Нещодавно глава Виконавчої ради реформ (Офісу простих рішень та результатів) Міхеїл Саакашвілі провів онлайн-зустріч із представниками бізнесу. Один із учасників запитав політика про те, коли вже нарешті з його боку можна буде побачити конкретні справи. Відповідь була аж надто експресивною, навіть як для Саакашвілі: «Що значить справи конкретні? Пішли всі до біса, хто так думає. Набридло мені це... мовляв, призначили, коли будуть справи. Самі ворушіть руками, все в ваших руках. До чортової матері! Скільки можна (говорити): «Ми так сподівалися, а він розчарував». А може ви самі будете ворушитись?».
Я не є аж таким адептом грузинсько-українського політика, проте в даному разі недарма процитував його висловлювання. Адже, як на мене, пан Саакашвілі, нехай і у властивій йому емоційній манері, означив наріжну проблему українського суспільства - в контексті взаємин «держава-бізнес» і «держава-народ». Чому переважна більшість вітчизняних підприємців і пересічних українців сприймає державу як щось абстрактне й чуже; не як союзника, а як ворога, від якого треба триматися подалі? Чи лише влада винна в цьому?
Чому б, наприклад, нашим супер-просунутим бізнесменам не почати зміни з себе й не взяти відповідальність за стан справ у власній країні – хоч у чиновницьких кріслах, хоч у форматі громадських ініціатив? І тяжкою, щоденною працею -- поліпшувати владні інститути, покращувати умови життя громадян, брати участь в екологічних, соціальних, медичних та інших проектах на благо українського суспільства. Інше питання, що сама влада майже не допускає незалежних представників малого й середнього бізнесу та громадські організації до державних процесів. Проте, хіба не варто хоча б намагатися достукатися до можновладців і впливати своєю активною позицією на їх рішення? Адже, як відомо, вода камінь точить.
Та, виявляється, набагато простіше запитувати у Міхеїла Саакашвілі, чому немає конкретних результатів в його діяльності, натомість, самому лишатися поза процесами. На жаль, за три десятиліття української Незалежності ми так і не вилікувалися від небезпечної, ще комуністичної хвороби патерналізму. Ми «традиційно» чекаємо на доброго царя, котрий прийде до влади і помахом чарівної палички вилікує всі наші біди й розв’яже всі наші проблеми. А затим -- стрімко побудує рай на нашій землі.
Так, в Україні існують волонтерські організації, завдяки яким, наприклад, буквально з попелу відродилася українська армія в 2014 році. Сьогодні саме завдяки ним – набагато краще забезпечені засобами захисту й ліками вітчизняні лікарні й медики, котрі боряться проти коронавірусу. Саме волонтери під час пандемії привозили пайки з харчами людям похилого віку та з обмеженими можливостями, котрі отримують від держави жебрацькі пенсії та соцвиплати. Проте, за великим рахунком, прошарок свідомих та активних громадян є мізерним -- на тлі мільйонів байдужих і відчужених від держави та суспільства громадян. І волонтерський рух – це лише виняток, який підтверджує загальне правило «моєї хати скраю».
При цьому, більшість українців звикла стогнати з приводу тяжкого життя і нарікати на владу, звинувачуючи її мало не в усіх своїх бідах. Так, за даними Центру Разумкова, понад 70% громадян не довіряє державному апарату, Верховній Раді, уряду, політичним партіям, судам, президенту тощо.
І так – можновладці на це практично стовідсотково заслуговують. Адже, українська держава та її інститути в їх сьогоденному релізі – це хитромудра бутафорія, що слугує винятково для контролю над бюджетними потоками й для корупційного збагачення топ-фігурантів чинної влади і наближених до них непотичних та олігархічних кіл.
Причому, все це відбувається під гучними гаслами «свободи, рівності й братерства», конституційних прав і свобод, демократії та верховенства права. І зовсім не безпека, гідність, добробут та комфортне життя українських громадян є метою державного апарату в його нинішньому вигляді. Як на мене, сьогодні для України, як ніколи, є актуальним крилатий вислів одного з батьків американської нації Томаса Джеферсона: «Турбота про життя і щастя людини, а не їх знищення -- це найперша і єдино легітимна ціль ефективного уряду».
Проте, будьмо відвертими: хіба в наших особистих негараздах винні лише можновладці всіх рівнів? І хіба держава та її чиновники є чимось абстрактним і чужим для більшості українців – таким, що немає до наших громадян жодного відношення? Хіба не ми обираємо цих персонажів від влади, ходячи час від часу на місцеві, парламентські та президентські вибори? Або ж – не обираємо, ігноруючи електоральний обов’язок й пояснюючи це тим, що, мовляв, всі політики – однакові? У цьому контексті неможливо не погодитися з висловлюванням відомого українського дисидента комуністичного режиму й нинішнього лідера думок Мирослава Мариновича: «Порочність влади – це лише екстракт тієї порочності, що гніздиться в самому народі».
Водночас, існування такої сильної й успішної держави, якою є, наприклад, США, стало можливим, зокрема, й тому, що американці звикли нести персональну відповідальність як за свою власну долю, так і за власну державу, в тому числі – й за вибір державних керманичів. Свіжий приклад – протести проти свавілля поліції, що охопили практично всі американські штати – із-за ненавмисного вбивства поліцейським чорношкірого американця при його затриманні.
Хіба такі масштабні акції непокори – при очевидному порушенні представником держави суспільного договору – стали б можливими, якби переважне число американців не відчувало відповідальності за стан справ у своїй країні? Те ж саме стосується й трьох українських Майданів. Втім, вони, як це не прикро, так і не змінили той формат держави, побудованої на корупції, проти якого українці піднялися на боротьбу, -- саме із-за інертної й безвідповідальної більшості. Більше за те, результати Майданів були використані кланово-олігархічними угрупованнями для збереження власного тіньового впливу й клептократичних схем.
До речі, важлива деталь -- саме в контексті американського «повстання». Нерідко до масових протестів приєднуються мародери й погромники, які розбивають вітрини магазинів та офісів, грабують та трощать усе на своєму шляху, лишаючи за собою руїни та безлад. На жаль, так сталося і в Міннеаполісі. Проте, на вулиці вийшли небайдужі мешканці міста й, не дочекавшися комунальних служб, почали самотужки прибирати вулиці від уламків та сміття. Інша річ, що, як і в Україні, американськими протестами можуть скористатися певні політичні сили в своїх утилітарних інтересах.
Чому ж українці в переважній своїй більшості не досягли такого рівня свідомості? І чому наше суспільство мовчки «проковтнуло» ймовірні огидні злочини нелюдів-поліцейських з Кагарлика Київської області, котрі протягом кількох годин катували й гвалтували місцеву мешканку?! Чому жителі Броварів не прийшли до муніципалітету свого міста і не запитали можновладців, яким чином ті допустили в місті перестрілку у стилі буремних 90-х й кінострічки «Банди Нью-Йорку», ігноруючи безпеку українців?!
Відповідь на ці запитання можна знайти у результатах недавнього соціологічного дослідження, проведеного Інститутом соціології НАНУ. Так, на запитання «Яку особисту відповідальність ви несете за те, хто є президентом України?» 53,2% громадян відповіли: «Ніяку». Практично така сама кількість респондентів (52,7%) ствердила, що не несе відповідальності за обраних ними депутатів парламенту.
То президента і депутатів нам марсіяни обирали?! Хочемо, щоб і далі нам вареники з сметаною самі до рота падали? На такому тлі геть не дивно, що Україна до сих пір плентається у другій сотні рейтингу в глобальному Індексі щастя-2020 (123 місце з 153 країн) – десь поміж Намібією та Ліберією. Бо якщо ми не є творцями власного щастя, то ніякого щастя нам жодна, навіть найбільш розвинена держава не забезпечить!
Водночас, данці, чи фіни (країни яких в міжнародному Індексі протягом кількох останніх років займають топ-позиції), окрім довіри владним інститутам й одне одному, активно включаються до громадських проектів в різних сферах, допомагаючи державі підтримувати високі показники сталого розвитку. До речі, в цих державах (як, власне, в Німеччині, Великобританії, чи Австрії, не кажучи вже про Швейцарію) найважливішим політичним виміром для громадян є якість життя в місцевих громадах. І мешканці цих країн беруть активну участь в екологічних, соціальних, інфраструктурних та інших проектах свого кантону, провінції, чи землі! Адже, в них на ментальному рівні закріплена формула: «Держава і громада – це я»!
До речі, в кожній розвинутій країні все починається з малого. Чому, наприклад, в успішній Німеччині громадяни кидають недопалки в урну, а не повз неї? Прибирають за собою після пікніків, не лишаючи сміття в лісі, або за собакою під час прогулянки? А українці – здебільшого цього не роблять? То може, Німеччина є щасливою країною -- з потужною економікою і високим рівнем загального добробуту – насамперед, тому, що німці в переважній більшості -- відповідальні за державу, місто, чи село, як і за власні вчинки? А Україна й українці – ні, тому ми й досі перебуваємо на «дні» майже всіх світових рейтингів?
Як це не прикро, але факт: насправді, більшості українців просто ліньки зайти в Інтернет і проголосувати за критично-важливий проект Громадського бюджету столиці, або підписати суспільно-значущу петицію. Ми нарікаємо на брудну воду і засилля водоростей у Дніпрі та інших річках – при цьому найбільшим забруднювачем є саме населення, котре масово використовує пральні порошки зі значним вмістом фосфатів. Обурюємося засиллям сміття і стихійними звалищами -- водночас, лишаючи після себе купи недоїдків у лісах і парках. Не сортуємо відходи і при цьому -- не вимагаємо від муніципалітетів і комунальників встановлення баків для роздільного збору.
Парадоксально, але факт: значна частина наших громадян воліє радше засуджувати владу за «захмарні» тарифи на житлово-комунальні послуги, аніж ініціювати створення об’єднань співвласників багатоквартирного будинку, що реально уможливлює суттєве здешевлення комірного. Адже, за цього формату мешканці самі обирають постачальників ЖК-послуг. До того ж, ОСББ має змогу заробляти кошти, зокрема, -- за рахунок здачі приміщень в оренду, або надання площ для розміщення реклами тощо. Тим не менше, якщо в країнах ЄС левова частка домогосподарств, що мешкають у містах, об’єднана в самостійні юридичні особи, то в Україні при загальній кількості в 180 456 багатоквартирних будинків маємо 32 408 зареєстрованих ОСББ. Всього-на-всього – одна шоста! Теж винна українська влада?
Цей перелік «синдрому безвідповідальності» можна було би за бажання продовжувати. Наразі ж зрозуміло одне: допоки переважна більшість наших громадян і представників бізнесу не зрозуміє, що саме вони є ковалями власного щастя, що держава – це ми, то українцям годі навіть мріяти про безпечне, щасливе, гідно забезпечене життя у власній країні. Адже, лише відповідальні громадяни можуть змусити державу бути справедливою та ефективною.
І як сказано в Українській Хартії вільної людини, «бути вільною людиною -- це насамперед означає брати на себе відповідальність… Відповідальність за своє життя, а отже, його успіх, добробут і щастя нікому не може бути переданою. Ми самі несемо відповідальність за себе».