ГлавнаяСпорт

Головний тренер для Євро-2012

Мирон Маркевич – перший «не динамівський» наставник головної команди країни і це – принципово новий розділ в історії українського футболу. Лише «на світанку» відродження незалежного вітчизняного футболу – 1992 року, був момент, коли збірною керував головний тренер одеського «Чорноморця», нині покійний Віктор Прокопенко, котрому допомагали Леонід Колтун (на той час тренував тернопільську «Ниву»), і Леонід Ткаченко, останній місцем роботи якого тоді був харківський «Металіст».

Головний тренер для Євро-2012
Фото: ucoz.ru

Віктор Євгенович попрацював з «синьо-жовтими» три контрольні матчі, потім у збірної була гра (також товариського статусу) проти Білорусії, в якій в.о. головного виконував Микола Павлов (на той час – наставник «Дніпра»). Потім же, починаючи від Олега Петровича Базилевича, всі керманичі національної команди незмінно представляли багаторічного «флагмана радянського і українського футболу» – київське «Динамо».

Процес цей був закономірним, оскільки кияни лише зміцнили статус беззаперечного лідера після розпаду Радянського Союзу: конкуренти формувалися у більш-менш солідну протидію дуже повільно. Відтак «Динамо», маючи на той час найкращу в Україні інфраструктуру, перлиною якої була розкішна навчально-тренувальна база в Конча-Заспі , і найсильніший у державі склад виконавців, цілком логічно взяли процес у свої руки. Це, справді, витікало із тогочасної природи речей, іншого варіанту просто не існувало. Однак усе це було ще у столітті минулому, події ж нинішнього,21-го, віку розгорталися за іншим сценарієм: неодноразово більше представництво у таборі національної команди було у «Шахтаря» або «Дніпра». Однак у вирішальні моменти наставники збірної все ж віддавали перевагу на проблемних позиціях гравцям «Динамо», навіть якщо ті у своєму клубі не були гравцями основного складу. У той же час представники «Шахтаря» чи «Дніпра», позбавлені ігрової практики у своїх клубах, шансу вийти у стартовому складі збірної фактично не мали, незалежно від досвіду попередніх виступів у міжнародних матчах.

Такий підхід до формування «першої одинадцятки» став причиною постійної критики тренерських рішень з боку медіа та уболівальників. Плюс непереконлива гра національної команди і відсутність бажаного результату зробили із тренерів, які свого часу були видатними гравцями «Динамо» і збірної СРСР, небажаних для громадськості кандидатів на посаду «головного тренера країни». Звісно, можна сперечатися із справедливістю такого визначення, адже поняття «динамівський тренер» - перш за все синонім фахівця відповідного високого рівня. Однак емоційна реакція публіки має під собою багаторічне підґрунтя у вигляді невдач збірної України, а тому Мирон Маркевич до свого обрання залишався чи не єдиною кандидатурою вітчизняних спеціалістів, яку однаково схвально сприйняли б на посаді і вболівальники, і журналісти, і експерти. Якщо не Маркевич, то тоді, певно, зарубіжний фахівець. Втім, президент ФФУ Григорій Суркіс неодноразово висловлювався про те, що наставником збірної України на такій історичній події, як чемпіонат Європи в Україні і Польщі, має бути українець. Відтак позиція керівника українського футболу отримала підтримку всього виконкому Федерації футболу і перед голосуванням існувало дві кандидатури: досвідченого Маркевича і молодого, але амбіційного і уже з медаллю чемпіона Європи на грудях, Калитвинцева.

Соломонове рішення Суркіса об‘єднати цих двох спеціалістів у тандем головного і асистента полегшила проблему вибору для виконкому. Отож, маємо сплав життєвої мудрості і молодечої енергійності – у футболі це завжди вважали найкращою комбінацією для тріумфу. Щойно ставши головним, Маркевич оголосив своє перше рішення, запросивши до штабу іншого досвідченого стратега і тактика – Семена Альтмана, котрий раніше працював у тренерському штабі Олега Блохіна й досі очолює комітет національних збірних команд у ФФУ. Маркевич – Калитвинцев – Альтман складають дуже сильний стержень управління командою.

Кожен складник, крім іншого, несе щось своє: Маркевич – вміння повернути на світ Божий забутих талантів і налагодити комбінаційну гру, якої у збірної команди ніколи не було (епізодичні винятки лише підтверджують правило); Калитвинцев – чудова обізнаність у резервах національної команди, точне знання, хто із «молодої порослі» здатен вже найближчим часом підсилити дорослу команду і нестримний заряд енергії; Альтман – раціональне бачення футбольного процесу, прагматизм у рішеннях, використання найновіших комп‘ютерних програм у підготовці футболістів. Здається, що у цього тріо немає «не перекритих» ділянок роботи.

Звісно, поки що складно говорити про те, як гратиме збірна України із новим тренерським штабом на чолі. Однак очевидно те, що сприйняття рішення про призначення наставника різко відрізняється від попереднього такого ж. Не хочу повертатися до старого, але просто констатую факт: особистість Маркевича на посаді головного тренера суспільство акцептує значно спокійніше, ніж два роки тому, коли був призначений Михайличенко.

Вся справа у тому, що Маркевич – тренер, котрий свій авторитет заробив багаторічною роботою в різних клубах, а їх у кар‘єрі спеціаліста було аж 8 (7 – у вищих лігах). Безпрецедентні для Львова і Харкова тріумфи сформували реноме професіонала, здатного перетворити сірого середняка на команду з яскравою комбінаційного грою і високим результатом. Львів і Харків Маркевич почергово робив «третьою силою» в українському футболі, що при наявному в країні стані речей без перебільшення прирівнюється до чемпіонства. Адже, наставники «Динамо» і «Шахтаря», уже приймаючи якусь із цих команд точно знають, що нижче другого місця не впадуть.

Фото: sotnia.at.ua

Говорячи про потенційні слабкі сторони у роботі нового тренерського штабу, одразу хочу заперечити тим, хто вважає сумісництво посад у збірній і клубі мінусом. Для тренера, котрий постійно працює в Україні і не є наставником «Динамо» – це не є недоліком. Оскільки він, по-перше, постійно «в тонусі», а не включається у гру від одного відбірного матчу до іншого, а, по-друге, працюючи у вирі чемпіонату і не оцінюючи ситуацію лише з Києва, позбавлений спокуси закрити проблемну позицію динамівцем «без ігрової практики» тільки тому, що той ось тут - на виду. Відтак у тому, що національна команда збиратиметься не лише в Конча-Заспі, а й у Високому під Харковом – теж бачиться плюс. Ну чому, італійці зовсім не переживають з того приводу, що тренувальна база розташована в Коверчіано під Флоренцією, а німці кожного разу збираються в різних містах?! Навпаки, якщо українські футболісти збиратимуться у Харкові чи Дніпропетровську, де є все необхідне для повноцінної футбольної роботи, то не відчуватимуть себе постійно «в гостях у «Динамо». Так само, не згідний з тими, хто говорить, що складністю для Маркевича може бути те, що він інколи не працював із зірками першої величини: прихильникам такої думки знову ж таки застилає очі дим сприйняття дійсності з Києва. Той же Жажа, зі своїм нестерпним характером, і Рикун, зі своєрідним поглядом на життя – зовсім не ті особистості, яких можна назвати легким випробуванням для будь-якого наставника. Однак Мирон Богданович знайшов підхід до кожної із «зірок» і, як наслідок, обоє приносять користь «Металісту».

Вміння Маркевича знаходити спільну мову з футболістами – загально відоме і є одним із сильних козирів тренера, так само як і здатність «поставити гру» команди. Звичайно, на відміну від роботи у клубній системі, тут у головного тренера буде складніше завдання, адже до збірної гравці приїжджають на неповний тиждень і налагоджувати командний механізм доведеться за короткі часові відрізки, однак досвід тренера має допомогти тренеру скласти із цих ланок один цілісний ланцюг підготовчого процесу. В ідеалі часу для відпрацювання гри два роки - до старту фінального турніру Євро-2012. У цьому водночас перевага і недолік. Плюс – зрозумілий: у контрольних матчах є можливість награвати різні комбінаційні схеми, ведучи пошук оптимальної тактичної схеми і підбору виконавців. Однак відсутність офіційних ігор ускладнює оцінку рівня спроможності такої команди у контексті турнірної боротьби. До того ж важливо, аби громадськість і керівництво ФФУ спокійно сприймали результати контрольних ігор, адже, як відомо, з історії, суцільна серія з перемог чи низка програшів у «товарняках» не дає підстав стовідсотково говорити про те, як зіграє збірна у фіналі Євро-2012.

Фото: sport.img.com.ua

З огляду на поставлене керівництвом федерації завдання – перемогти в Євро-2012 перед новим штабом стоїть безпрецедентна мішень: якщо раніше збірну України націлювали лише на вихід до фінальної частини європейського чи світового форуму, то тепер одразу ж жадають чемпіонського кубка. Що ж, без бажання і стремління не буває й здійснення мрій. Мирон Маркевич, попри солідний вік, продовжує вдосконалювати свій тренерський арсенал, доказом чого є його постійне спілкування у робочій атмосфері з провідними тренерами – Капелло, Даумом, Анчелотті. Наставник, котрий дбає про розширення тренерського світогляду і не зациклюється лише на власному досвіді – безсумнівно має всі підстави для того, щоби зростати у класі і йти до нових вершин. Цього нині хочеться всій футбольній Україні, цього хочеться побажати новому тренерському штабу. З Богом, Мироне Богдановичу!

Олександр ГливинськийОлександр Гливинський, спортивный обозреватель
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter