Ця публікація присвячена обмеженню Президента США Конгресом.
1) Абсолютна більшість рішень Президента США вимагають згоди в тій чи іншій формі зі сторони Конгресу. В США Конгрес (парламент) складається з двох палат: Палати представників (нижня палата) і Сенату (верхня палата). Для прийняття рішень Конгресом обидві палати повинні за нього проголосувати. При цьому жодна з палат Конгресу не може оминути іншу. У випадку відсутності консенсусу між палатами щодо певного питання створюється Погоджувальний Комітет, який повинен знайти компроміс між Сенатом та Палатою представників. До тих пір, доки такий компроміс не знаходиться, рішення фактично «підвисає» в повітрі. Таким чином про концентрацію влади Президентом США можна говорити лише тоді, коли і в Палаті представників і в Сенаті більшість належить політичній силі представником якої є Президент. Але випадки, коли б і Президент, і обоє палат Конгресу належали до однієї політичної партії трапляються рідко (приблизно один раз на вісім років). До того ж, внаслідок того, що раз в два роки відбуваються вибори до Палати представників та третини Сенату, тривалість такого явного домінування однієї політичної партії в Штатах не буває більшою двох років.
2) Втім, навіть за найсприятливішої для Президента США ситуації, він вимушений іти на компроміси. По-перше, призначення ключових осіб в адміністрацію Білого дому згідно Конституції США вимагає аби за це рішення проголосували не менше як дві третини сенаторів (67 сенаторів зі 100). На практиці такої більшості представники однієї з двох партій ніколи не мають. Так, наприклад, на сьогодні в Сенаті республіканська більшість складає 52 сенатори зі 100. З цієї причини кожний новий Президент вимушений шукати підтримки не лише в представників своєї партії в Сенаті. По-друге, в США відсутня чітка партійна дисципліна. Інакше кажучи, сенатор, який обирається за мажоритарною системою вважає, що він в першу чергу відповідає перед виборцями у своєму штаті, а вже потім перед партією.
3) Відсутність чіткої фракційної дисципліни обумовлюється також неоднорідністю і самих політичних партій. Так, на сьогодні в Республіканській партії налічується п’ять основних течій, наголошую основних, які до того ж мають ще свої підвиди! При цьому з ряду питань представники цих течій дотримуються діаметрально протилежних позицій. Так, наприклад, республіканці-традиціоналісти і ліберальні республіканці дотримуються протилежних позицій щодо одностатевих шлюбів та заборони абортів. Не сильно відстає в плані різноманіття течій від Республіканської і Демократична партія США, яка налічує чотири основних течії.
4) Внаслідок такої строкатості політичних сил, Президенти США попри формальну більшість в Конгресі своєї політичної сили, часто опиняються ніби в опозиції до більшості в Конгресі, яка може належати іншій течії тієї ж політичної партії. Така ситуація мала місце при президенстві Кеннеді, коли він опинився в опозиції до войовничого крила Демократичної партії, яка мала більшість в Конгресі та при президенстві Білла Клінтона, який виявився більш ліберальним у своїй політиці, ніж того очікували сенатори від Демократичної партії.
5) Ну і на останок наведу лише один факт, який засвідчує всю складність політичної системи США. За перших півтора роки перебування на посаді Барака Обами чверть ключових позицій в міністерствах та відомствах так і не була затверджена Сенатом. І це попри те, що більшість Сенату були представниками Демократичної партії.
P.S. Насправді хто б не був Президентом США Обама чи Маккейн, Клінтон чи Трамп, внаслідок існуючої системи стримувань чи противаг йому буде непросто в пошуках постійних компромісів на цій посаді.