Програли президентські – програємо й парламентські?

Для мене особисто президентські вибори в Україні – незалежно навіть від їх остаточного результату – вже програні. Адже 21 квітня обирати доведеться між поганим та ще гіршим варіантом (а де який – нехай кожен вирішує для себе). Але мова зараз не про це. А про те, як не програти вибори парламентські, адже шанси отримати фіаско і тут теж є досить високими. Наразі все впирається у те, буде чи ні змінена виборча система. Судячи з того, якими темпами депутати ухвалюють закон про мову, до Виборчого кодексу у цього скликання руки точно не дійдуть. Та й «доходити» їм вже запізно. Ідеальним часом для ухвалення змін вважається як мінімум рік до виборів. У нас же цей дедлайн давно проминув.

Фото: Александр Ратушняк

Хоча іще наприкінці листопада 2014 року фракції парламентської більшості зафіксували в Коаліційній угоді, що протягом 1 кварталу 2015-го буде ухвалено новий закон «Про вибори народних депутатів України» на основі пропорційної системи з відкритими списками. Проте минуло не півроку, а цілих три, й лише в листопаді 2017-го в першому читанні було ухвалено Виборчий кодекс, до якого з того часу було подано близько 4,5 тисяч поправок, що є рекордом у Верховній Раді.

Зовсім нещодавно – 8 квітня 2019-го – про Виборчий кодекс згадав спікер ВР Андрій Парубій як один з його співавторів. «У мене є велика амбіція і великі сподівання», сказав він, що до жовтня кодекс буде ухвалено. Надії голови Верховної Ради хотілось би поділяти, проте дуже сумнівно, аби справа все таки дійшла до другого читання. Хоча бажання нинішньої влади вскочити в останній вагон цілком зрозуміле – недарма й президент Порошенко заговорив про ухвалення закону про імпічмент.

Те, що можна було непоспіхом робити протягом останніх п’яти років, намагаються загнати в останні два тижні перед другим туром виборів. Це парламентаризм невисокого ґатунку. В кожному разі, якщо говорити про Виборчий кодекс, то, зокрема, у громадській мережі «Опора» на його ухвалення не сподіваються взагалі.

Між тим кардинальні зміни потрібні вже – восени ми обиратимемо новий парламент. Я маю ряд власних рекомендацій відносно того, як покращити його якість. На моє глибоке переконання, нам потрібні три речі: 1) категорична відмова від мажоритарки як суто комерційного проекту, 2) вибори на пропорційній основі за відкритими списками, 3) зниження прохідного бар’єру.

Почну з останнього. В історії України прохідний бар’єр варіював від 3 до 5%. Парламентські вибори 2006 та 2007 років проходили за пропорційною системою із 3-відсотковим бар’єром. У 1990-і роки та у 2002-му планка, яку треба було взяти партіям, перебувала на рівні 4 відсотків, а от вибори 2012-го та 2014-го років відбувалися за змішаною системою з 5-відсотковим прохідним бар’єром.

Якби цьогоріч ми повернулися до суто пропорційної системи, п’ятивідсотковий бар’єр значно звузив би представництво партій у парламенті. Їх було б замало. І серед них – ті, котрі вже обиралися, і не раз. Між тим президентські вибори розширили наші уявлення про теперішній політикум, бо їхньою сенсацією став не лише Володимир Зеленський, але й, зокрема, Ігор Смешко. Набравши 6% підтримки на президентських виборах, Смешко має шанс провести до Ради свою власну політсилу. Наразі її навіть не включають до соціологічних опитувань, а дарма.

Адже на сьогодні ми маємо доволі високий рівень недовіри до існуючих парламентських партій. Згідно із опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», кількість тих виборців, які воліють шукати альтернативу серед нових партій, вперше з 2012 року перевищила число бажаючих віддати голос за вже представлені в парламенті політсили. Це свідчить про величезну втому соціуму від задіяних нині у великій політиці обличь та прапорів. Власне, хіба не саме цей чинник й виштовхнув на поверхню «Слугу народу» Зеленського, більшість симпатиків якої готові голосувати за суто віртуальну структуру?

Подібний «голод», спровокований відсутністю нових проектів, є настільки значним, що попит випереджає пропозицію. Й водночас робить українського виборця не надто розбірливим, що засвідчили високі відсотки Зеленського. І все таки усвідомлення того, що владу слід передавати не від однієї фінансово-олігархічної групи до іншої, а від людей, позбавлених принципів, – тим, хто такі принципи сповідує, помалу оволодіває свідомістю середньостатистичного українського виборця.

На ранньому етапі такої ментальної перебудови не бракуватиме певних помилок, і влада знову опинятиметься не в тих руках, однак зниження прохідного бар’єру якраз і відіграє роль мотивуючого чинника для тих, хто замислюється про похід у політику, але не має надії, що його сил вистачить на перемогу над усталеними «важковаговиками», котрі вкотре готуються подолати 5-відсотковий бар’єр.

Тим паче, що нині діючим законодавством блокування партій не передбачене, і це зайвий раз виносить за дужки «маленькі» політсили, позбавлені можливості заявити про себе. Пораховано, що на виборах 2014 року близько 50 депутатських мандатів дісталися «великим» партіям внаслідок перерозподілу відсотків, тоді як насправді це були голоси за тих учасників процесу, котрі не змогли подолати бар`єр. Не бачу жодної причини для того, щоб дарувати нинішнім політгравцям такі бонуси, особливо з огляду на їхню непопулярність та непродуктивність роботи у Верховній Раді.

Тепер щодо другого моменту, пов'язаного з відкритими списками. По суті, незалежна Україна не знала подібної практики. Обіцянка запровадити подібний формат так й залишилася обіцянкою. Щоправда, в 2015 році ми мали досвід проведення місцевих виборів у новому форматі. Проте назвати алгоритм тодішнього голосування «відкритими списками» доволі проблематично.

Чотири роки тому були ухвалені зміни до закону про місцеві вибори. І полягали вони в тому, що мажоритарна система виборів у звичному для нас розумінні була збережена лише на виборах до сільських та селищних рад. Для решти органів місцевого самоврядування введено пропорційну систему з відкритими списками, але при цьому вибір електорату було обмежено лише двома іменами. Але ніде в світі кандидатів не групують попарно і не прив’язують ці пари до конкретного округу. У авторів законопроекту №2831-3 вийшов якийсь правовий покруч, що було дуже великою, хоча й не єдиною вадою цього документа.

Між тим, згідно з класичним визначенням, відкриті списки – це форма волевиявлення, яка надає право виборцям висловити своє ставлення до кожного з кандидатів, занесених у конкретний партійний список. Такий принцип діє в Австрії, Норвегії, Швеції, Фінляндії та інших країнах. Але як висловити своє ставлення? За ідеєю, це відбувається дуже просто: виборець бере список тієї чи іншої партії і робить позначки навпроти прізвищ кандидатів.

При цьому єдиної моделі голосування за відкритими списками не існує. Кожна з країн розробляє свою, залежно від того, яких цілей вона хоче досягнути саме через вибори. Тому й Україна мусить запропонувати свою. В залежності від моделі голосування бюлетені на дільницях матимуть різний вигляд. Вони можуть бути, власне, самим списком партії чи блоку, в якому виборець позначає бажаного кандидата. А можуть бути листком, в якому виборець вказує номер зі списку всіх кандидатів, що балотуються в окрузі й яким присвоєно такий номер (подібний порядок діє в Естонії).

Хоча деталізація процесу зараз не є головним моментом. Звичайно, що й відкриті списки – не панацея від порушення виборчого законодавства. Власне, ніщо не убезпечить від порушення закону, якщо є бажання його порушити. Тільки довга й копітка робота з плекання в собі та у співвітчизниках справжніх громадян. І все таки пропорційна система з відкритими списками створить здорове конкурентне середовище для політичних партій.

Й, можливо, покладе край існуванню тому парламенту, котрий є, по суті своїй, гальмом будь-яких позитивних змін. Якщо Україна коли-небудь дозріє до впровадження парламентсько-президентської республіки, їй варто заздалегідь подбати про те, аби перша частина цього терміну виправдала пов’язані із нею очікування. До якісного парламенту, можливо, згодом «підтягнеться» і якісний президент. Принаймні, події відбуватимуться саме в такому порядку.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter