Перш за все, це була кампанія, яка розділила американське суспільство. Вона пересварила цілі родини, зробила ворогами вчорашніх друзів, зруйнувала колективи та групи. ВВС назвала президентську гонку в Америці «кампанією, що породила чвари». І з цим важко не погодитися. Іншим важливим фактором, на який треба зважати, є те, що сьогодні Сполученні Штати обирають не кращого з кращих, а не найгіршого з гірших. Багато хто голосуватиме не так за Трампа, як проти Клінтон, і навпаки. Така ситуацію свідчить про те, що у 2016 році на політичному небосхилі Америки не з’явилося яскравої, нової зірки, як це було у випадку Франкліна Делано Рузвельта, Джона Кеннеді чи Барака Обами.
По-третє, можемо стверджувати, що це була кампанія Дональда Трампа. Власною епатажністю, відсутністю будь-якої толерантності по відношенню до інших, неоднозначністю різких заяв та неприкритим популізмом саме кандидат від Республіканської партії задавав порядок денний. Клінтон не потрібно було вибудовувати сильну смислову стратегію, адже їй було достатньо реагувати на заяви Трампа. Можливо, цим вона і вигравала, але перше слово завжди було за Трампом.
Власною нестриманістю, різкістю слів Дональд Трамп викрив старі рани Америки, демонструючи усьому світу, що суспільство США – це глибоко расове суспільство. Успіх Трампа можна пояснити тим, що він – це справжній американський архетип. Його виборець та й уся його виборча кампанія наче писані з безсмертного роману Джона Стейнбека «Грона гніву», який оповідає нам про лиху долю родини Джоудів, що у пошуках кращої долі змушені були покинути рідну Оклахому і їхати до манливої Каліфорнії, яка насправді виявилася трагічною ілюзією.
Білий американець, старанний робітник заводу чи фабрики, не надто освічений, але такий, що вірить у власне право на щастя, розчарований тим, що влада забирає у нього роботу, аби віддати її емігрантам, пускає сплачені ним податки не на його власних дітей чи медичне страхування, а на утримання все тих же емігрантів, так ось, такий білий американець давно плекає в собі ненависть до етнічних меншин, не розуміє ані внутрішню, ні зовнішню політику Барака Обами і віддає свій голос такому ж білому американцю, гарному, різкому, але правдивому хлопцю на ім’я Дональд Трамп. І не важливо, що тому хлопцю вже сімдесят років, що сам він – мільярдер, який відверто маніпулює та використовує на власну користь біди та турботи громадян США. Значення має те, що він кращий за Клінтон, яка є представником еліти, верхівки, котрій чхати на простого білого американця.
Значення має й те, що на зміну запиту щодо ліберальної демократії Захід, зокрема Америка, демонструє великий інтерес до радикального, войовничого популізму. І парадокс ситуації полягає в тому, що такий інтерес є породженням самої ліберальної демократії та глобалізації, які зруйнували кордони. Американці, звичайно ж, за суспільство рівних можливостей, але ось в жодному разі не бажають ділитися цими можливостями з тими, хто тільки ступив на територію США.
Проте варто усвідомлювати і те, що у разі перемоги Трампа він все ж таки залишатиметься президентом, а не стане імператором чи царем, як того він бажає. Це ж саме стосується і Клінтон, яка дуже хоче перемогти, але так боїться програти, бо усвідомлює усі ризики у випадку перемоги її вкрай нетолерантного, проте такого популярного серед половини громадян США опонента.