Стартував у «Прикарпатті», їздив у «Динамо» з «Зеніту»
Роман Максимюк — уродженець Биткова на Івано-Франківщині. Перші кроки у футболі робив у ДЮСШ у Надвірній. Дорога до школи, в якій він почав серйозно займатися футболом у четвертому класі, була важкою. Від Биткова до Надвірної — 15 кілометрів, які малий Роман не раз долав пішки, бо автобуси тоді ходили нечасто.
«Телефонів не було, батьки завжди хвилювалися. Особливо взимку, коли рано темніло, та й зими тоді були іншими: снігопади, хуртовини. Ось так приблизно починався мій шлях у футболі», — згадував Роман в інтерв’ю fanday.net.
Футбольні навички Максимюка помітили одразу, тож його запросили в місцеве «Прикарпаття». Після 67 матчів у складі команди Романом зацікавився «Зеніт» із російського Санкт-Петербурга. В кінці дев’яностих росіяни уважно стежили за українськими футболістами й охоче запрошували їх до себе.
На перегляді в санкт-петербурзькому клубі Максимюк заявив про себе швидко. Футбольний агент Ігор Кривенко згадує, що Роман продемонстрував свої найкращі якості на тренуванні з командою: «Під час паузи у чемпіонаті, коли збірна України грала з Хорватією матчі плей-оф відбору до чемпіонату світу 1998 року, Максимюк приїхав на тиждень на оглядини у Санкт-Петербург, де проявив свої найкращі якості як у тренувальному процесі, так і у грі. У „міжсобойчику“ він „повозив“ на фланзі одного зі своїх співвітчизників Сергія Попова. Це відразу впало в око тренерському штабу на чолі з Анатолієм Бишовцем, і „Зеніт“ уклав із Романом контракт».
У Росії український півзахисник заграв дуже якісно: у 1998–1999 роках взяв участь у 45 матчах і забив 10 голів. У підсумку Романа викликали до лав збірної України з футболу, в якій він встиг зіграти п’ять матчів. Тож запрошення в елітний клуб було питанням часу. Футболіста покликали в київське «Динамо», в якому стати своїм йому не вдалося. Все пішло шкереберть ще на етапі переходу.
Клуби не могли узгодити деталі трансферу, а в підсумку страждав Максимюк, який був змушений балансувати між двома клубами без чіткого розуміння, яким буде продовження його кар’єри.
«Мій перехід до „Динамо“ був під питанням. Я уклав попередній договір, перебуваючи у збірній. Контракт із „Зенітом“ діяв до 31 грудня 1999 року, а договір із київським клубом я уклав у листопаді. Усі вже про це знали, я там попрощався з усіма, чемпіонат закінчився, і ми фактично пішли у відпустку. А 15 грудня мені телефонує Мутко (президент „Зеніту“, — Ред.) й запитує, чому я не на роботі. Каже, що за цей час „Динамо“ мало виплатити за мене компенсацію, перехід мав бути оформлений. І заявляє, що він не оформлений, а якщо я за два дні не повернуся до розташування клубу, то мене дискваліфікують на два роки. Я телефоную Ігорю Михайловичу Суркісу, щоб з’ясувати ситуацію. Він каже, що так вийшло, мовляв, їдь туди, допрацюй до завершення контракту, головне — не травмуйся, а потім приїжджай», — згадував Роман в інтерв’ю для ютуб-каналу «Бомбардир».
Він приїхав-таки до Києва після місяців невизначеності, але закріпитися в команді Лобановського не зміг. На думку Максимюка, тренер образився на нього після однієї з бесід, у якій футболіст назвав Анатолія Бишовця якісним спеціалістом. Останній всю ігрову кар’єру виступав у «Динамо», тренував збірну СРСР, а також низку російських клубів, зокрема «Зеніт». Після початку повномасштабного вторгнення Бишовець підтримав Росію, де зараз живе. Разом із тим він мав складні стосунки з Лобановським, про що Роман не знав.
«Він мене прямо запитав, як мені працювалося з Бишовцем, що я думаю про нього як про тренера. Ну, я тут і виклав усю правду-матку. Мені здається, що йому це не сподобалося. Чомусь я одразу перестав потрапляти до складу. На тренуваннях ти відчуваєш, чи награють тебе до основного складу, чи ні. Чомусь після нашої розмови все пішло інакше. Висновок напрошується сам собою. Це я вже пізніше дізнався», — розповідав Максимюк.
Через рік футболіст переїхав у «Дніпро», де фактично реанімував кар’єру. Протягом 2001–2005 років він зіграв 85 матчів в чемпіонаті України й двічі ставав бронзовим призером у складі дніпрян. Та, на жаль, саме в Дніпрі Максимюк зіткнувся з набагато серйознішою проблемою, ніж немилість тренера, — ігроманією: залежністю від азартних ігор, за якої людина втрачає контроль над бажанням грати, навіть якщо це призводить до фінансових, психологічних або соціальних проблем.
Програв 300 тисяч доларів і поїхав у Луцьк, бо там не було казино
У «Дніпрі» Максимюк домовився про хорошу на той час зарплату, але фактично відразу відчув інший бік медалі. Він захопився грою в казино і з часом втратив усі свої заощадження. У клубі бачили проблему. Першим, хто намагався допомогти Роману, був одноклубник, а нині — член тренерського штабу Андреа Мальдери в збірній України Володимир Єзерський.
«Нас було троє друзів — я, Мазяр і Єзерський. Ми завжди допомагали один одному. Ми з Мазяром любили казино, а Єзерський нас звідти витягував. Могли засидітися до другої-третьої ночі. Бувало й таке, що ми засинали в казино, а зранку їхали на тренування. Але я цим не пишаюся. Ігроманія — це хвороба. У спортсменів азарт у крові, і нас це затягувало. Програв усе... Борги... Позичав гроші, а потім мені вже перестали позичати. Кар’єра вже котилася під укіс», — відверто казав Роман через 20 років після цього.
За три місяці в «Дніпрі» Максимюк програв 300 тисяч доларів, заклав машину в ломбард. Та на цьому він не спинився. Футболіст періодично продовжував грати, погіршуючи своє становище. Щоб вилікувати хворобу, відвідував психолога, а потім пішов на радикальний крок — переїхав у Луцьк, подалі від казино.
«Багато разів ходив до психолога. Клуб намагався мене врятувати, мені навіть встановлювали ліміт на банківській картці. Усі розуміли, що це хвороба, і намагалися допомогти. Перейшов до луцької „Волині“, тому що там не було казино. Можливо, були підпільні. Міг перейти до „Металіста“, до Маркевича. Але я вже боровся як міг, бачив, що все йшло шкереберть. Раджу молодим футболістам навіть близько не підходити до казино», — застерігав він.
Саме в Луцьку, в місцевій «Волині», Роман завершив спортивну кар’єру в 2011 році. Після цього отримав тренерську ліцензію, розпочав новий етап у житті, але реалізувати себе не зміг. На Максимюка чекало нове випробування.
Звинувачення в договірних матчах і робота вантажником
Наступного дня після призначення головним тренером ФК «Тернопіль» у січні 2017 року Романа звинуватили в організації договірних матчів у період його роботи в молодіжному чемпіонаті України з футболу. Він фігурував у пояснювальній записці одного з гравців на той час молодіжки харківського «Металіста», яку опублікував Ігор Циганик.
Максимюк наголошував, що не отримав підозри, а в прокуратурі, яка розслідувала справу, перебував приблизно дві з половиною години як свідок. Окрім того, Роман заявляв про готовність пройти перевірку на поліграфі. Та вже було пізно. Через шість днів «Тернопіль» розірвав з ним співпрацю, а іншу тренерську роботу він знайти не зміг.
За життя Максимюк наголошував, що ця тема досі болюча для нього.
Звинувачення зіпсували йому репутацію, тож кар’єра тренера не склалась, а родину годувати треба було. У 47 років він влаштувався вантажником в одному з супермаркетів Луцька, але не полишав мрії повернутися у футбол.
«Я працюю, як і мільйони звичайних людей. Зараз ситуація така. Роботою вантажника все не закінчується, я придивляюся до можливості стати менеджером. Було б бажання. Поки що будемо опановувати інші професії. Так, це не улюблена справа, а необхідність. Чи є бажання повернутися у футбол? Звісно, це навіть не обговорюється…» — переконував він.
Та життя вкотре приготувало для Романа нове випробування.
Зміна поглядів і захист України
У 2021 році в одному з інтерв’ю Максимюк не відкидав можливості попрацювати тренером у Росії, але вже за рік, після початку повномасштабного вторгнення, добровільно зголосився до війська.
«З перших днів повномасштабного вторгнення ми почали збирати допомогу для ЗСУ. Я брав участь у благодійних ветеранських футбольних турнірах. Збирали гроші на авто для наших підрозділів. А восени 2022 року я добровільно пішов захищати Батьківщину. Потрапив у мобільну вогневу групу. Наше завдання — заступити на чергування, зайняти позиції та знищувати ворожі повітряні цілі. Спочатку був у Луцьку, зараз перебуваємо на Харківському напрямку. Тут дуже важко. Але вірю в нашу перемогу. Тому що в нас немає іншого вибору. Якщо ми програємо, Україна як держава перестане існувати. Нас знищать як націю», — казав Максимюк в інтерв’ю «Чемпіону» в 2024 році.
Він визнавав, що вторгнення змінило його погляди. «Не хочу мати нічого спільного з росіянами. Не хочу, щоб мої діти та онуки мали з ними щось спільне. Меседж, що росіяни — загроза нашому існуванню, ми повинні передавати з покоління в покоління», — казав Максимюк.
З часом його перевели на Покровський напрямок, де Роман зник безвісти 30 січня 2025 року.
Одна з двох його мрій — повернутися у футбол — так і залишилася нездійсненною. Заради іншої — допомогти Україні перемогти у війні — він пожертвував найціннішим: своїм життям. Воно було сповнене злетів і падінь, проте його запам’ятають як крутого спортсмена й відважного воїна.
«Максимюк ніколи не боявся боротьби, завжди йшов до кінця. У нього було чимало чеснот, які дозволяли йому грати у великих клубах. І не просто грати, а бути у кожній з команд лідером», — так описував Романа колишній одноклубник, український тренер Юрій Вернидуб.
Він був лідером. Вічна пам’ять, вічна слава Роману Максимюку.