ГлавнаяБлогиБлог Ганни Довбах

Чому більшість наркоспоживачів на пострадянському просторі говорять російською

Євроінтеграційному процесу найбільше опирається населення із ностальгією за Радянським Союзом. Підміняючи соціально-економічний аналіз спадку радянської системи мовним протистоянням, еліта не лише вчиняє провокацію, але і наражає на безнадію цілі регіони.

Фото: bigpicture.ru

У дуже Європейському і такому політично забарвленому зараз місті Вільнюс я цього літа побувала вперше. Скажу одразу - закохалась у це Вільне місто із першого погляду. Мої захоплені погляди у старому місті раптом наштовхнулись на постать дуже молодого хлопця, років 18, який жебракував під церквою. І на відміну від власних однолітків, яких ми зустрічали у місті, цей і кілька таких самих жебраків звертались до нас чистою російською. Ця макабрична і дивна картина нагадала мені наші роздуми в офісі, коли ми вперше виявили, що інформаційні буклети для споживачів наркотиків по всій території України треба випускати саме російською. Там же у Вільнюсі на регіональній зустрічі зі зменшення шкоди від споживання наркотиків із колегами із усіх країн колишнього Союзу ми дружно дивувались такій закономірності, яка властива і для Прибалтики, і для Казахстану. Для підтвердження своїх здогадів я глянула на карту із поширенням наркоманії в Україні і потім порівняла їі із відомими картами розвитку важкої, хімічної, видобувної індустрії. Щось дуже співпадають картинки, особливо якщо дивитись не по областях, а по окремим містах, як Червоноград у Львівській області чи Кременчуг в Полтавській.

Мапа 1. Поширеність розладів психіки та поведінки через уживання наркотичних речовин у 2011 році, показник на 100 тис. населення

Мапа 2. Економічна карта УРСР

Питання не мови, а переселенської адаптації

Якщо розглядати російськомовне населення пострадянського простору не з точки зору повсякденної мови, а з боку спільності сімейних історій та доль, то одразу побачимо одну просту закономірність, яка викликана специфічною технологією забезпечення кадрами індустріалізації Радянської держави. В Американській соціології подібне явище називають плавильним казаном, перемішування різних націй для отримання економічно найпродуктивнішого та культурно рівномірного населення.

Ще із 30-х років територією всього Союзу переміщали не лише розкуркулених селян до Сибіру, але і велику кількість робітничої молоді на індустріальні об’єкти, такі як будівництва. Після Великої вітчизняної система носила вже дуже чіткий і системний характер направлення на виробництво після закінчення профільного навчання. Мало кому вдавалось залишитись працювати у рідному місті.

А тепер уявімо без поетичного фльору та художньої обробки (до речі, цих образів в радянському кіно чи не найбільше ) дівчину чи хлопця 20-22 років одразу після ВУЗу, яка приїздить із валізкою необхідних речей працювати на підприємстві за кілька тисяч кілометрів від дому своїх батьків. Їй чи йому дають койку в гуртожитку, робоче місце. Кар'єра та щасливе сімейне життя у цієї людини цілковито залежить від ідеологічної чистоти та підкованості, відповідності кращим зразкам комсомольської та партійної моделі поведінки, добре продемонстрованої в радянській літературі та у тому ж таки кіно. Адміністративний, комсомольсько-партійний та кагебешний апарат ретельно слідкують за кожним рухом людини як на роботі, так і вдома (в гуртожитку чи в відомчому житловому комплексі це робити дуже просто). Місто та завод є багатонаціональним, але дуже скоро про походження нагадує лише прізвище та традиційні святкові страви, специфічних акцентів всі намагаються позбутись. В такій ситуації важко собі уявити людину, а тим паче молоду клітину радянського суспільства, яка хоча б вдома говорить рідною мовою (казахською, литовською, білоруською, ідішем чи українською) та ще і справляє якість церковні чи національні свята. За хрещення дитини в церкві виключали з партії та виганяли із роботи, на великодню суботу призначали загальноміські першотравневі суботники, щоб навіть не повадно було щось пекти, схоже на паски.

Значно сильніша ідеологічна обробка здійснювалась із міліціантами, військовими, працівниками різних мілітарних та ідеологічних систем. Така переплавка радянських громадян відбувалась у двох- трьох поколіннях, тож більшість населення індустріальних міст країни могли приєднатись до відомих слів із пісні: «Мой адрес - не дом и не улица, мой адрес - Советский Союз», бо батьки жили в одному кінці світу, брати із сестрами розкидані по всій країні. Такі покоління переміщеного радянського населення, якого до території проживання прив'язує лише місце роботи і звичка.

Якщо не дисидентствувать, відкрито не опиратись, то в застойні часи виконувати загальноприйняті норми виживання в системі було не надто важко. Натомість було зрозуміло, що і як робити і чого не варто робити для успішного просування по соціальним драбинам, для організації достойного відпочинку та освіти дітям. Правила виживання в цій системі були прості: не виділяйся, не висовуйся, не базійкай, роби як кажуть, твої роздуми і ідеї нікого не цікавлять, від начальства і системи залежить твоє виживання і благополуччя.

Москва сльозам не вірить, тим паче у новітню епоху

А на початку 90-х чітка і всім зрозуміла система цінностей розвалилась. Це явище добре описується концептом аномії у соціолога Роберта Мертона. Тепер неможливо стало не те що досягти успіху, соціального визнання, але і вижити, якщо користуватись старими цінностями.

На великих заводах, залізниці, шахтах роками не виплачували зарплатню. Тим міським жителям, кого доля не далеко закинула від батьків у селі із присадибним господарством, принаймні голодати не довелось. Навколо всіх міст з'явились тоді міріади городів та дачок, де інженери та інші працівники інтелектуальної праці намагались виростити харчі по вихідних. Поступово заводили банкротували. Як видно із багатьох соціологічних досліджень, за десять 90-х років чоловіки почали інтенсивно спиватись, а жінки змінили креслельну дошку на стіл на базарі та челнокові клітчасті сумки.

Що відбувається із підлітком в такій родині? Часто діти та підлітки разом із бітьківським обуренням новими часами і неспроможністю правителів, «клятою і бідною незалежністю» всотували зневагу до всіх попередньо декларованих цінностей. Можливостей отримати вищу освіту та знайти достойну роботу стало дуже мало. Доступ до алкоголю та нелегальних наркотиків стрімко зріс у порівнянні із радянськими часами.

Хтось може сказати, що так само разом із західною оргтехнікою та жвачками, наркотики стали доступні не лише в містах. Так, але в невеличких містечках та селах залишалась дієвою система соціального контролю по типу «що сусіди скажуть». В індустріальних же містах триєдина система контролю за кожним - керівництво заводу, партія та КГБ якраз і стали основним епіцентром зневаги до цінностей і зловживань. А алкоголізм та наркоманія - це найдоступніший спосіб втечі від невтішної соціальної дійсності, де втрачено сенс життя, немає бачення майбутнього як для себе, своєї родини, так і для країни.

Зрозуміло, що слідом за алкоголізмом та соціальною неблагополуччям прийшли серцево- судинні захворювання, цирози, туберкульоз. А слідом за накроманією - гепатити та ВІЛ.

Ось карта поширення епідемії ВІЛ в Україні, на якій чим темніше, тим більший рівень поширеності інфекції. Як ми бачимо, карта дуже схожа із економічними картами УРСР з пріоритетної радянскої індустрії.

Мапа 3. Показник поширеності ВІЛ-інфекції на 100 тис. населення станом на 01 01 1013 року та охоплення програмами профілактики серед найбільш уразливих до ВІЛ груп.

Соціологи, такі як відомий професор Євген Головаха вже десятки років досліджує ціннісні трансформації в нашому пострадянському суспільстві. На жаль, поки що вони не знайшли специфічного терміну для переміщеного радянського населення та детально не проаналізували стратегії виживання: хто як може прохарчуватись, куди їздить на заробітки, скільки перебралось за кордон чи в Київ, які цінності сповідує зараз. Та і виділити цю групу соціологічно не просто, адже дивно було б питати, чи ваші діди були спрямовані на великі радянські будівництва, чи ваші батьки живуть зараз в тому самому місті, де народились і виросли? Але на моє переконання, саме спільність сімейної історїі зараз формує електрональну, економічну та соціальну специфіку величезної частини наших співгромадян.

Що робити? Довгострокова зважена політика виходу із депресії та реальна сімейна історія

Зрозуміло, що навіть якщо ми будемо максимально ефективні у протидії ВІЛ, гепатитам та туберкульозу ми навряд чи зможемо кардинально змінити світосприйняття та економічні умови життя мільйонів людей. Навіть комплексна система соціальної робити для споживачів наркотиків від профілактики споживання ін’єкційно до зменшення шкоди, замісної терапії, безкоштовних реабілітаційних центрів та терапевтичних клубів не дасть людям надії на освіту та достойну роботу. Без ґрунтовних соціальних реформ у так званих депресивних регіонах нащадки переміщеного радянського населення будуть залишатись маніпульованим і залежним від соціальних державних виплат.

Основою таких соціальних змін мають стати не заклики повернутись до давнього чи не дуже минулого, а формування навичок підприємництва, відповідальності за свій дім, вулицю, місто, цінностей поваги до різних жителів, вдячності іншим громадянам за реальні досягнення, цінування власного внеску в загальне благополуччя міста.

Зараз в усіх сферах соціального життя ми маємо справу із розділенням східних і західних українців, розділенням не лише за мовою, але і за ідеологією, баченням майбітнього країни, навіть символікою (яка стала основною новиною останнього тижня).

З одного боку стоять переконання в необхідності будувати Україну як сильну європейську державу, а з другого - ностальгія за радянськими надійними часами, ну і всі сучасні міфологеми, насаджувані Російським телебаченням.

Кожен з нас вірить в намальовану узагальнену картинку дійсності, якщо не має власної доведеної історії, незаперечних фактів. Героїзація Сталіна швидко зникає, якщо людина отримує на руки справу репресованого діда, не те що факт затримання та розстрілу, але саме існування якого було під забороною в родині.

Реальна сімейна історія - болюча як з боку жертв, так і з боку виконавців репресій, служителів системи, які були змушені робити жахливі справи. Але тільки ця історія може стати підґрунтям для нової, спільної для всіх нас національної ідеї. Так жертви трагедії, катастрофи, багаті чи бідні, мирні чи військові після її завершення знають про те, що це спільне невимовно жахливе минуле є основою для розвитку- щоб більше такого не допустити, щоб навчитись жити в соціальному розумінні і мирі.

На особистому досвіді людини, яка виросла в простій радянській родині і по крихітці дізнавалась про розкуркулення, зміну прізвищ, арешти і голод в моїй слобожанській донецькій частині родини, я знаю, що зараз кожен стоїть перед вибором. Можна залишитись у полоні радянської пропаганди, ностальгійно переглядаючи радянське кіно. А можна чесно подивитись на минуле і сміливо вибирати майбутнє в незалежній і європейській державі. І тоді справа буде зовсім не в мові спілкування. Ми же розуміємо...

Ганна Довбах Ганна Довбах , Психолог, культуролог
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter