Звісно, подібними речами в геополітичному минулому наповнені стосунки практично всіх народів, що проживають на одній «межі». Та з часом історичні прикрощі і поневіряння стають сторінками в підручнику. Особливо зараз, в епоху цивілізаційної ідентичності та геостратегічних динамік. Не лише на європейському континенті, а повсюдно, приходить розуміння потреби в мирному цивілізаційному співіснуванні. Кордони перестають відігравати свою роль і стають лише умовними, здебільшого культурно-ландшафтними, позначками, а спільне ведення «господарства», як от у Євросоюзі, обертається загальним благом та світлою перспективою.
Давня боротьба за «межу» між Польщею і Україною, як не прикро, не відійшла в далеку історію, а протягом часів незалежності періодично набувала характеру міждержавної напруги, не кажучи вже про спеціально інспіровану побутово-етнічну та історико-національну істерію щодо подій останніх ста з лишнім років.
В цих зовсім не добросусідських відносинах значна частка вини припадає на треті країни. Зокрема на кремлівський режим багатовічної Московії, який традиційно намагається вбити клин між українцями і поляками, для чого активно залучає «п’яту колону» в Україні, щедро її фінансуючи. Чого варте хоча б звернення народних депутатів України від Партії регіонів і Комуністичної партії, які в липні 2013 року направили до польського Сейму лист з проханням визнати так звану Волинську трагедію, стосовно якої така ж «п’ята колона» Кремля підняла бучу в польському суспільстві напередодні 70-ї річниці цих подій, «геноцидом щодо польського населення і засудити злочинні діяння українських націоналістів». Цей документ підписали 148 зрадників парламентаризму та державності України, які так і не понесли покарання за фальсифікаційне оббріхування історії та інституційності української держави.
Однак потрібно визнати факт суттєвих провалів вищих ешелонів влади і особливо очільників України і Польщі, які протягом останніх майже тридцяти років не зуміли переломити нав’язувану ситуацію у відносинах двох країн і не вивели наші суспільства з багнюки взаємних образ і політичної істерії на подіях минувшини. Мусимо констатувати, що політичні доцільності партійних вигод ситуативного характеру часто перепиняли шлях до порозуміння і пошуку точок дотику та спільного руху вперед
Водночас більше мільйона громадян України поїхали до сусідів не просто займатися торгівлею чи працювати, а вже і жити, створювати сім'ї, доводячи своїми долями абсурдність нав'язуваної ненависті між українцями та поляками.
Ось і останні роки наших взаємин, коли ми об'єдналися проти спільного ворога на дипломатичному та інших напрямах, затьмарювалися образами щодо фактів невизнання певних історичних подій, відмови підтримувати у належному стані пам'ятники та проводити дослідження, впорядковувати поховання тощо. Звісно, тут теж не обійшлося без комунікаційно-контентного впливу путінського режиму, однак свою провідну роль однозначно не зіграли в цьому питанні і керівники обох держав.
Нині на горизонті зажевріла надія на встановлення реальних добросусідських відносин. Найперше, кардинально змінюється ситуація на економічному ринку, зокрема Польщі, де українці нині відіграють суттєву роль. І це визнає польський уряд. Здається, розібралися ми і з тим, що потрібно спільно протистояти агресіям, особливо в інформаційному просторі, з боку Кремля. Є розуміння, що саме Україна захищає Європу і світ від загрози збройної агресії, і поляки розуміють це, з огляду на власну історію, краще інших у Євросоюзі. Зрештою, перезавантаження української влади теж сприяє налаштуванню нових очікувань і надій у відносинах між двома нашими народами.
У всякому разі саме такі думки і сподівання виникають після візиту Президента України В. Зеленського до Польщі на початку вересня. Серед домовленостей двох президентів – перезавантаження двосторонньої робочої групи, розблокування отримання дозволів на проведення пошукових робіт в Україні та відновлення упорядкування українських місць пам’яті в Польщі. В планах навіть спорядження на кордоні спільного меморіалу примирення. Хоча ці наміри були б ґрунтовнішими, якби були підготовлені та підписані відповідні документи.
Є перспективи повноцінного партнерського входження України і в Ініціативу трьох морів (Тримор’я), яка нині нараховує понад 10 країн-членів ЄС (провідну роль відіграє Польща). Навіть те, що цей проект отримав життя під впливом путінської агресії, вже надає Україні стимулів до активізації власної участі в ньому. Тим паче, що нам є що запропонувати своїм європейським сусідам.
Ідея Тримор’я перекликається із ще одним історичним концептуальним проектом формування партнерського блоку країн в трикутнику Балтійського, чорного та Адріатичного морів, відомого під назвою Міжмор’я. А він через так званий «прометеїзм» (організація «Прометей» мала на меті протистояння Російській імперії, а згодом Радянському Союзу) сягає XIX століття і далі до часів Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтського та інших земель. Тобто за бажання в нашій спільній історії відносин знайдеться достатньо сторінок і окремих подій, на яких сьогодні варто будувати все ж таки спільну історію європейської перспективи.
Перезавантаження україно-польських відносин насправді має більшу вагу, ніж просто відновлення добросусідських взаємин двох країн. Для України це ще один потужний двигач на шляху до Європи і Європейського Союзу зокрема. Ми занадто багато часу потратили на внутрішню боротьбу, яка виснажувала політичні сили, призводила до «буксування» реформ і ефекту «втоми від України» наших стратегічних партнерів.
Нині маємо історичний шанс епохи динамічних змін і об’єднаної політичної волі для виходу в європейське і світове середовище як країни з дійсно інноваційними ідеями, проектними пропозиціями і ресурсно-кадровими потужностями. Скористатися цим шансом і не помилитися – ось завдання нової влади, яке співпадає з очікуваннями суспільства.