Закарпатське сміття, так само як і львівське, перетворилось на усталений вислів: нагальна проблема, яку ніяк не можуть вирішити. Про неї говорять щоразу, коли після весняних повеней або сильних дощів Угорщина виловлює у себе на кордоні тонни українського сміття – переважно пластику. От і зараз, після сильних дощів Тиса понесла тонни пластику. Волонтери порахували: близько сотні пляшок за хвилину.
Очисні споруди, збудовані на території Угорщини спеціально, щоб його затримувати, не справляються. За останні роки з Тиси «виловили» сотні тонн пластикових відходів. Офіційні листи з проханням розібратися з проблемою вже неодноразово надсилали і уряд, і президент Угорщини. Але навіть штрафи, які Україна щороку сплачує, не лякають ні чиновників, ні мешканців Закарпаття – проблема ніяк не вирішується.
Місцеві жителі пояснюють, що їм просто нікуди подіти сміття. Адже альтернатив справді часто нема – або в річку, або спалювати (що теж шкідливо для навколишнього середовища). Бо ж на Закарпатті наразі не функціонує жоден сміттєпереробний завод, а забезпечити регулярний вивіз пластику та інших побутових відходів з гірських громад місцева влада не може як через фінансові, так і через логістичні труднощі.
На Закарпатті, області з переважно гірським рельєфом, мешкає трохи більш як мільйон людей. За даними Закарпатської ОДА: із 609 населених пунктів області централізований вивіз сміття є тільки в 363, тобто, 60%. А отже у 40% населених пунктів області взагалі не передбачений вивіз сміття. В багатьох гірських селах мешканці навмисно виносять сміття на берег, щоб «вода його забрала».
Але навіть, якби й вивозили, то все одно нема куди. На Закарпатті 62 сміттєзвалища, майже в половині з них нема місця для відходів, а інші заповнені на 85%. Для нових полігонів у регіоні важко знайти територію, а облаштувати їх за санітарними умовами – ще складніше.
Тому стихійні сміттєзвалища утворюються повсюди. Лише протягом року їх виявили 86 на берегах річки Тиса. В Рахові, географічному центрі Європи, таке стихійне сміттєзвалище перетворилося на величезну 8-ми метрову сміттєву гору. Її довжина 300 метрів і, напевно, в два рази більша ширина. Знаходиться вона за 20 м від русла Тиси і постійно підмивається водою.
Тонни пластику, що мали б відправлятися на заводи вторинної переробки, при піднятті рівня води потрапляють у гірські ріки. Це сміття чіпляється за повалені дерева і в руслі поступово утворюються величезні сміттєві острови. Їх десятки на кожній гірській річці.
В 2020-му, щоб ліквідувати сміттєві затори, загони спецпризначення ДСНС змушені були вручну розчищати русла Боржави та Тиси: там утворилися величезні острови зі сміття, які заблокували нормальну спроможність протоку русла. На сьогодні таких островів більше пів сотні. В ДСНС пояснюють, що через ці завали паводки в регіоні неминучі.
В області є кілька проєктів сміттєпереробки, які все ніяк не реалізуються: як тільки обласна влада повідомляє, що є інвестор і вже вибрали ділянку для заводу, громада, яку «ощасливили» таким рішенням, збирає пікет, перекриває трасу і заявляє, що не дасть землю на своїй території під побудову сміттєпереробного заводу.
Станції з сортування та переробки сміття намагаються відкривати поодинокі підприємці. На Закарпатті тільки починає формуватися спільнота, що сортує відходи і здає їх на переробку. Це наразі настільки малий процент від усього населення регіону, що майже не впливає на загальну картину з відходами.
Звісно, це прекрасні ініціативи, але проблему відсутності ефективного управління відходами на Закарпатті не можна вирішити такими точковими заходами. Потрібен комплексний підхід. Майже 10 років тому була прийнята Стратегія поводження з відходами у Закарпатській області на 15-річний період. Вона була розроблена на основі найкращих європейських практик, містить чіткий план дій, підкріплений фінансовими обрахунками. Цей документ є досі чинним. Однак ні протягом минулих років, ні зараз регіональна влада, не зробила серйозних кроків для реалізації цієї Стратегії.
А вона передбачає 100% охоплення централізованим вивозом сміття усіх населених пунктів області, запровадження системи селективного збору ТПВ для усіх без винятку територіальних громад та будівництво чотирьох заводів механіко-біологічної обробки ТПВ. Поки що будується тільки один такий завод: у с. Яноші Берегівського району. Планується будівництво у с. Сусково (Полянська ТГ) в Мукачівському районі, також запроєктовано у районі с. Середнє в Ужгородському районі.
Такі заводи повинні вилучати із загального сміття матеріали, придатні для подальшої переробки (папір, скло, пластик, метал, текстиль, будівельні матеріали, гума тощо), відокремлювати органіку (відходи з кухні, те що гниє), які утилізуються або шляхом компостування, або шляхом отримання біогазу та електроенергії. Доля решти відходів, які не переробляються, – або захоронення, або переробка на RDF-паливо, яке спалюється на цементних заводах. Окремо повинні збиратись та утилізуватися небезпечні відходи (ртутні лампи, термометри, батарейки, акумулятори) та медичні відходи.
На сьогодні в країнах ЄС саме такий підхід до управління ТПВ вважається найбільш економічно успішним, оскільки базується на принципах циркулярної економіки: береже ресурси і є екологічно виправданим, бо вплив на довкілля таких заводів незначний. Саме така концепція управління відходами лягла в основу Національної стратегії управління відходами до 2030 року, яка була затверджена Урядом України у 2017-му. Станом на 2020 рік у кожній області України вже повинні були реалізовуватись заходи Регіонального плану управління відходами до 2030 року, розробленого і затвердженого відповідно до Національної стратегії. Але Закарпатська область (втім, як і всі інші), навіть не зважаючи на вкрай складну ситуацію з відходами, виконувати це завдання поки не поспішає. Тим часом проблема стає все гострішою і переростає в міжнародний конфлікт.