Корисність державного апарату: тижневий аналітичний огляд №27 (75)

Цього тижня було оприлюднено цікаве статистичне спостереження, відповідно до якого частина українських домогосподарств, які суб'єктивно відносять себе до бідної частини населення, збільшилася в 2015 році в 1,3 рази в порівнянні з 2008 роком, із 56,9 % до майже трьох чвертей – 72,3 %.

Частина тих, хто вважає себе середнім класом, скоротилася в 2,7 рази – з 1,9 % в 2008 році до 0,7 % в 2015-му; не бідними, але й не середнім класом, вважають себе 27 % українських домогосподарств (раніше – 41,2 %). При цьому лише в 4,4 % домогосподарств суб’єктивно матеріальний стан покращився або «швидше покращився», 30 % – не змінився, а дві третини (65,7 %) вважають, що він погіршився або «швидше погіршився».

Фото: depositphotos.comelchonock

Важливо розуміти, що такі відчуття викликані не навіюваннями українців чи власними депресивними настроями. Про це, на превеликий жаль, свідчить статистика, відповідно до якої кінцеві споживчі витрати домогосподарств, що включають і негрошову частину, у 2015 році скоротилися в порівнянні з 2014-м на 20,2 %, а з грошової частини – на 18 %, зокрема на охорону здоров'я українці витрачають на 7,4 % менше, на покупні продукти харчування – на 14,7%, транспорт – на 21,6%, культуру та відпочинок – на 25,6 %.

Ніби відчуваючи оприлюднення таких плачевних показників, два народних обранця від Блоку Петра Порошенка пани Каплін та Сугоняко зареєстрували в парламенті проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо порядку встановлення мінімальних гарантій в оплаті праці».

У пояснювальній записці до нього вони зазначають, що прожитковий мінімум в Україні не враховує низку життєво необхідних витрат: на придбання або оренду житла, освіту, оздоровлення, утримання дітей у дошкільних навчальних закладах, платні медичні послуги тощо. Констатують, що вісім років поспіль не виконується рішення Конституційного суду України від 22.05.2008 р. № 10-рп/2008, відповідно до якого прожитковий мінімум для працюючих осіб підлягає збільшенню на розмір податку на доходи фізичних осіб.

В Україні бюджетний фактор є основним чинником, який впливає на рівень прожиткового мінімуму та нівелює дію інших, внаслідок чого фактичний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб у цінах квітня 2016 року з урахуванням суми податку на доходи фізичних осіб за розрахунками Мінсоцполітики становив 2 897 грн.

Ремарка до попереднього абзацу – фактично цими словами вони чітко підтверджують, що мінімальна зарплатня в Україні, так само як і мінімальна пенсія, не підвищуються не тому, що цього не потрібно робити або їх розмір є достатнім, а через банальну причину: Уряд та ВР України не можуть здійснити це підвищення тільки для приватних комерційних структур, хоча, звісно, хотіли б цього. Річ у тому, що нічим буде платити бюджетникам та пенсіонерам, а отже, нам намагаються «напарити» умовну брехню про те, що на 1 400 грн можна прожити.

Власе кажучи, що й потрібно було довести: цифра, яка закладається до бюджету, не має нічого спільного не те, що з прожитковими реальними витратами, а навіть із їх мінімальним показником.

Далі законодавці починають маніпулювати, причому роблять це відверто та безсовісно.

Стежте за думкою (далі цитата з пояснювальної записки): «У більшості країн Євросоюзу встановлення мінімальної заробітної плати відмежовано від бюджетного процесу, а в колективних договорах і угодах застосовувався принцип «тарифної автономії». Проте останні роки Уряди багатьох країн активно втручаються в сферу визначення мінімальних гарантій в оплаті праці, зокрема шляхом затвердження таких гарантій за результатами переговорів профспілок та роботодавців. З метою стимулювання зростання заробітної плати в небюджетній сфері, законопроектом передбачається запровадження підвищувальних галузевих коефіцієнтів до заробітної плати, які будуть обов’язковими для галузевих угод та колективних договорів незалежно від форми власності та господарювання».

На початку мова йде про лібералізацію, тобто на рівні колективних, галузевих, інших угод роботодавці та працівники узгоджують порядок та розмір оплати, незважаючи на мінімальну зарплату чи коефіцієнти, що діють у бюджетній сфері. Основний принцип – оплата праці не повинна бути меншою за встановлений мінімальний рівень.

Далі ж у тексті законопроекту мова йде саме про втручання в питання, які мали б бути лібералізованими: запровадження підвищуючих коефіцієнтів у позабюджетній сфері. Проте зі змісту документа це не випливає зовсім.

І на завершення обґрунтування знову вказується: «Прийняття зазначеного законопроекту дозволить підвищити розмір мінімальної заробітної плати до рівня фактичного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, сприятиме реалізації державної політики щодо підтримання платоспроможності українського працівника в умовах зростання цін та забезпеченню гарантованих Конституцією України прав людини на достатній життєвий рівень».

Тобто, забули про попередніх два абзаци, про відмежування мінзарплати від бюджетного процесу, про лібералізацію та всі інші плюси, які обґрунтовують необхідність прийняття документа.

Далі перейдімо до суті змін:

Запропонована редакція передбачає прийняття змін та викладення в такій редакції окремих положень статей (аналіз проводитимемо постатейно):

Стаття 95. Мінімальна заробітна плата. Індексація заробітної плати

Розмір мінімальної заробітної плати <…> має перевищувати середньозважений фактичний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб за 12 місяців, що передують прийняттю рішення.

У разі перевищення фактичного рівня інфляції над плановим більше ніж на три відсотки Кабінет Міністрів України протягом 15 днів ініціює перед Верховною Радою України внесення змін до Державного бюджету України на відповідний рік щодо підвищення розміру мінімальної заробітної плати з урахуванням прогнозного рівня інфляції до кінця бюджетного року з метою забезпечення його адекватного зростання.

Отже, по суті прожитковий мінімум все ж залишається прив’язаним до мінімальної заробітної плати. При цьому використане поняття «середньозважений фактичний розмір прожиткового мінімуму» на сьогодні законодавством не передбачене, як і його тлумачення не розкривається авторами законопроекту.

Крім того, пропонується внести зміни до ст. 9 Закону України «Про оплату праці» та викласти її таким чином:

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:

- потреб працівників та їх сімей; середнього рівня заробітної плати;

- фактичного прожиткового мінімуму для працездатних осіб;

- індексу споживчих цін;

- продуктивності праці;

- рівня зайнятості та інших економічних умов;

- податків, обов’язкових зборів та внесків.

Мінімальна заробітна плата встановлюється в розмірі, що перевищує середньозважений фактичний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб за 12 місяців, що передують прийняттю рішення.

Яким чином ці фактори впливатимуть на визначення мінімальної заробітної плати, не розкрито. Насправді норма в цьому вигляді є декларацією, оскільки мінімальна зарплата визначається більшою за прожитковий мінімум, а прожитковий мінімум враховує потреби осіб, в тому числі й працівників.

Якщо ж припустити, що всі перелічені складові мають бути своєрідним плюсом до прожиткового мінімуму, виходить повна нісенітниця. Судіть самі, до прикладу:

1) прожитковий мінімум у фактичних цінах (саме так сьогодні звучить поняття на рівні закону, а не фактичний прожитковий мінімум) – 2800 грн (прогнозуємо на початок 2017 року без ПДФО, з урахуванням інфляції на кінець року).

2) далі плюси: а) індекс споживчих цін +8 (прогнозний на 2017 рік); б) вплив рівня зайнятості та продуктивності праці не піддаються числовому визначенню в розумінні коефіцієнтів для визначення МЗП; в) + податки і збори (18%).

Тож, за відсутності ряду коефіцієнтів отримуємо (2800х1,08)х1,18=3 568 грн. Зважаючи на допустимі погрішності, зупинімося на сумі 3 500 грн.

Власе, українців такий розмір «мінімалки» влаштує, адже він суттєво вищий за поточний.

Підприємців та роботодавців – ні, оскільки їхню продукцію чи послуги не почали купувати вдвічі більше чи вдвічі дорожче, а якщо так, то чим платити такі мінімалки? Питання риторичне, як і сам законопроект. Втім, якщо необхідно просто завантажити потужності монетного двору, то номінальне підвищення не призведе до підвищення купівельної спроможності, зате зумовить чергову девальваційну хвилю. Проте й це не все.

Тепер стосовно коефіцієнтів, про які йшлося вище.

Зміни до статті 11 вказують:

Мінімальні розміри ставок (окладів) заробітної плати, як мінімальні гарантії в оплаті праці, визначаються генеральною та галузевими (міжгалузевими) угодами.

Мінімальний розмір ставки (окладу) заробітної плати – це встановлений колективною угодою мінімальний розмір ставки (окладу) заробітної плати працівника першого розряду відповідної галузі, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт).

У генеральній, галузевих (міжгалузевих) угодах мінімальні розміри ставок (окладів) заробітної плати встановлюються з дотриманням підвищувальних галузевих коефіцієнтів, мінімальні значення яких затверджуються Кабінетом Міністрів України за погодженням зі сторонами соціального діалогу.

До цього моменту все ніби послідовно: Кабмін встановлює мінімальні коефіцієнти, а галузеві та міжгалузеві при визначенні розмірів мінімальних ставок не можуть бути меншими за встановлені Урядом.

Фото: gregorylee/Depositphotos

Наступна частина статті, на яку необхідно звернути особливу увагу, викладена так:

«До мінімального розміру ставки (окладу) заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні, компенсаційні виплати тощо».

Тобто, йдеться про те, що МЗП, а відповідно й мінімальна ставка працівника – це самостійне явище, а до нього в плюс ідуть надбавки, доплати, заохочувальні виплати. Тоді питання: заохочення виплачується за продуктивність та успіхи в праці, але продуктивність вже враховується при розмірі МЗП? Нічого не бентежить? Практично нічого, крім дилетантизму законодавця. Проте цю норму потрібно запам’ятати з іншої причини (про це нижче).

І нарешті ключова частина всього законопроекту:

«Мінімальний розмір ставки (окладу) заробітної плати працівника першого розряду відповідної галузі має перевищувати законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати».

Маємо такий алгоритм: прожитковий мінімум, далі з його урахуванням + інфляція+ інші коефіцієнти та податки = мінімальна зарплата, а далі мінімальна ставка (яка не може бути меншою за мінімальну зарплату) і до неї + надбавки, премії, заохочення. Бездоганна формула з соціальної та популістичної точки зору – одні плюси та суцільні гарантії, – якби не одне «але», а саме: утопічність цього положення з погляду практичної реалізації. Лібералізм та справедливість цього алгоритму має суттєвий, хоча з боку законодавця, можливо, нікчемний прорахунок. Так, ідейно ідеальна формула може бути застосована в процвітаючій країні з високим рівнем ВВП на душу населення та в економіці, яка постійно зростає. Іншими словами, в моделі до якої, при всьому патріотизмі, повазі та любові до Батьківщини, Україні ще дуже далеко.

Наведу позицію міністра соцполітики стосовно цього: «У нас є такі показники, як мінімальна заробітна плата і прожитковий мінімум. Ми до них прив'язали перший тарифний розряд в бюджетній сфері. Отже, якщо ми підвищуємо прожитковий мінімум, потрібно підвищувати перший тарифний розряд і всю тарифну сітку, а на це потрібні сотні мільярдів гривень.

У результаті для того, щоб цього не робити, ми маніпулюємо з прожитковим мінімумом – вдаємо, що він не повинен зростати».

А тепер, для тих хто заглибився в суть проблеми та зрозумів, про що мова, запитання: чим описана вище, запропонована депутатами від БПП система оплати праці відрізняється від тієї, яку озвучив простими словами Рева?

Висновок – нічим. Взаємозв’язок зберігається, і сотні мільярдів гривень, необхідних для такого впровадження, теж нікуди не зникли.

Продовжимо цитату Реви щодо позабюджетної сфери: «Там зарплати повинні бути вище, ніж бюджетні. Ми повинні тягнути бюджетну сферу в нормальній економіці за небюджетної. А що у нас відбувається? Оскільки ми тримаємо бюджетну сферу, прив'язуючи до першого тарифного розряду прожитковий мінімум, небюджетна дивиться – "о, вони підняли на 15% – ось і ми зараз на мінімалку підтягнемося, покажемо трохи більше, решта в конверті".

Потрібно відв'язатися від прожиткового мінімуму, підвищити мінімалку, тоді небюджетна сфера йде вперед – і ми починаємо підтягувати до неї бюджетну.

Тобто ми знімаємо кайдани і відпускаємо заробітну плату. Одночасно детінізуємо 2,5 млн працівників небюджетної сфери, вишукуємо 4,5 млрд на підвищення стандартів в бюджетній сфері – і під кінець року отримуємо ефект 7,5 млрд плюс. Мінус 4,5 – разом 3 млрд чистого плюса з економічних розрахунках, якщо ми це робимо».

І на додачу до цих слів пригадайте слова віце-прем’єра Розенка, який говорить про європейський підхід і про включення в оплату праці всіх надбавок, а також про перегляд розміру оплати праці, при якій оклад робітника І розряду не може бути меншим 60 % мінімальної заробітної плати.

Отже, відправною точкою стане розмір зарплати, яка включає в себе надбавки, доплати і т. д.

Тепер порівняйте слова представників Уряду, які відповідальні за формування бюджету, з нормами законопроекту – отримаємо повністю протилежні позиції з важливим вагомим «але»: бюджет верстає Уряд, відповідає за його виконання, а також за реалізацію норм, ухвалених Радою. Як наслідок, запропонований депутатами від БПП проект (важливий акцент, оскільки урядовці, цитати яких наводяться, та депутати, які внесли законопроект, належать не тільки до однієї коаліції, а й до однієї політичної сили, а озвучені точки зору жодним чином не свідчать про спільність поглядів чи єдину стратегію) прийнятим, цілком вірогідно, не буде.

Більше того, якщо повернутися до законопроекту, то він зберігає положення про те, що прожитковий мінімум встановлюється Кабінетом Міністрів України після проведення науково-громадської експертизи сформованого набору продуктів харчування, непродовольчих товарів і визначеного переліку послуг (те ж, що маємо й сьогодні, але що не виконується). Єдине доповнення передбачає його визначення за участі та погодження зі «сторонами соціального діалогу» (???? – суб’єкти, їх правовий статус та роль не визначено), у фактичних цінах за даними державної служби статистики та з урахуванням прогнозованого рівня інфляції на плановий період. Звісно, важливе уточнення щодо фактичних цін з урахуванням інфляції, але від цього більш життєздатним на практиці воно не є.

У підсумку сподівання на те, що динаміка статистики про суб’єктивне сприйняття домогосподарствами свого матеріального становища як такого, що покращився, зростатиме в наступному році є ілюзорними.

Іншою важливою новиною цього тижня, яка виявилася індикатором ефективності діяльності відомства в цілому та персонально Ігоря Білоуса, було коротке повідомлення на сайті ФДМ.

Дослівно: «18 липня 2016 року, закінчився термін подачі заявок на участь в конкурсі з продажу ПАТ ОПЗ. Станом на 18:00 жодної заявки надано не було. У зв’язку з відсутністю заявок ФДМУ змушений визнати конкурс таким, що не відбувся у зв’язку з відсутністю попиту».

Із моменту публікації оголошення про продаж заводу ним зацікавилися потенційні інвестори, які підписали відповідні договори про конфіденційність. Проте після знайомства з пакетом документів та вивчення ситуації в Україні і довкола заводу всі вони висловили неготовність брати участь у конкурсі на визначених умовах, озвучивши основні причини свого рішення.

Найбільше питань і сумнівів у інвесторів викликали:

1) борг перед Group DF,

2) суди з компанією «Нортіма»,

3) обмеження на репатріацію дивідендів,

4) відсутність податкових пільг і преференцій для інвестора,

5) зависока ціна на тлі озвучених вище проблем заводу та загальних політичних і економічних ризиків країни.

«Усі ризики, які існують довкола заводу і України загалом, мають свою ціну, – прокоментував ситуацію голова ФДМУ Ігор Білоус. – Тому якщо ми не можемо вирішити якісь з проблем чи ризиків, їх потрібно враховувати і віддзеркалювати в умовах та договорі купівлі-продажу».

Більше року тому, коли Білоуса «пересаджували» з крісла, де йому також заважали провадити ефективну реформаторську діяльність (хто забув, він очолював ДФС до приходу туди Романа Насірова та під дією факторів корупційних схем на митниці, які набули значного розголосу та викликали очікуване обурення в суспільстві, був вимушений подати у відставку), висловлювалися сумніви щодо його особистісних організаційних здібностей. Втім, життя, а точніше наближеність до лідера «Народного Фронту», дало йому другий шанс випробувати власні сили в секторі державного управління. «Пониження» відбулося не надто болісно, оскільки посада голови Фонду державного майна в умовах очікуваної приватизації залишків ліквідних державних активів обіцяла бути дуже перспективною.

З того часу він, не шкодуючи ні власного часу, ні зусиль, «пестив» нас неймовірними, захоплюючими блогами та інтерв’ю, в яких розповідав про заокеанські та європейські вояжі, в ході яких успішно презентував об’єкти приватизації, про неабияку зацікавленість інвесторів у придбанні ОПЗ, про перешкоди на шляху до цього у вигляді зволікань Ради з прийняттям змін до законодавства, яке б не допустило до участі в ній суб’єктів, що мають походження з країни-агресора, про незалежну оцінювальну діяльність, залучених радників для підшукування зацікавлених інвесторів, інші речі, які мали б формувати позитивний імідж.

Тобто, інформаційне поле, підготовка суспільства тривалий період відбувалася максимально ефективно.

Зазначу, що фактори, на які вказує Білоус, як на причини провалу першого конкурсу, не виникли спонтанно. Насправді вони існували, побоювання інвесторів, якщо з ними дійсно велись діалоги на етапі підготовки, теж не були висловлені в день подачі заявок й існували задовго до того.

Тому, якби було бажання продати об’єкт, а Білоус дійсно був би самостійною фігурою, яка б цінувала своє місце праці та хотіла б досягти результату, інформаційні потуги та власні зусилля за рік, що передував цій знаменній даті, він спрямував би на те, аби переконати суспільство в тому, що ціна, за якою здійснюється реалізація, має бути меншою щонайменше на половину через ризики, про які йдеться сьогодні.

На розгляд Кабміну виносились би реальні умови приватизації, а не ефемерні, відстоювалась би державницька позиція, адже кошти від відчуження вже заплановані в бюджетних надходженнях на 2016 рік в обсязі 17,1 млрд грн (із запланованих 17 млрд грн минулого року в бюджет надійшло 144 млн, або 0,8 % від плану). За цей час було достатньо можливостей для досягнення згоди про реструктуризацію заборгованості підприємства тощо.

Однак цього не відбулося.

Натомість ми бачили зовсім інакшу картину. Так, за чотири дні до часу «Х», в черговому кільканадцятому зверненні до народу через ЗМІ Білоус зазначив: «Смело могу утверждать, что в Украине никогда ни одно предприятие не готовили к приватизации настолько тщательно, профессионально и прозрачно, как сейчас мы подготовили ОПЗ.

Вся документация приведена в соответствие с международными стандартами, создана база данных для потенциальных инвесторов, проведены переговоры с ключевыми игроками рынка минеральных удобрений. Все шаги по подготовке проведены в жестком соответствии с законодательством, с привлечением советников, международной рабочей группы и рабочей группы в парламенте.

Нам важно не просто продать завод, а провести образцовую приватизацию и привлечь стратегического иностранного инвестора. От этого зависят дальнейшее развитие экономики, инвестиционный климат и будущее приватизации».

Розвіюючи міфи, один із них вкрай цікаво сьогодні читати, знаючи результат:

«Миф 2. Фонд не называет потенциальных участников аукциона, значит, готовится адресная приватизация.

Я бы с радостью назвал поименно всех участников, которым мы с советником предоставили доступ к базе данных, но мы связаны с ними договорами конфиденциальности. Причем на условиях, которые предполагают серьезные санкции по отношению к нарушителю.

Помните расхожую фразу о том, что деньги любят тишину? Так вот, продажа ОПЗ — это не просто деньги, это большие деньги, и тем большей тишины требует этот процесс. Потерпите немного. 18 июля — последний день приема заявок. Уже 19 июля все мы будем точно знать, состоится ли конкурс и кто примет в нем участие.

Мы оценили ОПЗ довольно дорого — больше 700 млн долл. Пришлось, правда, отнять от этой сумы долг — 193 млн долл., чтобы получить стартовую цену. Поэтому говорить, что в это время мы продаем завод "за копейки", не приходится.

И все же, как бы ни были важны деньги, главное в продаже ОПЗ — прозрачный профессиональный процесс, лишенный какой-либо адресности.

Только так мы сможем запустить большую приватизацию, простимулировать развитие экономики и привлечь в страну инвестиции. Инвестиции, за которые, замечу, борется не только Украина».

Текст переповнений пафосом, а результат демонструє реальну ціну автора цих слів. Цікаво сьогодні інше: чи довго Україна виконуватиме роль місця для навчань цієї особи, принаймні в державній сфері? Можливо, час повернутися до комерційної діяльності, якщо кафтан не за розміром?

У минулому році показовий провал приватизації та недієздатність Фонду були чітко продемонстровані на прикладі «Президент готелю» в Києві.

Інші об’єкти – частки в обленерго на підході. «Центренерго», від гріха подалі, перенесено на наступний рік, тобто в умовах сьогоднішньої України – безстроково.

У такому випадку цілком вірогідно, що потрібно ставити дещо інше питання: можливо, проблема не в самій грі? Можливо, проблема в гравцях? Особливо в травмованій команді на боці держави, де дуже очевидною є її слабка ланка. Хоча можливий й інший варіант: ця слабка ланка грає на боці суперника, і такий варіант також не варто відкидати.

Після провалу приватизації, точніше її першого етапу, зайшла мова про реструктуризацію заборгованості за газ у розмірі $ 190 млн, а також про поступальний крок на повторних торгах у вигляді 30 % дисконту від стартової вартості. Тобто, ймовірно, процес повторної приватизації не розпочнеться до осені, оскільки питання не тільки в ціні, але й у необхідності досягнення згоди з особою, яка стараннями чинної влади вже понад два роки не може повернутися в Україну, та, між іншим, також має зацікавленість у придбанні об’єкта приватизації.

А дисконт в 30 % формує для нас ціну від стартової (13,175 млрд грн – $ 0,52 млрд) у розмірі $ 364 млн, або 9,22 млрд грн.

При цьому пригадаймо, що в далекому 2009 році «Нортіма» перемогла з ціновою пропозицією в 5 млрд грн. На сьогодні це близько $ 200 млн, але на той час ця сума становила $ 620 млн. На превеликий жаль, ціна в 2009 році в протоколі вказувалася в гривні, інакше, якби крок та ціна лоту були в доларі, сьогодні можна було б визнати позовні вимоги «Нортіми» у справі, яка розглядається в Стокгольмі, та укласти з ними договір, навіть виручивши не планові 13,1 млрд грн, а 15 млрд грн.

Хоча, припустімо, і з цією компанією буде досягнуто мирової угоди, коли вдасться припинити судову тяганину (яка загрожує Україні штрафними санкціями та альтернативному інвестору підприємства ризиками щодо можливості повноцінного розпорядження набутим майном) та отримати певну погоджену суму бюджетного надходження – одним пострілом двох зайців (метафора без прив’язки до особистостей).

Можливо, це і є причиною того, що приватизація з першого разу не відбулася; можливо, соціуму було необхідно саме таким чином обґрунтувати зменшення вартості підприємства. Проте тоді знову ж таки постає питання: на чию користь приватизація – народу України чи його окремих представників?

Свого часу потенційними покупцями підприємства вважались норвезька Yara, американскі IBЕ Trade, Koch Fertilizers, CF Industries та польска Ciech, частину акцій був готовий придбати і Європейський банк реконструкції та розвитку (за умови, якщо компанія-переможець у торгах буде в цьому зацікавлена та відповідатиме вимогам банку).

У результаті ні іноземців, ні переможців, діра в бюджеті в розмірі 17 млрд грн, $ 1 млн (витрачені на підготовку), і ніхто ні за що не відповідає. Начебто це звичайна мала, а не показова приватизація.

Андрій Вігірінський Андрій Вігірінський , Правник, аналітик
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter