Про людські емоції написано чимало наукових і художніх творів. Існують відповідні визначення і класифікації цих проявів. А от як із емоціями суспільств і держав? Чи існують вони як науково-теоретична і практично-прикладна проблема сучасності? Чи є, скажімо, в НАН України такий напрям дослідження? Чи можна говорити про відповідні передбачення поведінки на такому масштабному рівні і про роботу, скажімо, світової громади з «емоційними» країнами і територіями? І чи існує взагалі ця проблема?
Очевидно, тут мають сказати своє вагоме слово науковці. Я ж дотримуюся думки, що українське суспільство в культурно-історичному дискурсі цивілізації має надзвичайно потужні емоційні ментально-генетичні мотиватори, причому абсолютно позитивного характеру.
От, скажімо, українські народні пісні. У них є все: радість, утіха, відрада, переживання, туга, зажура, сподівання, надія, довіра, віра…А от жорстокості, ницості, цинізму, безвиході, безпорадності, безпросвітку, приреченості немає. Навіть своїх ворогів наш народ називає «воріженьки», ніби дає їм шанс змінитися, стати кращими.
Читайте такожКвота украинских песен на радио увеличилась до 35%
Більше ста років крокує світом знаменитий витвір духовного мистецтва нації «Щедрик», який завдяки Миколі Леонтовичу отримав потужне планетарне звучання і визнання. До речі, український музикознавець, дослідник українського музичного фольклору, член-кореспондент НАН України за спеціальністю фольклористика Анатолій Іваницький відносить історію творення мотивів «Щедрика» до епохи за кілька тисячоліть до нашої ери. Він пише, що створена «в неоліті сакрально-профанна картина світу дійшла до нас у вигляді різних структурно-типологічних (музично-ритмічних) моделей» і колядки та щедрівки є відображенням цього. Чи кожна нація має таку потужну позитивну історію емоцій? І не простих, які на поверхні, а глибинно-ціннісних в прямому і переносному сенсі. Це повною мірою відчула Європа і світ сто років тому, коли Українська капела Олександра Кошиця здійснила світову концертну подорож. Одна тисяча виступів від Австрії і Швейцарії до Аргентини і Уругваю вразила світ небаченим до того одкровенням української душі. То був не просто успіх майстрів музикального мистецтва, то був тріумф Української держави, української пісні, духовної культури і філософії світового українства.
Попри втрату державності і довгі роки незламної боротьби з різномасштабними ворогами, українці не втрачали свого природного оптимізму, передавали віру у світле майбутнє з покоління у покоління.
Визвольні змагання 20-х років минулого століття, патріотично-націоналістичний рух 30-х, боротьба повстанців в 40-х і 50-х, натхнення шістдесятників, дисидентство 70-80-х – ось фундамент, на якому постала незалежна Україна. Тому Майдани України – Свободи 2004 і Гідності 2014 – були не винятковими явищами, а продовженням виплеканої віками української тяглості до волі і свободи, соборності та спроможності громад і держави. Будувався ж цей фундамент на позитивних емоціях віри і надії як громадянської довіри.
Майдан Гідності вразив світ і особливо Європу своєю цільністю, щирістю, незламністю, оптимізмом і шедевральними теплом емоцій людських почуттів і національного громадянського духу справжньої людяності. Українці змусили тоді світову громаду замислитися над тим, чим вона живе, де її сердечність і задушевність, чому побутово-матеріальне заступає духовне і ціннісно-вічне?
Однак слід сказати сувору правду – майданні сподівання українського суспільства не отримали швидкої, ефективної і доконаної реалізації, зав’язли в тенетах бюрократичних процедур старої управлінської стилістики, яку так і не змогли (чи не захотіли) змінити нинішні очільники держави. Заявлені реформи, про які безкінечно твердять можновладці різного ґатунку, насправді виявилися переважно декларативними, бо не закінчені чи не імплементовані адекватно в законодавче та конституційне поле. Зараз, на п’ятому році борні з агресором, це видно надзвичайно яскраво. І це і болить.
Не буду зараз зупинятися на деталізації регламентно-стилістичних причин і наслідків тимчасових невдач чи незавершених реформ. Тим паче, що для розуміння сучасних процесів потокової динамічності старі підходи і оцінки не варто взагалі брати до уваги. Потрібно змінювати кут, з якого ми розглядаємо подію, ситуацію чи явище як глобальний процес. Цей кут зветься смислом, усвідомленим баченням внутрішнього змісту того, з чим ми стикаємося. І з цим у нас наразі є серйозні проблеми, адже до переформатування смислів нашої дійсності долучені ресурси і технології неоварварства, які продукує апологет глобального гібридного тероризму – путінський режим нинішньої РФ.
Попереду у нас – важкі часи протистояння і подолання ціннісно-ментальних тенет Кремля задля повернення в українське суспільство реального сприйняття нашого життя і щирості емоцій. Ми можемо і маємо здолати глобального агресора. Іншого шляху немає.
І наостанок. Минулого року світове визнання отримала пісня «Плакала» українського гурту «Kazka». Щирі емоції, справжні переживання, історичні нотки, що бринять в цьому творі, заставляють людей різного віку, уподобань, національностей співпереживати героїням української пісні, задумуватися над чимось своїм, тим, що глибоко в душі, і яке викликає світлий щем і сльози очищення.
«Плакала» є ментальною енергетикою емоції тонкого порядку і сльози в цьому випадку є об’єднуючим середовищем-дійством на рівні людських почуттів планетян Землі. Тоді не потрібен переклад, бо слухачі на підсвідомості відчувають глибини історії культури і ментальності української нації.
В динаміках нинішньої публічності емоції отримують шалену енергетику. Тобто, емоція є енергією смисла.
Ось так Україна в своїх щирих емоціях – від давніх часів до сьогодення – крізь біль і сльози посміхається до світу, дарує йому смисли буття, позитив і надію на наше з вами майбутнє.