Що відбулося?
Після трьох програних матчів без жодного забитого голу на язик навіть слово «зрада» не лізе – бо абсолютно нульовий результат мусить залізно характеризуватися словом «ганьба». Україна одноосібно посідає місце найгіршої команди нинішнього Чемпіонату Європи. Але вбачати в цій ганьбі провал, катастрофу чи остаточний вирок вітчизняному футболу можна лише за дуууже завищених сподівань щодо сьогоднішньої команди України.
Якщо на хвильку відкинути за дужки здоровий патріотизм та нездоровий оптимізм, а також усі накручені цією сумішшю комплекси, то в сухому залишку ми отримуємо лише команду, яка зуміла пробитися на чемпіонат Європи й там програла всуху три матчі. Кухонних любителів мазохістичної статистики, що зараз стогнуть про найганебніший результат усіх часів та народів, мусимо розчарувати: єдиний антирекорд чемпіонатів Європи, який таки змогла встановити збірна України, – це 5-матчева серія ігор у фінальних частинах Євро без голів, яка тягнеться ще з дощових 0:2 з Францією на «Донбас-Арені». І щоби такий сумнівний рекорд встановити, треба було не просто перестати забивати, а ще й при цьому зіграти на двох Євро поспіль – що до цього лузерам не вдавалося.
Самі ж лузери на чемпіонатах Європи були, є і будуть – за всі роки існування групового турніру в розіграшах Євро лише в 1980-му та в 1992-му (у фінальній частині в ті роки грали лише 8 команд, а не 24, як зараз) не знайшлося команди, яка би програла всі матчі на турнірі. У 84-му таким невдахою стала Югославія, що забила 2 м’ячі і пропустила 10. У 88-му одразу дві команди – Данія та Англія –завершили групу з трьома баранками та однаковою різницею м’ячів 2 –7. Болгарія-2004 та Ірландія-2012 забили по одному та з’їли по 9, з загальним рахунком 1–4 програла всі матчі Румунія-96, з рахунком 1–5 згоріли в 2008 році всім конкурентам навіть чинні на той час чемпіони Європи греки. А збірна Нідерландів, яку в 2012 році бачили серед фаворитів турніру, не просто програла тоді всі матчі з різницею м’ячів 2–5, а ще й не вийшла на Євро-2016 – на тлі такої катастрофи наш офіційний антирекорд виглядає досягненням.
Скажете, ці збірні хоча б голи забивали? Можна, звісно, посперечатися, що гірше – пропустити 10 голів чи не забити жодного, але є в історії й зручніші приклади. Аналогічного Україні результату (3 поразки, нуль забитих, 5 пропущених) досягла Туреччина в 1996 році, а смердючий трон найголовнішого лузера єврочемпів посідає Данія, яка свої матчі в 2000 році програла з загальним рахунком 0–8.
Тому говорити про те, що Україна осоромилася перед усією Європою і навіки затаврувала себе як команду, не гідну бутси чистити учасникам фінальних частин Євро, – це явне пересмикування. Європа просто побачила одного з багатьох лузерів, який виявився найслабшим у групі з чотирьох переможців кваліфікаційного турніру. Побачила, занотувала результати та й забула, перемкнувшися на вболівання за більш успішні збірні Старого Світу.
І нікому в Європі й на думку не спаде, що «футболу в Україні нема», «зажратим мільйонерам вказали на їхнє справжнє місце» та «ніж так грати, краще взагалі з групи не виходити». Європу зараз значно більше цікавить, чи зможе нарешті забити Кріштіану Роналду – і якщо ні, то саме він і буде головним антигероєм та «зажратим мільйонером» турніру.
Шлях невдах
Звісно, вболівальників України мало втішить факт, що наш провал не унікальний, – нас дратує те, що Україна взагалі опинилася в цій компанії хлопчиків для биття і програла навіть Північній Ірландії. Але давайте не брехати самі собі: наша збірна справді була зобов’язана перемагати «команду будівельників та листонош»? Звідки в нас така впевненість?
Вболівальницька Україна після переможної нічиєї зі Словенією, що вивела нас на Євро, якось на диво швидко забула, які прокльони сипалися на голови футболістів протягом усього відбіркового турніру. Від збірної раптом почали чекати не те що дива, а обов’язкової «програми-мінімум» у вигляді перемоги над Ольстером та боротьби з Польщею за місце під Німеччиною. А коли збірна почала програвати матч за матчем, Україна геть з’їхала з глузду та почала дивуватися, «куди ж подівся той переможний бойовий колектив, який пробився на Євро». Дорогенькі, який колектив, які перемоги?!
Яку ще «гру, якої так не вистачало на Євро2016», ми бачили у кваліфікаційному відборі? Україна в групі змогла пересилити лише Білорусь, Люксембург та Македонію – команди, яким місце на Євро не світить навіть після розширення чемпіонату до 24 команд. І навіть Словенія, яку ми ледве здолали у плей-оф, виявилася найгіршою серед команд, що посіли у відбіркових групах 3-тє місце. А що ми бачили в матчах проти Іспанії та Словаччини? Та ту ж саму гру, що й на Євро. Команда бігає, старається, проводить перспективні атаки, створює гольові моменти – але клас нашого нападу так і не дозволяє хоч один момент довести до забитого голу. Вічний підсумок «грали, тиснули, але не пощастило і пропустили» – це наш золотий стандарт найкращих матчів проти сильних суперників. І, на превеликий жаль, на сьогодні «сильні суперники» для нас – це і Словаччина, і Польща, скільки б ми не сподівалися на місце в пантеоні поруч із Іспанією та Німеччиною.
Що ж стосується Північної Ірландії, то після всього вищенаведеного нас анітрохи не має дивувати поразка від збірної, яка на Євро-2016 вийшла з першого місця в групі. Звісно, поразка неприємна – все ж таки попри ніяку гру у відборі Україна вважалася фаворитом цього матчу – але на нинішньому етапі розвитку нашої збірної нічого екстраганебного в цьому немає. Пробити оборону міцної європейської команди, якої вистачило для перемоги в кваліфікаційній групі, ми зараз не можемо – і жодні підрахунки, хто з гравців Ольстера в якій лізі грає, до класу командної гри стосунку не мають. А що має? Причин можна назвати багато – і породжену війною затяжну кризу українського чемпіонату, і зміну поколінь, і, звісно ж, роботу тренерського штабу.
Стєпєнь уваженія
Попри доволі стандартний негативний результат, в останньому матчі проти збірної Польщі Михайлові Фоменку вдалося зробити практично неможливе: після тижня вболівальницьких матюків на адресу кривоногих лінивих футболістів народна ненависть нарешті облишила команду в відносному спокою та сконцентрувалася на персоні головного тренера збірної. Достатньо було для цього просто, програючи в матчі, на 92-й хвилин замість єдиного форварда Зозулі випустити на поле опорника Анатолія Тимощука.
До самого Фоменка, схоже, взагалі не дійшло, чому вболівальники й навіть коментатор Вацко розцінили таку заміну як «плювок в обличчя». Адже для Михайла Івановича, як і для будь-якого іншого представника радянського тренерського цеху, внутрішні ритуали футбольної касти мають не менше значення, ніж якісь принципи спортивної честі чи, тим паче, мрія вболівальників дочекатися хоч одного забитого голу. Тому йому й на думку не могло спасти, що акт «чєствованія вєтєранов проізводства», абсолютно правильний та вчасний із точки зору його кола спілкування (та віку цього кола), викличе в фанів не шанобливі аплодисменти, а роздратування та бажання повісити Михайла Івановича на футболці, яку Толік випросив у Блащіковскі.
«Вы должны понимать, что должна быть какая-то степень уважения к тем людям, которые много дали для футбола. Я очень сожалею, что не смогли этого сделать для того же Гусева, не смогли взять такое количество заслуженных людей взять в заявку», – пояснив Фоменко на прес-конфренції після матчу.
В цих словах – «стєпєнь уваженія» – вся суть тренерського мислення Михайла Фоменка. Менеджер, у якого в пріоритетах – не отримання спортивного результату будь-якої ціною, а таке собі бюрократичне «забезпечення функціонування колективу» у межах встановлених канонів та обов’язкових формальностей, взагалі не здатен до реагування на кризові виклики.
Аж цікаво: яку таку тренерську настанову отримав Тимощук, випущений на 92-й хвилині останнього матчу на знак поваги до своєї футбольної діяльності? «Толіку, ми так тебе поважаємо, що всі три матчі Євро, програючи в рахунку, ми і в планах не мали випускати тебе на поле – бо ти зараз так паскудно граєш, що результат був би ще гірший. Але тепер, коли часу лишилося всього півтори хвилини, нам нема чого боятися – вийди, поаплодуй трибунам, побігай у прапорі, футболку попрохай, врешті, тільки нізащо, чуєш, нізащо не чіпай того м’яча!»? Це точно вияв поваги до ветерана, а не приниження його колишніх футбольних здобутків?
Чи, може, настанова насправді була іншою? «Толіку, нам конче треба зрівняти рахунок, і оскільки жоден форвард із тим не впорається, ми випускаємо свій останній козир – тебе! Три матчі поспіль суперники не здогадувалися, що в нас є така таємна зброя, тому саме зараз, на 92-й хвилині, коли поляки вже остаточно розслабилися, ти раптом вийдеш на поле, видряпаєш м’яча он у того пшека й заб’єш фірмовий гол із тридцяти метрів. Або з сорока. Ну чи хоча б із 50 – чи куди ти там встигнеш добігти до фінального свистка арбітра…»?
Якщо все так і було, то лишається й справді поспівчувати Михайлові Івановичу, що йому не вдалося взяти в заявку ще з десяток «заслужених людей» – може, серед них би хоч один форвард знайшовся чи хоча б атакувальний хав, як Гусєв. Випустив би на поле – і всі б тільки аплодували. А так що ж робити чуйному керівникові колективу, якщо й гол би забити непогано, але й ветерана вшанувати треба, а ветеран у команді – лише один та й той опорник? Ну не використовувати ж іще й третю заміну (на 92-й хвилині – то ж явно рано, варто було приберегти хоча б одну до фінального свистка) й випускати на поле когось із тих, через кого ветерани в заявку не влізли?
У кого є мрія
Поливати Фоменка сарказмом можна довго й затято, проте зітхнути з полегшенням після його відставки з посади не дає стрьомна підозра, що михайлоівановичі на цьому для збірної України аж ніяк не завершуються. З кабінетів ФФУ надходять недвозначні сигнали про те, що новим тренером збірної ось-ось стане Андрій Шевченко.
Відверто кажучи, зараз навіть не хочеться обговорювати тренерський досвід Шевченка, якого в нього не більше, ніж голів та перемог в України на Євро-2016. Не хочеться обговорювати й карго-культ імені Блохіна, завдяки якому ФФУ ніяк не позбудеться ідеї «призначити зірку-футболіста та повторити 2006 рік». Навіть керівні здібності тихого Шевченка, який поруч з осатанілим авторитарним лідером Блохіним і поруч не стояв, згадувати не хочеться. Врешті, хтозна, раптом саме цей Шева і виявиться найкращим тренером в історії України – усі ж видатні футбольні коучі колись починали з нуля.
Та перш ніж побачити Шеву в кріслі очільника збірної, хотілося б почути відповідь на основне й найактуальніше на сьогодні питання – якою саме була широко розрекламована роль Андрія Шевченка в тренерському штабі на Євро-2016?
Якщо Андрій Миколайович відвідував засідання штабу як сторонній спостерігач-аналітик, аналізував почуте й побачене та старанно записував у блокнотик, як керувати збірною НЕ ТРЕБА, то в України під його керівництвом є шанс.
Якщо Шевченко був відряджений до Фоменка як слухач-стажер і слухняно всотував досвід старших «заслужених людей», щоби потім втілювати його на практиці (найімовірніше, під наглядом цих самих «заслужених людей»), то на нас чекає продовження млявої безперспективної фоменківщини від учня Фоменка.
Якщо ж Шева був не просто учнем чи стажером, а брав безпосередню участь в ухваленні тренерських рішень, то після такого вдалого дебюту на Євро-2016 його взагалі можна сміливо гнати у відставку разом з усім штабом Фоменка – й не підпускати до збірної на гарматний постріл, поки не доведе реальною тренерською діяльністю, що ця ганебна пляма на його тренерській репутації була лише помилкою професійної молодості.
Бо інакше навіть 0 перемог та 0 забитих голів у фінальній частині Євро ми за кілька років згадуватимемо як недосяжну мрію українського вболівальника.