«Міцний господарник» Гройсман та його спадок

Те, як легко погодився Володимир Гройсман на власну відставку, багато хто потрактував як ознаку неабиякої людської гідності. Однак, відверто кажучи, у Володимира Борисовича, не було іншого вибору. Він міг би впиратися з усіх сил, як це робить генпрокурор Луценко, і дочекатись моменту, коли з Грушевського його виносили б разом зі стільцем. Але навіть за найсприятливіших умов Гройсман виграв би максимум два додаткові місяці – до виборів. Бо, як слушно зауважив прем’єр, уряд складає повноваження не перед новообраним президентом, а перед новообраною Радою. Отож, з мотивацією Володимира Борисовича ми, вважаймо, розібралися.

Фото: пресс-служба президента

Тепер щодо того, у якому стані він залишає країну. За словами самого Гройсмана, справи в українській економіці йдуть добре. В державі наявні валютні резерви у розмірі понад 20 мільярдів доларів, на єдиному казначейському рахунку знаходиться понад 57 мільярдів гривень. «Українське військо було забезпечене фінансуванням, країна розвивалася і мала стабільність», – наголосив Гройсман. І додав: «Ми не допустили жодної кризи і жодних проблем, які б несли загрозу українській державності». Тепер головний урядовець, мабуть, перебуває в передчутті того, що без нього все це благополуччя досить скоро обнулиться.

До власних здобутків Гройсман зараховує і проведення реформ: пенсійної, освітньої, медичної та реформи самоврядування. Однак освітня та медична реформи не завершені, і до фінішу їм – доволі довго. Щодо пенсійної, то тут взагалі неясно, що мається на увазі, бо навіть якщо брати не мінімальну, а середню пенсію в Україні, то вона становить наразі аж 3 тисячі гривень. І хоч з голоду на ці гроші не помреш (все ж таки на місячну норму хліба вистачить), існування наших пенсіонерів язик не повертається назвати повноцінним життям. І навряд чи сам Гройсман хотів би років через двадцять опинитися із подібною сумою в кишені.

Четверта «реформа», котру Гройсман висуває вперед як бойового слона, – децентралізація. Але вона наразі зведена лише до проведення місцевих виборів та утворення об’єднаних територіальних громад. Що в цьому поганого? – спитаєте ви. Поганим є нашарування на старі органи влади – місцеві ради – новоутворень, котрі дублюють їхні функції та потребують відтак подвійного бюджету. Це – не реформа, це нанесення нової фарби на стару (саме так люблять чинити наші ЖЕКи, коли готують дитячі майданчики чи лавки у дворі до весни). Крім того, саме поняття об’єднаних територіальних громад суперечить українській Конституції, де серед органів місцевого самоврядування ОТГ просто не згадані. Однак про це я вже писав неодноразово, тож детальніше на цьому моменті не зупинятимуся.

Я краще нагадаю Гройсману про те, що він упустив з виду, перераховуючи свої звитяги. Візьмемо, наприклад, формулу «Роттердам+». Іще в 2018-му був оприлюднений звіт фахівців, згідно із яким встановлено суму коштів, отриманих у результаті необґрунтованого застосування «Роттердам плюс». Цей звіт в жовтні минулого року оприлюднив глава НАБУ Артем Ситник. Йшлося про 15 мільярдів гривень – саме стільки «роттердамщики» висмоктали з наших кишень. Чому Гройсман ані словом не прохопився про цю формулу? Особисто я вважаю її впровадження одним з головних «досягнень» уряду.

«Здобуток» номер два – це тарифи. Вони неухильно повзуть вгору, і тільки з 1 січня платіжки «потовщали» майже на третину, хоча Гройсман обіцяв, що через підвищення ціни на газ на 23% тарифи на тепло можуть вирости не більше, ніж на 16%. Між іншим, саме через тарифи мої знайомі політологи твердять, що у прем’єра – мінімальні шанси на потрапляння до виборчого списку тієї чи іншої партії. Надто вже токсичним персонажем є Володимир Борисович і надто глибоко він в’ївся в печінки середньостатистичного українця зі зростанням цін на ЖКГ.

Крім вище названого, Гройсман може записати до своїх активів й подальшу олігархіїзацію країни. Він як голова уряду не мав права триматися осторонь дій Антимонопольного комітету, який уможливив вигідну для Ріната Ахметова оборудку. Мова, певна річ, про купівлю олігархом ще двох обленерго. Експерти попереджали, що цим придбанням група Ахметова суттєво перевищила поріг 35% на ринку поставок електроенергії, а це є структурною ознакою монополії на ринку. Оборудки відбулася «під шумок» ухвалення закону про мову, але я не чув, аби пан прем’єр бодай згодом прокоментував подібне неподобство.

Про що іще забув згадати Гройсман? Приміром, про те, що за його прем’єрства (а тривало воно, між іншим, понад три роки – з квітня 2016-го) ані на крок не була наближена земельна реформа. А вона якраз і є одним із чинників, які підвищують шанси отримати черговий транш кредиту від МВФ. Я розумію, що земельне питання – складне та контраверсійне, і що у вільного ринку землі є як свої плюси, так і очевидні мінуси. І що розв’язувати проблему слід в комплексі, подбавши про систему захисних контрзаходів, котрі забезпечили б прозорі умови гри тощо. Але мені цікаво: що все таки зробив уряд Гройсмана, аби бодай применшити «земельну» напругу? Власне, я взагалі не пригадую яскравих та актуальних законопроектів, ініціатором подачі котрих виступав би Кабмін.

Завершуючи перелік з ТОП-5 «здобутків» Гройсмана, не можу не вказати й на те, що тіньовий сектор української економіки складає нині 50%. Причому – за підрахунками самого ж очільника уряду. Рецепти стосовно того, що робити з настільки потужною «тінню», я також наводив неодноразово. Всі вони здебільшого впираються у перегляд податкових правил гри і послаблення фіскального тиску на бізнес. Тільки за створення належних умов ведення власної справи, дерегуляції і зниження податків бізнес в Україні стане 100-відсотково «білим». Чи зробив Гройсман хоча б півкроку до подібної мети? Мені про це, принаймні, невідомо.

Навіть ті корисні речі, які прем’єр нібито починав впроваджувати – він кидав на півдорозі. Наприклад, боротьбу з контрабандою на митниці. Можливо, Гройсману як чиновнику просто бракувало самостійності. Плюс професіоналізму найближчого оточення, адже він набирав команду не за фаховими якостями, а за принципом відданості собі – саме тому, зокрема, в уряді з’явився вінничанин Рева. Сам же Гройсман в свою чергу намагався стати «своїм» для Петра Порошенка – довгий час прем’єр догоджав та ублажав главу держави, а на самостійну гру в політиці зважився лише нещодавно – після програшу Порошенка на виборах.

Власне, перераховувати суто господарські промахи Володимира Борисовича можна нескінченно довго. Тут у пригоді стане і фактична відсутність в Україні переробної промисловості, і нерівномірне дотування агросектору, через яке державна допомога концентрується чомусь в руках крупних агропідприємств-монополістів. З мінусів, що торкаються соціального забезпечення, можна згадати абсолютно популістський проект «муніципальна няня», а також всю нашу криву та недолугу систему субсидіювання, про яку треба писати окрему статтю…

Але насамкінець (якщо ми вже почали з моральних якостей Володимира Гройсмана), зауважу, що особисто мені дуже не подобається те, що іще за рік до президентських виборів пан прем’єр безсоромно рекламував власну особу, прикриваючись рекламою «уряду Гройсмана». За підрахунками руху «Чесно», лише у другому півріччі 2018-го подібна витівка обійшлася нам у 12 мільйонів бюджетних гривень. А подавалася вся ця агітація під маркуванням «соціальна реклама».

Тепер, якщо Володимир Гройсман дійсно йтиме на вибори (подейкують про різні формати такого походу, в тому числі й у співпраці з іще одним екс-прем’єром – Яценюком), він зможе дізнатися, чи подіяли на електорат його чисельні бігборди. Думаю, що ми з вами знаємо відповідь на це питання заздалегідь. Колишні «міцні господарники» добре виглядають лише на плакаті, а після вдумливого «розбору польотів» від їхньої привабливості має не лишитися ані сліду. Проблема лише в тому, чи здатен до такого вдумливості український виборець?

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter