1) Американські парламентарі, так само як і їхні українські колеги не надто переймаються відвідуванням законодавчого органу. Цьому факту сприяють кілька обставин. По-перше, в законодавстві відсутні чіткі вимоги щодо обов’язку відвідування засідань Палати представників (Конгресу) чи Сенату. Є лише видані три роки назад рекомендації з нормалізації роботи Конгресу, поява яких як раз і була обумовлена низьким відвідування членами Конгресу робочих місць. Щоправда, вони не надто покращило стан справ у Палаті представників. По-друге, конгресмени обираються раз на два роки. В перший рік свої повноважень після виборів вони проявляють значну активність в законодавчому процесі. Другий же рік присвячений вже поїздкам по виборчих округах та збором коштів на вибори.
Зрозуміло, що розміри США обумовлюють неможливість займатися двома справами одночасно. Трохи краще ситуація з відвідуванням Сенату. Річ, у тому що в більшості випадків для прийняття рішень у Сенаті необхідно, щоб за нього проголосувало 51 сенатор зі 100. Однак при цьому присутніми повинно бути мінімум 60 сенаторів. До речі республіканці та демократи часто зловживають цим правилом. Так, якщо партія, яка перебуває в меншості у Сенаті, хоче заблокувати прийняття рішення у верхній палаті, то тоді представники цієї партії просто не приходять на голосування. Саме тому, вважається, що справжня більшість в Сенаті існує лише тоді, коли республіканцям чи демократам належить 60 місць зі ста. Інший чинник кращого відвідування Сенату полягає в тому, що сенаторів значно менше (100 проти 435 конгресменів). З цієї причини ЗМІ прискіпливіше відносяться до пропуску засідань Сенату. До того ж сенатори обираються на шість років, а не на два, відтак вони менше переймаються процесом переобрання. Втім, попри сказане, в Сенаті також існують проблеми з відвідуваністю. Так, сенатор-республіканець Марко Рубіо мав 35 відсотків пропусків голосувань в 2016 році, будучи рекордсменом за цим показником.
2) Ви будете здивовані, дізнавшись, що в США також є свого роду «тушки», які перебігають з однієї фракції парламенту в іншу. Найбільш відомою «тушкою» американської політики був сенатор Арлен Спектер. Перший раз він змінив партійну приналежність в 1965 році, коли боровся за посаду прокурора Філадельфії. Тоді він перейшов до республіканців. Вдруге Спектер змінив партійну приналежність в 2010 році. Перетворення Спектера на демократа мало принципове значення. Це забезпечило більшість в Сенаті в 60 голосів для демократів, що унеможливило блокування республіканцями будь-яких рішень демократів. Це не єдиний приклад, коли зміна партійної приналежності сенатором відігравало принципову роль у політичному житті США. Так, в 2001 році Джим Джеффорс, будучи республіканцем, фактично перейшов до демократів, хоча формально став незалежним сенатором. Це був важкий удар для тодішнього Президента США Буша-молодшого, оскільки вчинок Джеффорса призвів до втрати більшості республіканцями у Сенаті. На той час 50 сенаторів були республіканцями, а 50 сенаторів – демократами. В США, коли голоси в Сенаті розподілені порівну, вирішальний голос належить віце-президенту, яким був Дік Чейні.
Втім, між США і Україною є принципова відмінність. Те, що в Україні є правилом поведінки парламентів, для Штатів – швидше виняток. Так, протягом 20 століття сенатори змінювали свою партійну приналежність всього 13 разів! До того ж, на зміну партійної приналежності сенаторів насамперед впливали ідеологічні розходження в середині партії, а не політико-економічна кон′юктура як в Україні.