ГлавнаяБлогиБлог Ірини Андрейців

«Голосуємо, бо традиція». Як у Мінську проходять вибори президента

Виборчу дільницю у віддаленому Партизанському районі Мінська шукати можна за звуком. На весь квартал чути народну музику. До школи №108 потихеньку сходяться мами з візочками та пенсіонери. Перед входом спершу співають школярі, далі – артисти в народних костюмах.

Фото: Ірина Андрейців

Концертна програма виборів розписана на весь день:

– Сегодня же праздник. У нас каждые выборы – большой праздник, - пояснюють мені пенсіонери.

Фото: Ірина Андрейців

Щоб зробити виборцям «повноцінне» свято, на кожній дільниці Мінська працює буфет: ікра, горілка, котлети і солодощі. Усе – за майже вдвічі нижчою ціною, щоб привабити виборця:

– Вот спасибо вам, что вы оценили, что у нас дешевле, чем в магазинах, - сміється продавчиня. – А то приходять бабушки и всё равно недовольны. А мы это всю ночь готовили.

Фото: Ірина Андрейців

Біля буфетів – більший ажіотаж, ніж на самих дільницях. Вони пусті – раз в 5-10 хвилин підходить по одній людині. Члени комісії лише встигають нахилятись до черг у буфеті: «А вы уже проголосували? Да? Хорошо»:

– Я пришла проголосовать за Лукашенко, - хвалиться пенсіонерка Ніна. – Лучше, чем при нём, не будет. Он знает деревню, моя мама из деревни, сельськохозяйственный. А в Украине что? У меня внук вон маленький растёт, я за его будущее голосовала, чтобы он войны не видел. У нас порядок. Тихо, спокойно.

У своїх симпатіях до Лукашенка майже всі пенсіонери, яких я зустріла – одноголосні: наш президент, наш спокій, відсутність війни. Але не бабуся Тамара: вона віддала свій голос за опозиціонерку Тетяну Короткевич:

– А что, пусть женщина управляет. Сколько можно уже? Я 20 лет боролась за то, чтобы оформить своё наследство. Так меня из кабинета в кабинет гоняли, и так и не отдали. Сказали, что я больная и отправили в психушку. Я остуда вышла, снова с документами к ним пошла. Они меня снова в психушку. Молчала уже потом, так без наследства и осталась. Родственники умерли из-за того, что им не оказали нормальной медицинской помощи. Я хочу перемен. Чтобы хорошо было, за что я 20 лет терплю такую несправедливость?

Фото: Ірина Андрейців

Тамара Іллічівна починає плакати. Виходить з дільниці, щоб подивитись на концерт. Тут уже танцюють діти з мамами, підспівують бабусі:

– Мы понимаем, что от нашего голоса ничего не зависит. Но приказали идти, мы и пришли. Все равно напишут то, что им надо, - каже мені пенсіонерка, яка не захотіла фотографуватись. – Но мы ходим на выборы уже 20 лет, это традиция. А тут ещё и концерт можно послушать.

– Я голосую за своё будущее, - усміхається чоловік середнього віку. – Но не за «этого», вы не думайте…

Ірина Андрейців Ірина Андрейців , Студентка Магістерської програми з журналістики в УКУ
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter