Більшість тих, кого зараз мобілізує ТЦК – це люди, які готові служити
Я пропоную почати з найцікавішого, як на мене, — з мобілізації. Без неї, очевидно, не буде успіхів на фронті. Тому передусім хочу запитати на прикладі твого полку: чи достатньо у вас людей, наскільки ви укомплектовані?
Процес комплектації ще триває. Розширення до рівня полку значно збільшує кількість особового складу — це вже тисячі людей. Нам потрібні фахівці з різних напрямів: бойові оператори, водії, діловоди, тилові спеціалісти й максимальна кількість бойових посад. Є робота на будь-який смак: майстерня дронів, вибухотехнічні майстерні тощо. Навіть офіцерські посади нині частково вільні, і серед них — доволі високі, тому шукаємо компетентних людей.
Ми не можемо робити це поспіхом, бо повинні забезпечити якість. Тому не просто набираємо людей, а готуємо кадри. Часто офіцери спочатку проходять бойові групи, щоб зрозуміти роботу «знизу», а вже потім стають до штабної роботи: планування, розвідка, організація процесів, взаємодія.
Попри це, багато хто досі не вірить, що набір справді відкритий і що можна потрапити саме в підрозділи безпілотних систем. Насправді шлях такий: людина приходить добровільно або потрапляє через ТЦК, чекає заїзду на базову підготовку, проходить навчання приблизно півтора місяці: опановує зброю, медицину, дисципліну, спорядження. Потім повертається у підрозділ, де проходить вже фахову підготовку пілота, оператора РЕБу, логіста тощо — і лише тоді стає до роботи. У середньому це займає 2,5-3 місяці, а на деякі спеціальності — довше.
Зараз є багато тилових посад для тих, хто хоче служити саме там. Але часто відбувається навпаки: люди добровільно переходять із тилу на бойові напрямки, коли бачать роботу зсередини і розуміють, що готові до більшого. Є випадки, коли людина за фахом нам більше потрібна в тилу, але вона свідомо хоче на бойову позицію.
А як ти, до речі, ставишся до тилових посад? Бо у нас у суспільстві, якщо ти не на передовій — значить, «недостатньо служиш».
Без тилу не існувало б взагалі жодної бойової роботи. Особливо це стосується безпілотних систем. Наприклад, підготовка пілота F-16 займає близько 120 годин, і лише після цього він може літати. Так само у нас: щоб дрон потрапив до оператора, треба пройти рекрутинг, підготовку, забезпечити логістику, планування операцій, засоби та комплектуючі. Це мільйон процесів, які в результаті дають оператору готовий дрон.
Крім того, потрібна їжа, логістика, планування, забезпечення бойовими засобами, 3D-принтери, матеріали. Всі ці процеси працюють для одного — щоб бійці на передовій отримали те, що їм потрібно.
А яка частка у тебе в полку мобілізованих, а яка — рекрутованих?
Дуже незначна частина — мобілізовані, які проходять відбір. Тут працює відбір: ТЦК приводить людей, наші офіцери питають: «Хочеш служити?» Якщо людина готова — потрапляє в підрозділ. Ми ставимося до людей максимально відповідально, допомагаємо з медичною підтримкою та логістикою.
Навіть серед примусово мобілізованих багато толкових людей. Так, хтось спочатку не хотів змінювати життя, але коли приходить на службу — готовий і дисциплінований.
Треба розуміти, що таке мотивація воювати. У 2022‑му, коли всі йшли, багато хто думав, що може загинути. Це не була «романтична мотивація», це була мотивація захищати свою землю. І зараз більшість тих, кого мобілізує ТЦК — це люди, які готові служити. Просто хтось не хоче сам розбиратися, куди йти, але коли його мобілізують — не кричить, не істерить, а спокійно служить.
У вас відбір усе ж таки за принципом «хочеш — не хочеш»?
Так, ми не беремо всіх. Є перевірки: аналіз біографії, соцмереж, баз МВС, плюс контррозвідка, поліграф. Перевіряємо на колабораціонізм, наркотики, кримінальне минуле.
Мені розказували, що частина людей із кримінальним минулим, яких мобілізували, воюють дуже мотивовано.
Є підрозділи, які складаються з таких бійців, і вони часто воюють на рівні добровольців. Тому що ключове — людина робить вибір сама. Доброволець має можливість обирати кращі підрозділи й умови служби, бо приходить свідомо.
Так само і звільнені ув’язнені, які йдуть служити — це добровольці на складну роботу. Вони вмотивовані, вчаться, не «філонять», не байдикують. І ті, з ким я стикався — дуже сильні бійці. На деяких ділянках, де піхота втомлена, вони беруть на себе серйозні навантаження й показують себе дуже добре.
Це люди, які на війні буквально здобувають право на спокуту своїх колишніх помилок. І я переконаний: вони ще дуже знадобляться державі й суспільству у подальшій службі. Якщо після війни вони залишаться на правильному шляху — перед ними відкриється багато можливостей.
Зрив мобілізації — це одна з найбільш успішних операцій російських спецслужб
Минулого року ми з тобою говорили про те, що тоді мобілізація на рівні держави була фактично провалена, а бригади самі намагалися шукати людей, мотивувати, пояснювати. Зараз що можеш сказати? За цей рік щось змінилося?
Зрив мобілізації — це одна з найбільш успішних операцій російських спецслужб. В Україні вони працюють по кількох великих напрямках. По-перше, через соціальні мережі — вони свідомо спотворюють внутрішній стан суспільства, і тут вони, на жаль, досягли успіху. Частково це й наша проблема: у нас були гроші на контрпропаганду, але їх використали неефективно. Держава тут справді недопрацювала.
Другий напрямок — розгортання давньої агентурної мережі. Є яскраві приклади — той же адвокат Рибін, який відкрито хвалився співпрацею з російськими структурами й утік. Так само створювали мережі псевдоцентрів “правової допомоги”, де стояли «адвокати», які насправді працювали проти України, заробляючи гроші на страхах людей і паралельно виконуючи проросійські задачі. Це не приховується, і багато хто з них досі сидить в Україні.
Росіяни ефективно підмінюють поняння. Замість того, щоб говорити про Збройні сили, акцент переводиться виключно на ТЦК. Ненависть і втома людей спрямовується не на ворога, а на своїх: місцеву владу, сусіда або найзручніше — на ТЦК.
І тут допомагає незнання історії, нерозуміння причинно-наслідкових зв’язків, на чому російські спецслужби дуже вправно спекулюють. У Росії влада живе в розкоші, країна побудована на цинізмі та корупції. Тобто вона не комуністична, вона не про трудящих. Але коли вони працюють по Україні, вони нав’язують таку картинку: «депутати крадуть, заради чого тобі воювати?» — свідомо спотворюючи сенс нашої війни.
Тому що це в Росії війна за гроші. А в нас інша історія. У нас армія — це зібрання найбільш цікавих людей. Це музиканти, підприємці, волонтери, політики, люди з великим життєвим досвідом і люди з великими досягненнями. Це справді народна війна, де воюють не за когось зверху, а за свої домівки.
Але Росія цим вправно маніпулює. У чому зараз їхній основний успіх? Вони вселили страх людей перед службою. Багато хто уявляє армію, як тільки піхоту. Але це не так. Наприклад, ми — дроновий підрозділ. Ми підтримуємо піхоту, знищуємо противника на різних відстанях, мінімізуємо його просування, вибиваємо техніку. Чим більше укомплектовані підрозділи безпілотних систем, тим менше загрози доходить до піхоти.
Робота в БпЛА — це військова, небезпечна служба, але вона зовсім не така, як її малює страх. Часто оператори працюють на значній відстані від переднього краю, і ризики зовсім інші, ніж ті, які собі уявляють люди, слухаючи залякування в інтернеті.
У нас вже дуже нагальна і серйозна ситуація, тому що нещодавно у Львові вбили ветерана, який працював у ТЦК. І мене хвилює, що влада не комунікує це. Ніхто не вийшов і не сказав: «Слухайте, ви можете не хотіти воювати, але тоді завтра в Києві будуть росіяни. І ви не маєте права вбивати представників ТЦК, бо ви їх не любите». Чому це не робиться?
Ну, це вже політична кон'юнктура, хто що заявляє – я без поняття. Я про це звертався неодноразово, і тоді це виглядало ніби риторичне звертання, але воно таким не було.
У суспільстві поширена інша крайність: «посадіть на передову Міндіча, міністрів, депутатів, дітей чиновників». Але це теж маніпуляція. Навіть якщо посадити кількох політиків у окопи — завтра спитають: «А де решта?» І так до безкінечності. Не можна будувати державні рішення на емоціях натовпу. Частина людей перебуває в істерії, яка багато в чому підживлена соцмережами. Люди сприймають війну примітивно: ніби це лише «штик-ніж, автомат і штурм».
Саме тому тут має працювати не просто просвітництво, а державна інформаційна політика. Бо коли ми маємо справу з людьми, які на третьому році повномасштабної війни все ще вірять російським наративам — це не про брак знань, це про маніпуляцію їхньою свідомістю.
Наші медіа також часто підсилюють паніку. Показують окремі крайні випадки — і в суспільства складається враження, що піхота сидить на позиціях по пів року або рік без ротації. Хоча в нормально організованих бригадах люди зазвичай не перебувають на передовій довше місяця-півтора.
Навіть у коментарях хтось напише просто про свого військового, то одразу прилітає: «А мій у відпустку вже не приїжджав два роки». І оце ж теж нагнітає.
У мене у відпустку ходять солдати по два рази на рік. Та і війна у 2022 році і нинішня — це не одне і те ж. Зараз багато позицій — це радше спостереження, робота з дронами, готовність прикривати прориви. Це все одно небезпечно, але значно більш організовано, ніж на початку.
А щоб завершити тему про російське ІПСО і мобілізацію, скажу так: є один бік медалі — коли проти ТЦК здійснюються насильницькі дії. Але є й інший бік. Я знаю один реальний випадок серед моїх знайомих — Роман Сопін. Я не знаю, що саме сталося: його чи вбили, чи він сам помер після того, як його намагалися мобілізувати. Питання в іншому. Ти тоді мені прокоментував дуже радикально — мовляв, що всіх ухилянтів треба вбивати.
Ні-ні, я такого не писав. Я писав у тому контексті, що 95% силових інцидентів із ТЦК — це коли людина сама починає із ними битися. І лише приблизно у 5% — бувають реальні перевищення з іншого боку.
Це теж результат успішної роботи росіян. Вони демонізують і накручують ухилянтів настільки, що в людей починається істерика. Вони вже кидаються на представників ТЦК, бо перебувають у стані повного емоційного зриву. І людина починає чинити опір, хоча, можливо, її навіть не планували забирати.
При цьому постійно лунає: «давайте підвищимо виплати — і все вирішиться». Гроші важливі. Але великі війни без мобілізації не виграють. І ніхто не може навести приклад країни, яка вистояла у такій війні без неї.
Подивіться на досвід Фінляндії. Під час війни з СРСР там навіть забороняли масові похорони, щоб суспільство не ламалося морально. Після війни фіни дізналися справжні масштаби втрат, і зрозуміли, що це була страшна ціна. Але вона все одно була меншою, ніж ціна окупації.
Так само й у нас. Втрати страшні. Але порівняно з тим, що буде у випадку окупації — це нічого. Росія навіть не приховує, що планує знищити українську мову, культуру, державність. Вони прямо говорять про ліквідацію української ідентичності, репресії та фізичне знищення тих, хто пов’язаний з державою.
Тому це питання не просто мобілізації. Це питання існування країни і народу.
І от саме через певну недолугість нашої державної комунікації та через нашу демократичність сьогодні ми маємо ситуацію, коли частина людей думає, що можна просто «скласти лапки». Мовляв, «може, й не треба мобілізуватися», «може, росіяни не такі вже й погані».
Я всім рекомендую подивитися фільм Мстислава Чернова «Маріуполь». Це справжня епітафія місту, яке вмирає під російською окупацією. Я бачив багато фільмів про Маріуполь і чув безліч свідчень бійців. Але саме цей фільм — унікальний. Здається, Бог спеціально завів автора в епіцентр подій, щоб показати, як помирає місто під російською комуністичною чумою і що відбувається з людьми. Якщо комусь ще бракує розуміння, що таке війна, — увімкніть цей фільм. І багато питань зникають.
Так, життя зараз непросте. Але через 10-15 років воно може бути ще складнішим. Світ ставатиме жорсткішим і вимогливішим. І суспільство, повірте, пам’ятатиме, хто що робив під час війни. Не можна просто «пересидіти» історичні події й робити вигляд, що це ні до кого не стосується.
Я не розумію тих, хто сидить удома й тремтить. Якщо вже боїшся – тремти, але роблячи корисну справу у війську. Водій, діловод, логістика, технічні спеціальності — це все важливо.
У прифронтових зонах водії можуть отримувати непогане грошове забезпечення. У тилу базове забезпечення зараз — близько 22 тисяч гривень. Це правда, і це треба чесно говорити. Так, це не великі гроші, але в тилу немає тієї смертельної небезпеки, яка є на передовій. Якщо працюєш ближче до бойових дій — зарплата зростає. Це десь 55 тисяч гривень зарплата.
Сучасні Збройні сили дають можливість розвиватися: нові технології, інженерія, виробництво, дрони, 3D-друк. Я бачив підрозділи, де 4-6 людей роблять те, на що в цивільному житті потрібні роки, великі бюджети й інвестори. Тут є мотивація, мозок і результат.
Війна — це не про заробляння грошей. Ти не помреш там з голоду, тебе будуть годувати, одягнуть. Хочеш більше заробітку — ідеш у бойові підрозділи: дрони, артилерія, штурмові частини, піхота. Зараз піхоті підвищили виплати і це теж треба чесно озвучувати. У Третьому армійському корпусі піхотинець отримує, якщо не помиляюсь, чи 220 чи 250 тисяч гривень. Це той, хто передня лінія.
Але якщо ми говоримо про підвищення зарплат, треба чесно вирішувати: підвищувати тим, хто реально воює, чи тим, хто знаходиться далеко від фронту.
Депутати мають отримувати пристойні зарплати, інакше з’являється корупція
Женя, тут уже мова йде не про це. Бо депутати собі виплати знайшли – по 200 тисяч у результаті.
Так у депутата мізерна зарплата. Я взагалі за те, щоб депутатам платили нормально. Зараз їхня зарплата — близько 50 тисяч гривень, це копійки. Популізм «не підвищувати депутатам зарплати» лише підштовхує до корупції. Навіть якщо 450 депутатів отримуватимуть по 100 тисяч на місяць, для бюджету це копійки, зате з них можна вимагати результат. Єдиний клас без зарплатної дискримінації — судді, і це виправдано.
Добре, не лише про зарплати. У бюджеті на 2026 рік передбачені мільярди на телемарафон, на додаткові виплати. Там 4 мільярди, тут 4 мільярди — і так постійно.
Я ж за радикальні рішення. Якщо існуючі правоохоронні структури не справляються — значить, треба створювати нові механізми відповідальності. Бо зараз складається ситуація, коли ніхто реально не несе покарання, і це породжує відчуття повної безкарності.
Нам потрібна справедливість, і вона має бути видимою. Кілька гучних справ із реальними наслідками дали б суспільству сигнал, що правила однакові для всіх. Бо запит на справедливість у суспільстві величезний.
Історія з багатомільярдними проєктами на кшталт будівництва в Буковелі під час війни — це вже проблема національного масштабу. Мільярди витрачаються тоді, коли ці кошти могли б іти на державу, на життя, на відновлення.
Ті, хто вважає, що великі гроші чи статус їх захистять, помиляються. Без справедливого завершення війни нікому нічого не допоможе: ні активи, ні втечі, ні охорона. Вас всюди знайдуть.
Навіть у разі поганого завершення війни через розкрадання цих грошей кримінальні угруповання почнуть використовувати ветеранів, а все награбоване у вас забиратимуть такі самі кримінальні структури, як і ви самі.
Я можу піти зі служби будь-коли. Зараз завдяки певній медійності я можу жити, займаючись, чим завгодно. Але я досі служу. Бо розумію нашу головну мету — знищити ворога. Зараз ми отримали можливість завдяки крові, поту та сотням загиблих піднятися зі стану країни третього світу до топових технологічних націй.
Технології та штучний інтелект швидко змінюють світ і військові конфлікти стануть серією проксі-військових дій. Штучний інтелект скоро прийматиме рішення щодо ураження цілей автономно. Дрони та бойові системи розвиваються шаленими темпами. Це призведе до того, що світ розділиться на два типи людей: «золотий мільярд» — ті, хто має доступ до технологій і ресурсів, і всі інші. Частина цього мільярду буде навіть у Китаї, Японії, США та Росії. Старий світ, як ми його знаємо, стане музейним.
Для України ця війна — шанс на виживання. За рахунок готовності українців вкладати у захист та армію ми отримали можливість залишитися на карті світу як технологічна нація. І я воюю, бо бачу цей світлий промінь у кінці тунелю. Ця війна дає шанс стати частиною історії, про яку будуть знімати фільми і писати книги. Я не воюю лише для знищення ворога: я бачу в цьому вищий сенс.
Не вистачає транспорту і систем РЕБ
Щодо комплектації технікою. Звідки берете гроші? Держава закуповує дрони?
Ми отримуємо фінансування від держави, міжнародну технічну допомогу та донати від бізнесу і громад. Люди реально божевільно донатять. Коли настає скрута, середній донат — близько 100 грн, але сукупно це дає півмільйона. Це показує, наскільки українці віддані війні.
Багато підприємців навіть за кордоном віддають все на користь України, інколи беручи кредити. Звісно, є й ті, хто краде, але це не правило. Важливо, що народна підтримка величезна, і вона реально допомагає утримувати наші сили.
А чого тоді вам не вистачає?
Постійні втрати транспорту і систем РЕБ — їх потрібно масштабувати. Ми зараз готуємо звернення до Міністерства оборони, бо вже знайшли рішення з ефективними системами, які можна серійно впроваджувати.
Зараз у нас є РЕБи на авто і стаціонарні установки. Рота РЕБу працює дуже потужно: щодня вони придушують дрони і реально рятують життя піхоті та нашим пілотам. Але бракує місць для проживання екіпажів.
Потрібні заглиблені або розосереджені укриття — контейнери чи готові модульні будки. Це автономне проживання з можливістю довго тримати сектор. Повноцінний комплект — два контейнери, будка і транспорт — обходиться приблизно в 1,4 млн гривень.
Це недешево, але екіпаж повністю закритий: не треба щоразу переїжджати з розбитих хат, без світла й проводки. Заїхали в кар’єр чи ліс — і працюють безперервно.
Тому основні потреби — це РЕБи, транспорт і ударні дрони. Не fpv — їх багато, а засоби дальшої дії. Наше завдання, щоб противник ще за 50 км був змушений спішуватися, щоб усі їхні дороги стали «кілзоною». Тоді до нашої піхоти доходили б одиниці.
Те саме стосується ворожих екіпажів. Вони не ходять пішки десятки кілометрів — їм потрібна логістика, а всі дороги відомі. Вони полюють за нами, ми — за ними. Але нам потрібно робити це втричі інтенсивніше. Якщо першими почнемо масово вибивати їхні екіпажі — тиск на нашу піхоту й логістику суттєво зменшиться.
Для цього потрібні засоби ураження оперативної глибини — від 20 до 80 км, різні за типами і бойовою частиною. Саме це може змінити хід війни. Коли створюється суцільна «кілзона», ворог втрачає можливість підтягувати резерви, перерізати логістику і заходити з флангів, змушуючи наших відступати під вогнем.
Чи є зараз перевага у росіян в порівнянні з нами?
Артилерію ми їм серйозно вибили. У них уже відчутна криза і по стволах, і по снарядах, тому зараз усе частіше складається ситуація, коли перевага — на нашому боці. Бронетехніка у них так само значною мірою знищена й виснажена.
Танків у росіян формально більше, але це вже не має вирішального значення — все, що виходить, зрештою, знищується. По дронах десь, паритет, десь — ні, але через те, що наша «кілзона» ширша, загалом ми переважаємо. Для росіян пересування на 20 км на більшості ділянок фронту вже проблемне, тоді як у нас така можливість ще зберігається. Наше завдання — зробити неможливим для них рух на 50 км.
Головна проблема – КАБи. Коли згодом історики аналізуватимуть, чому в окремі періоди не вдалося досягти більших результатів, відповідь буде проста: авіація з КАБами. Вони методично знищують позиції, і жодна мотивація цього не витримує. Це наслідок того, що партнери затягували з передачею літаків, а потім — із далекобійними ракетами і радарами.
Якщо б ці носії вдалося відтиснути або знищити, ситуація змінилася б кардинально. Навіть кілька збитих екіпажів змушують російських пілотів різко обмежувати активність.
Проблема не в цифрах СЗЧ, а в тому, як держава вибудує механізм повернення
Давай поговоримо ще про СЗЧ. Нещодавно Генштаб анонсував зміни в законодавстві щодо самовільного залишення частини. Їхня логіка така: зробити це невигідним. З одного боку — спростити переведення, з іншого — унеможливити ситуації, коли військовий залишає частину, а потім хоче перевестись у тил на «комфортну» посаду. Тож ідеться про те, що після СЗЧ направлятимуть у бойові підрозділи. Що відомо про статистику?
Важливо розуміти, що цифри по СЗЧ дуже спекулятивні. Частина цих випадків — дисциплінарні історії, коли люди повертаються, але це ніде нормально не фіксується. Тому цифрами просто жонглюють. Головне питання: як повернути цих людей у систему?
Особливо це стосується тих, хто йде у СЗЧ одразу після навчальних центрів: люди хотіли б легку службу, кращу зарплату, але без реальної відповідальності. Тут має бути жорстка система відповідальності. Інша ситуація, коли йдеться про тих, хто служив у бойових частинах: із ними потрібно розбиратися окремо.
Наратив про те, що СЗЧ нібито одразу направляють лише в ДШВ – це вкид. Це складна служба, це взагалі еліта: там кращий рівень забезпечення й часто більше уваги до людей. Є багато сильних бригад, де реально дбають про особовий склад. Тому на практиці виходить, що служба в ДШВ може бути навіть кращою, ніж у звичайній піхотній бригаді. Цей міф працює радше на тих, хто не розуміється на системі.
І Генштаб це спростував. Йдеться про те, що після розшуку людину направляють через кадровий центр у відповідні підрозділи, і це не обов’язково штурмові війська.
Розмови про мир більше шкодять: вони збивають орієнтири і підривають мотивацію військових.
Зараз обговорюють різні варіанти мирних планів. Сполучені Штати тиснуть на нас. Європейські партнери намагаються залишатися з нами в коаліції та підтримувати українську позицію, принаймні судячи з публічних заяв президента. Як військові сприймають ці обговорення?
Такі розмови більше шкодять, ніж допомагають. За 11 років війни десятки разів «обіцяли» швидке завершення, і це збиває орієнтири: чи готуватися далі воювати, чи вже думати про життя в тилу. Такі очікування підривають мотивацію військових, і це вигідно Росії.
Мені що, думати про цю «заморозку»? Ми просто робимо свою роботу: планування операцій, забезпечення – усе розписано наперед. Якщо буде мир – знайдемо себе і там, якщо ні – будемо готові воювати.
Ти сказав про «заморозку». Але ж вона може бути на невигідних для України умовах? Якщо це означатиме, наприклад, втрату Криму чи частини Донбасу?
Ймовірно, так. Такий мир буде невигідним Україні, та й Росії теж. Росія цю війну «навоювала» так, що на них уже й Китай дивиться й каже: ви там адекватні взагалі? Путін себе повністю дискредитував. Вони втратили стільки техніки, стратегічну авіацію практично стерли…
Нам довелося весь цей час мати справу з цим «божевіллям», але в нас не було вибору — на нас напали. Ми опинилися в найкращій позиції в найгіршому сценарії. І коли світ запитає: «Чому ви воюєте?», відповідь проста — тому що на нас напали. Нам досі ніхто не відплатив і не вибачився за Голодомор. Тепер Росія знову на нас напала. І світ нам винен — принаймні, розумінням і підтримкою. Ми — народ, якого принизили, але який дав відсіч.
Водночас усі розуміють: це буде не кінець війни, а пауза. Питання лише — на скільки часу і якою ціною. Саме це найбільше хвилює військових.
Якщо влада все ж піде на такий сценарій, військові готові сказати «ні»?
Більшість військових втомлені й, звісно, хочуть, щоб війна закінчилася. Але армія — не структура, де ухвалюють рішення за настроями. Солдати щодня думають про виконання завдань, а не про геополітику. Єдине, чого вони справді бояться: якщо вже заморожувати, то так, щоб через два роки війна не повернулася знову.