Але моя публіцистика була не лише про Маріуполь. Наприкінці книжки я міркував про те, як зробити місто комфортним і безпечним. Тоді, у довоєнні часи, безпека означала вчасно відремонтовані ліфти, очищені від снігу хідники, обрізане гілляччя дерев, вільний проїзд для «швидких» та іншого спецтранспорту, надійне асфальтове покриття, крізь яке не провалюються автівки, та багато інших речей.
Ще рік тому, ба, власне, ще три місяці тому ніхто не думав про безпеку у якомусь принципово іншому вимірі. Тепер – доводиться думати. Тепер я все частіше зустрічаю публікації щодо того, якими мають стати наші міста після війни та після відбудови. Деякі ідеї мені відверто імпонують, деякі – ні. Наприклад, я не поділяю переконання окремих експертів, що в містах варто відмовитися від широких проспектів, бо вони є зручними для проїзду ворожих танків. І що слід віддати перевагу дуже щільній забудові, аби будинки «першої лінії», які зруйнує бомба, ракета чи інший снаряд, уберегли від руйнування другу та третю лінію.
Нам не варто повертатися у середньовіччя і зводити місто із костьолом, ратушею та ринком посередині, від яких розходитимуться вузенькі вулички, наповнені будівлями без проміжків та просвіту між ними. Нам не варто впадати у крайнощі. Бо так недовго добудуватися й до фортець із валами та воротами на замку. Раніше мало хто думав про безпеку міст (хоча я волав про неї неодноразово), а зараз ця безпека не повинна скасовувати звичайне життя містянина ХХІ сторіччя.
Тож для себе я сформулював би топ-5 обов’язкових вимог до сучасних будівель у сучасних містах.
Перше – це наявність бомбосховища. Ним може бути або укриття в самому будинку, або спеціально обладнане місце поруч. Станції метро (там, де вони є) також стають у пригоді, а відтак підземну залізницю слід проваджувати і розвивати, де тільки можливо. Принаймні, столиця просто зобов’язана мати сучасний розгалужений метрополітен, який будуватимуть трохи швидше, ніж одну станцію на десять років.
На щастя, у майже всіх новобудовах є підземний паркінг, котрий може бути використаний як укриття. Але я хотів би звернути увагу на те, що в контексті ядерних погроз нашого схибленого сусіда, такі паркінги і такі укриття (а також станції метро) мають проєктуватися не лише таким чином, аби витримати ракетно-бомбовий удар. Вони повинні захищати і від радіації та / або застосування хімічної зброї. І, певна річ, бути обладнаними вбиральнями, каналізацією та системою вентиляційних шахт.
Другий момент – матеріали та методики, за допомогою яких будуються наші міста та проблема застарілого житлового фонду в них. Я писав, і неодноразово, про потребу нарешті взятися за житловий фонд наших міст і, передусім, за сумновідомі «хрущовки», котрі не є ані естетичним, ані надійним варіантом житла. Такі будинки, як показала практика, є більш вразливими в умовах війни, аніж «панельки» 1970-1980-х років. Але «панельки» своєю чергою поступаються каркасно-монолітним спорудам.
Звичайно, що від прямого влучання ракети не врятує ніщо, але 25-поверхові «свічки» на столичному Виноградарі витримали ударну хвилю від знищеного поруч «Ретровіля». Новий мікрорайон «Варшавський квартал» у цій частині міста відбувся переляком та вибитими вікнами. Але такий приклад не є закликом продовжувати зводити висотні споруди. Навпаки, із кількістю поверхів в наших житлових кварталах треба щось роботи – так само, як і з «хрущовками».
А тому пункт номер три обов’язкових вимог – зменшити кількість поверхів. Розумію, що це не сподобається забудовникам, які продадуть менше квартир, але, сподіваюсь, війна навчить нас менше звертати увагу на чужі незручності чи уражені бізнес-інтереси, а більше – на життя та безпеку людей. Про те, яка висотність будинку є оптимальною, варто дискутувати окремо. І враховувати при цьому не метраж проданого житла, а можливості пожежних та рятувальних команд.
Для розуміння: навіть у Києві пожежники використовують застарілу техніку, яка дістає максимум до 9 поверху. Бачив колись статистику щодо того, що для гасіння висотних пожеж у столиці є 11 автодрабин та три колінчаті підіймачі, які дістають не вище 35 метрів. І лише один (вдумаємося: один!) автоколінчатий підіймач висотою до 90 метрів, що відповідає висоті у приблизно 25 поверхів.
Четверта проблема – безпека наших квартир. Чим менше в Україні зводитимуть будинків, де побутовий газ використовують для приготуванні їжі або обігріву, тим краще. Адже тут справа не тільки у війні. І у мирний час вибухи побутового газу були не поодинокими. Згадаймо, як у тому ж Києві від такої біди постраждала багатоповерхівка в червні 2020 року. Наражати на додаткову небезпеку наші будинки зовсім не потрібно, і це ще важливіше, аніж проєктувати у них так звану safe room – міні-«бункер» для однієї родини, захований за двома несучими стінами.
Боюсь, що наші енергійні громадяни відразу затіють перепланування та приєднають safe room до решти корисної площі, тож зробити «так, як в Ізраїлі» просто не вийде. І хоча відповідальне ставлення до власної безпеки – окрема велика тема, нам не треба бути утопістами, проєктуючи помешкання для жителів українських міст. Хоча, можливо, трохи утопії міститься якраз у моєму наступному пункті.
Цей пункт виходить за межі квартир та будинків і охоплює місто як цілісний простір. Дуже вже заімпонувала мені ідея виведення з колекторів малих річок у наших містах, оскільки вони (річки) є природною перешкодою на шляху ворога. Столичні дигери стверджують, що в Києві, приміром, нараховується до десятка підземних річок, і справа тут не тільки в тому, що річки відіграли би роль додаткових фортифікацій, якби вийшли на поверхню.
Сам міський простір «зазвучав» би по-новому, якби місто дозволило собі мати не тільки Дніпро. Втім, така пропозиція стосується не лише одного Києва.
На завершення скажу, що з Офісу президента надійшла інформація про те, що українські архітектори, дизайнери та інженери запропонували волонтерський проєкт довідника, в якому буде зібрано найкращі світові приклади якісних громадських просторів та описані правила їхнього створення.
За приклад такої збірки з прикладними порадами взято, зокрема, американський довідник Global street design guide, в якому містяться правила проектування сучасних вулиць. А також – довідник благоустрою Праги, де описані об’єкти в громадських просторах та правила їхнього розташування.
І це все добре, але нам має боліти душа не тільки за дизайн, але й за можливість вистояти у ще одній потенційній війні з мінімальними втратами. Не хотілось би, аби зараз наші іноземні будівничі аж надто захопилися екстер’єром українських міст і у гонитві за естетикою забули про безпеку.
Якщо війна чомусь і має навчити сучасних урбаністів, так це пильності. Використаємо руйнацію наших міст бодай як шанс унеможливити повторення такого досвіду у майбутньому.