Враховуючи переорієнтацію капіталу в період первинного його накопичення (не закінчився і донині) на швидке отримання прибутку за рахунок державних потенціалів, за два останні десятиліття відбулось різке падіння традиційного індустріального виробництва в регіонах країни та зростання галузей, що дають максимальний прибуток у короткий термін – будівництво житла, торгівля, банківська система, надання консалтингових послуг тощо.
Протягом всього періоду незалежності відбувався процес економічної концентрації у великих містах – Києві та обласних центрах, інколи у містах обласного значення. Тут зосереджені основні фінансові потужності, які їх власники не бажають виводити за межі регіональних центрів.
У цих містах, як свідчать експерти, концентруються 60-90 % усіх інвестицій, будівництва, ринкових послуг, а також компаній, створених у регіонах. У 31 місті країни зосереджено 48 % промислового виробництва. Натомість, за традиційними підходами до аналізу нагальних проблем сьогодення, на сільську місцевість припадає лише 2% загальнонаціональних обсягів будівництва і 3% ринкових послуг.
За умов традиційних ієрархічно-патерналістських підходів до вирішення проблем соціально-економічного характеру на місцях сформувалася тенденція до повного занепаду у перспективі значної частини територій, зокрема, у сільській місцевості.
Відтак багато регіонів втратили свою економічну привабливість, сенс розвитку та мотиваційну перспективу для інвестора. Відсутність привабливих інвестиційних програм для іноземних інвесторів, незрозумілість правил гри на ринку, які досить часто змінюються або прописуються під конкретного інвестора (корупційна складова управлінських стилістик), призвели до руйнації цілих секторів економіки, що раніше функціонували в сільських місцевостях або невеликих містечках.
Своєю чергою, це призвело до відтоку робочої сили сезонного порядку, а згодом до потужних міграційних процесів всередині країни та виїзду значної частини кваліфікованих кадрів за кордон.
Подальша урбанізованість більшості регіонів країни і надалі стимулюватиме міграцію населення. Це може призвести до так званої неперспективності окремих районів країни.
Такі процеси не могли не вдарити по демографічному становищу суспільства, яке і без того переживає кризу природного руху населення.
Демографічні перекоси, які виникають за таких умов, погіршують і без того несприятливий якісний стан людських ресурсів та потребу у виробничих кадрах. Такий розвиток ситуації рано чи пізно призведе до пошуку робочих рук, що ми спостерігаємо, зокрема, у країнах Західної Європи, де частка урбанізованих територій сягає понад 80% ВВП.
Вважаю, ще не пізно вплинути на такий розвиток ситуації та запобігти прискореному розвитку негативних тенденцій в регіонах. Цьому може сприяти реформа місцевого самоврядування та справжня функціонально-регламентна децентралізація, яка зараз активно проводиться в державі.
Найбільшою проблемою тут є формування об’єднаних громад зверху (центр, області), на засадах, які не враховують місцеві особливості та реальні сучасні сегменти нових економічних укладів, які можуть відкрити небачені раніше потенціали громад. Взагалі тема потенціалів громад потребує окремого масштабного дослідження та розгляду на рівні вищих державних органів – Верховної Ради, Кабінету міністрів, Ради національної безпеки і оборони, Комітету з питань майбутнього ВР (який слід створити на постійній основі).
Нам варто змінити, причому кардинально, точку зору на громаду (село) як абсолютно неспроможну територіально-адміністративну одиницю. Принижуючи роль села і його громади, ми принижуємо таким чином свою державу і суспільство, своє минуле і майбутнє.
Навпаки, дослідивши потенціали найменшого села, ми можемо отримати не лише стимули для зростання нових економік через розквіт малого і середнього бізнесу, але й поліпшення власне демографічної ситуації.
Одним із варіантів зменшення зростаючої соціально-економічної напруги на місцях вбачається внесення до реформи децентралізації певних змін та уточнень, необхідність яких диктується сьогоденням.
До таких необхідностей відноситься відмова від закріплення нових адміністративно-територіальних одиниць в незворотних межах та застосування принципу гнучкості для своєчасної зміни цих меж за явної потреби.
Такий підхід матиме не лише соціальний та економічний позитив для громад. Він забезпечить протидію корупційній складовій, якій складно буде ствердитися в нових умовах динамічного розвитку територій.
Варто також сказати, що більш гнучкими мають бути і державні рішення, які приймаються на вищому рівні. Нерідко буває, що допоки ми з вами обговорюємо певний варіант реформ і посилаємось на досвід тієї чи іншої країни, ситуація там змінюється, про що ми не завжди знаємо сьогодні. Можемо не знати і завтра , бо ми наразі не націлені на життя окремої громади, а оперуємо територіями (регіонами), тим самим практично продукуючи вульгарний федералізм.
Так, якщо децентралізацію в країні ми проводимо, взявши за основу форму територіального управління Франції, то варто відстежувати, яким чином там змінюються підходи до цього питання і чи дають вони необхідний ефект, на який ми розраховували.
З 2012 року у Франції відбувається черговий етап децентралізації - місцеві органи влади реорганізуються та адаптуються до нових реалій розвитку країни. Зокрема, переглядаються деякі статутні повноваження комун. Частина з них, враховуючи відповідну концентрацію економічних можливостей і потенціалів, передається вищим державним органам або міжмуніципальним структурам. Ці новоутворення мають вирішувати проблеми загального порядку, насамперед, транспортного забезпечення, створення нових робочих місць, формування ставок місцевих податків та цін на нерухомість тощо.
Водночас влада Франції вважає, що створення менш фрагментарних адміністративних структур (з одночасним зменшенням повноважень невеликих муніципалітетів) сприятиме зростанню продуктивності.
Тобто, відбувається певна, на перший погляд, централізація, але за рахунок динамічності таких утворень та можливості їхнього переформатування процес централізації-децентралізації набуває зовсім іншого, відмінного від усталеного, розуміння і реальної ефективності.
Нам варто в такому випадку теж вивчити такий досвід “трансформеризації” громад та проекспериментувати, наскільки він прийнятний для втілення в Україні.
Доречно буде зауважити, що найкращий закордонний досвід не є панацеєю для Майданної України. Ми можемо створити (і для цього є і історичні, і ментальні засади) власну форму регіонального самоврядування, засновану на принциповому положенні – розвитку самодостатності громад. Саме цей аспект, як на мене, слід розглядати як основу розвитку держави. Те, що первинні громади (села і хутори) мають потенціали, сумніву не підлягає. Чи вони зможуть реалізувати ці потенціали і стануть справжніми середовищами життя, чи завдяки недолугим реформам зникнуть назавжди – залежить від нас.
Варто згадати, що саме знищення села є однією з форм знищення українськості та й української державності загалом. Експерименти в цьому напрямі проводились за радянської влади. Тож, за 20 років, з 1970 по 1989 в Україні чисельність сіл скоротилася на 10%, тобто на 2513 н.п. (У 1970 їх налічувалось 31 280, у 1989 – 28 767). За 1985-88 рр. понад 700 тисяч селян покинули село. Ця тенденція продовжується по сьогодні. Але тепер вже тих, хто покидає землю батьків, налічується мільйони.
Ми маємо зупинити цей процес і повернути селу господаря. А для цього потрібна не бездумна, зроблена у високих кабінетах, реформа, а справжнє піклування про село і громаду. Слід пам’ятати, що село завжди було джерелом поповнення робочих кадрів та створення продуктивно-виробничого резерву.
Поєднання потенціалів самодостатніх сільських територій, державної політики щодо демографічного прогресу, економічних стимулів для розвитку громад, рівномірне розміщення виробничих потенціалів по всій території країни, визнання і застосування трендів четвертої промислової революції, яка наближає життя людини до природи, поза сумнівом, може дати синергетичний ефект, який приведе до довгоочікуваного розквіту України.