападів епілепсії, і хелікобактеріоз. Зараз він готується до консультації на кафедрі паразитології в Харкові для того, щоб лягти на госпіталізацію, почати лікувати аскоридоз. Після проведення лікування напади епілепсії у нього обов'язково пройдуть.
У Білокуракиному ви робите те саме, що й за постійним місцем роботи у Змієві?
Знаєте, для мене було несподіванкою, що я почала проводити психотерапевтичне консультування в цьому кабінеті. У Зміївській ЦРЛ я веду психотерапевтичний прийом без медичної сестри. Тобто там є приватність констультування між лікарем-психотерапевтом і пацієнтом. А тут на прийомі є психіатрична медсестра. І оскільки вона налаштована в своїй роботі на надання лише якісної та ефективної психіатричної допомоги, їй було, як на мою думку, досить непросто зрозуміти, яким чином проводиться саме психотерапевтичне консультування та лікування.
Тут я роблю абсолютно все те, що я робила у себе в кабінеті у Змієві, окрім одного: я хотіла проводити голкорефлексотерапію (я привезла голки, у мене є сертифікат на голкорефлексотерапію, у мене є чудові масажери), але тут кабінет, де постійно пацієнти заходять, виходять. Голкорефлексотерапія передбачає спокійну атмосферу в кабінеті, біленьке простирадло, а на дверях – табличка «Не входити – лікування сном». Таких можливостей тут, на жаль, немає. І ми, лікарі, повинні бути готові до тієї обставини, що досить багацько потрібно вкласти інтелектуальних здібностей, щоденної праці, щоб довести рівень надання медичної допомоги у сфері захисту психічного здоров’я населення зони АТО до рівня, як то є в реальності в Україні.
Тобто в перспективі тут мав би бути центр допомоги при розладах психічного здоров’я: невеличкий кабінет для консультування, кабінет для гіпносугестії. Зручні меблі, килим, по якому пацієнт міг би ходити босоніж. Такий собі острівець комфортного психічного здоров’я, де людина відчувала б себе не просто захищеною, а могла б бути відвертою під час проведення психотерапевтичного лікування. Можливо, повинен бути якийсь анонімний кабінет.
Ви казали про це головному лікарю лікарні?
Так, але, повірте, Олександр Миколайович і так робить усе можливе, аби показати людям, що ця професія – психотерапія – є, і що цим питанням потрібно займатись. Долучає мене до всіх конструктивних ініціатив та нововведень у лікарні. Для окремого кабінету зараз немає приміщення, оскільки на другому поверсі йде капітальний ремонт. Тобто головний лікар все розуміє, і ця ситуація – тимчасова.
Я, наприклад, не впевнена, що такими довгими коридорами, по яких ми з вами пройшли в Білокуракинській лікарні, пацієнт, який хоче щось розповісти та отримати допомогу в розладах свого психічного здоров’я, зі своїми стражданнями, своїми соплями, своїми сльозами дійде до третього поверху. Це однозначно повинен бути перший поверх лікарні.
А ще необхідно забезпечити допомогу жертвам насилля. У Харкові, наприклад, для цих випадків є цілодобовий телефонний зв’язок, номери телефонів розміщені в магазинах, на парканах, в Інтернеті. У мене тут було десь 15 жінок, які розповіли, що мають розлади психічного здоров’я, пов’язані з насильством вдома, але їм нікуди піти. І вони не мають іншого виходу, як продовжувати терпіти це знущання та насилля над собою. А за цим знущанням спостерігають діти, які стають учасниками всього цього.
Тут у вас більше роботи, більше навантаження, ніж у Зміївській ЦРЛ?
Навантаження більше через відсутність у Білокуракинській лікарні лікаря-нарколога та лікаря-психіатра. Про фах лікарської спеціальності психотерапевт пацієнти в зоні АТО взагалі не чули, хоча штатний розклад лікарні дає право мати таку посаду. Тож мені довелося брати участь, наприклад, у детоксикації станів алкогольного сп’яніння, тобто у заходах, коли я була фактично і наркологом, і психіатром, і психотерапевтом.
Знаєте, з самого початку ми домовилися з головним лікарем, що ніякої самодіяльності не буде, а буде лише узгоджена робота. Привозять на швидку побиту жінку – а я ж там поруч біля тих дверей. Швидка, не розібравшись, сказала, що вона просто впала. Я одразу дзвоню головному лікарю й кажу: «Ви знаєте, у тієї жінки незрозуміла поведінка. Я буду зараз викликати поліцію, бо вона побита». А її син мені каже: «Ні, поліція була, знімала побої». Я кажу: «Я не бачила цих документів. Я буду викликати поліцію».
Я моментально, як у себе в лікарні зробила б, викликала невропатолога, реаніматолога, терапевта. Цю жінку поклали в реанімацію, хоча реаніматолог мав певний супротив – він вважав, що у неї просто алкогольний делірій. Цей алкогольний делірій уже на наступний день вилився в крововилив у мозок. На другий день з’ясувалося, що я, все-таки, вірно вчинила, що викликала поліцію, бо ту жінку побив її син.
Якщо порівнювати роботу тут і там… Там ми живемо розкішно. Там у мене в колегах є лікар-психіатр, нарколог, і я доповнюю їх роботою психотерапевта. Тобто є три посади, три лікарі, які займаються цією сферою – сферою надання медичної допомоги в галузі психічного здоров’я населення. А тут взагалі немає жодного з цих трьох, і люди ходять до сімейних лікарів, до невропатолога. Найближчий психіатр – у Сватовому, Сєвєродонецьку, Рубіжному. Але я чудово розумію, що туди не кожний пацієнт доїде, і якщо у людини якийсь стрес, гостра реакція на стрес, вона буде сидіти вдома.
А чи є якісь відмінності між пацієнтами в Білокуракиному та Змієві?
Відмінностей немає. Багато років тому я для себе вивела таку єдину формулу: я – не психолог, я – лікар-психотерапевт. Якби я була психологом, мені не було б цікаво, які у пацієнта аналізи, результати обстеження. А оскільки я – лікар, я звертаю увагу на порушення в організмі, що могли призвести до розладу психіки. Тобто я призначаю обстеження, і на підставі цих обстежень ми вже дивимося: що відбувається? Якщо у людини хвора печінка, хворий шлунок, то, звісно, будуть розлади психіки. І просто розмовляти з ним, казати, що він має радіти цьому небу і сонечку на небі – він цього не побачить і не почує, бо в нього елементарно болить шлунок, або виразкова хвороба, або холецистит. І це його знесилює в психоемоційній сфері.
Мені здалося, що спочатку люди в Білокуракиному приходили до мене з певною недовірою. До війни у Луганській області вони мали достатньо високий рівень медичного обслуговування завдяки закладам у Луганську. І тепер ті зони в області, які зараз залишилися без Луганська, повинні відновити колишній рівень медичного забезпечення.
Звісно, ми з вами не політики, але ми мусимо зрозуміти: повернеться до нас найближчим часом Луганськ – добре, а якщо не повернеться в найближчий час нашого життя, ми повинні забезпечити цим людям медичні послуги, не гірші, ніж у мене в Харківському регіоні.
Я живу приблизно в такому ж місті, як Білокуракине – селище Слобожанське, де розташована Зміївська ТЕС. Безліч аптек, магазинів, де можна розрахуватися банківською карткою. Аптеки несамовито змагаються за те, щоб прийняти у тебе замовлення, аби заробити. Тут, Білокуракиному, я мало побачила такої зацікавленості у місцевих аптечних бізнесменів. Тобто вони розуміють єдине: куди ви дінетеся? Аптекарі розуміють: а ви все одно за цією ціною купите. Це моє особисте враження. Повірте, я майже з першого дня просто відвідувала всі магазини, дивилася на цінники.
Як ви потрапили до ПДМШ?
Перші біженці із зони АТО у нас в Зміївському районі Харківської області з’явилися, коли почали бомбити Вуглегірську ТЕС. На Біле озеро привезли майже 350 людей (це було приблизно 24-25 січня 2015 року). Серед них було багато жінок – працівниць цієї ТЕС. Їх привезли до санаторію «Ялинка» Зміївського району. Головний лікар санаторію Федір Іванович Кривошликов разом з головним лікарем Зміївської ЦРЛ Михайлом Петровичем Лисаком створили в короткий термін часу умови для проведення ефективної психотерапевтичної реабілітації жителів-переселенців із зони АТО.
Але коли в санаторії «Ялинка» я підійшла з розмовою до перших, других, третіх переселенців з діточками, то була навіть дещо розгублена, бо не знала, що їм сказати, не могла пояснити, чому почалися вибухи гранат, не знала взагалі, про що з ними розмовляти, аби проявити своє почуття турботи як людини так і психотерапевта. Переселенці із зони АТО були в розпачі, ставилися до мене з почуттям потужної внутрішньої ненависті, бо «це ваші воїни бомбили» їхню землю.
Я зрозуміла тоді єдине: потрібен час, наполегливість, терпіння – те, чому мене вчили на кафедрі психотерапії ХМАПО під керівництвом професора Бориса Володимировича Михайлова. Але я не втекла, а почала думати: як я можу їм допомогти? Ходила по їхніх номерах, дивилась, як вони мешкають. Зібрала в лікарні певну допомогу, домовлялася про смаколики дітям, про знижку в піцерії на дитячі свята.
Я також зіткнулася з тим, що переселенці одразу почали зловживати алкоголем – і жінки, і чоловіки (хоча чоловіків було небагато). Вони пояснювали це тим, що не можуть стримати емоції після отриманого стресу.
За місяць вони поїхали. Ми всі плакали, бо здружилися. Ми зрозуміли, що ми всі в Україні зіткнулися з тим, до чого суспільство не було готове. Фактично ми зіткнулися з військовою агресією, з військовою психіатрією.
Потім наша кафедра психотерапії Харківської медичної академії післядипломної освіти зробила для нас курси підготовки лікарів до стресових ситуацій. Потім німецька асоціація GIZ запросила психотерапевтів на майже річний модуль з підготовки спеціалістів по роботі зі стресами.
Уже в 2017 році я два місяці (один з них – за власний рахунок) працювала з учасниками АТО в Санаторії імені Сергія Лазо у Білгород-Дністровському районі на Одещині. Керівник санаторію дуже чудовий лікар Сергій Михайлович Мовіле, начальник медичної частини санаторію Лариса Василівна Ткачук створили чудові умови для проведення реабілітації учасникам АТО, членам їхніх сімей. Кращого закладу для проведення психотерапевтичної реабілітації учасникам АТО я ще в Україні не бачила. Після роботи в Санаторії ім. Лазо я вже зрозуміла, що хочу реально та професійно допомагати ветеранам АТО, членам їхніх сімей, жителям зони АТО. Навіть Президенту України писала для того, щоб мене призвали військовим лікарем. Але я завжди отримувала відписки. І коли у вересні 2017 року ознайомилася із листом від Департаменту Охорони здоров’я Харківської державної адміністрації з пропозицією від ПДМШ, я, звісно, на неї відгукнулася – передзвонила Ігорю Буйволу і почала йому просто набридати. Він спочатку казав, що немає замовлення на психіатрів, але потім ризикнув: «Є один головний лікар, з яким можна побалакати…». І для мене як практикуючого лікаря психотерапевта почалася реальна робота над покращенням психічного стану здоров’я в зоні АТО,
Коли від ПДМШ прийшов лист із запрошенням мене до роботи в зоні АТО, головний лікар нашої лікарні був спочатку здивований моїм наміром, а потім зрозумів, що це дійсно є моє щире бажання допомагати людям в зоні АТО
Так я потрапила сюди, в Білокуракинську ЦРЛ. А коли потрапила й побачила, що тут працює невеликий колектив талановитих, працьовитих лікарів, я за себе навіть пораділа, що можу бути корисною їм і невеличким чином, малесеньким чином зможу допомогти цій лікарні.
У розмовах з пацієнтами буває, що ви обговорюєте ситуацію в Україні?
Ні. Я уникаю обговорення цих питань, навіть якщо вони починають своїми запитаннями провокувати мене на щирість – як я ставлюся до України, до Києва тощо. А коли розповідають, як вірили «товаришу Путіну», Росії, вірили, що вони зможуть мати російську пенсію, російську зарплату і при цьому всьому українські ціни, українські пільги, відверто розповідають, яким чином проводився «референдум», як нібито туди силком людей зганяли, я мовчки слухаю, тому насамперед я – лікар психотерапевт.